Держкіно, що нещодавно врешті отримало нового очільника, залишається однією з найбільш обговорюваних (і заразом проблемних) вітчизняних інституцій культури. 

А днями у публічному доступі з’явилося ґрунтовне аналітичне дослідження роботи агентства за останні десять років, підготовлене громадською організацією «Інститут законодавчих ідей» спільно з представниками кіноспільноти.

«Детектор медіа» поговорив з керівницею проєкту, юристкою Анастасією Пеценчук, а також кінорежисеркою, дієвицею культури Ларисою Покальчук про те, чому наразі Держкіно є інституційно «хворим», в чому полягають основні ризики його внутрішньої кризи для кіногалузі, а також чому Україні конче потрібно будувати нову потужну кіношколу.

— Як з’явилася ідея докладно проаналізувати останні десять років роботи Держкіно?

Анастасія Пеценчук: Ця ідея виникла за тією ж логікою, що свого часу й ідея аналізу процесу виборів Наглядової ради Українського культурного фонду, який ми робили півтора року тому. Беручись до тієї роботи, ми з командою спершу сумнівалися, чи це наш профіль — адже ми не є фахівцями в культурі, ми більше розуміємося на антикорупційній діяльності.

Анастасія Пеценчук

— Це ж питання того, як ми дивимося на поняття антикорупційної діяльності: аналізувати принципи розподілу коштів платників податків на кіновиробництво — це теж антикорупція.

А.П.: Так, абсолютно. У нас на той момент уже був великий досвід аналізу законодавства, і хоча з культурою ми доти не працювали, коли до нас звернулися представники культурної спільноти з приводу УКФ, не змогли відмовити. Запит був допомогти переобрати Наглядову раду фонду, адже легітимність попереднього складу ради спільнота неодноразово ставила під сумнів; були питання і до прозорості процедури її переобрання.

Власне, на одній із презентацій нашої аналітичної роботи щодо УКФ у березні 2024 року до нас звернувся кінодіяч Ілля Гладштейн, сказавши, що наступною ми маємо проаналізувати роботу Держкіно, адже там ситуація є чи не складнішою, аніж в УКФ. Ми на той момент уже занурилися в роботу культурних інституцій і розуміли, наскільки це важливо. Тож узялися і за це.

— Якою була методологія роботи над аналітикою? З якими джерелами ви працювали, яку інформацію збирали, що саме аналізували?

А.П.: Зібравши команду, ми розпочали з аналізу документів, зокрема протоколів самого Держкіно. Уже на цьому етапі виникли перші труднощі — сайт агентства просто не працював. Довелося дзвонити та звертатися з офіційними листами, намагаючись отримати різноманітні документи напряму від Держкіно. Комунікація ця відбувалася складно, відповідей ми не отримували, нас просто ігнорували. Відтак нам довелося активно працювати з відкритими джерелами.

Поза цим, ми працювали за стандартною для нас методологією: спершу ми аналізували законодавчу рамку (закони та підзаконні акти), далі намагалися це перекласти на рівень практичної реалізації — для цього і були потрібні протоколи (їх на запит ми так і не отримали, довелося шукати їх онлайн і навіть діставати з кешу документи, до яких по-іншому не було доступу).

Також ми писали відкриті листи, зверталися до різних інституцій, як-от до Рахункової палати, взаємодіяли з представниками держсектору, культурною спільнотою тощо. Досліджували кількісні та якісні показники роботи Держкіно за каденції Пилипа Іллєнка та порівнювали інформацію за цей період із даними за час управління агентством Мариною Кудерчук.

— Серед ключових аспектів у роботі Держкіно, які ви досліджували — перепідпорядкування інституції з-під юрисдикції Мінкульту під юрисдикцію Кабміну, коли йому в ручному режимі дали безпрецедентні повноваження, фактично перетворивши його на «міністерство кіно». А згодом — «зворотне перепідпорядкування» під МКСК. Як ці процеси вплинули на роботу інституції? І чому куди не «перекладай» Держкіно — стає лише гірше?

Лариса Покальчук: Це перепідпорядкування справді сталося дуже цікаво. Це було у 2022 році. Тодішня очільниця Держкіно Марина Кудерчук оголосила про перепідпорядкування інституції напряму Кабінету міністрів у день, коли тодішній міністр культури Олександр Ткаченко був у відрядженні поза Києвом. Наскільки мені відомо, Ткаченка про це не попередили й усе було свідомо зроблено за його відсутності.

— Це правда. Він тоді був дуже незадоволений, навіть написав заяву про відставку, в яку, щоправда, не пішов.

Л.П.: Власне. Уже значно пізніше заступниця голови Офісу президента Олена Ковальська (Ковальську в культурній спільноті називають «кураторкою сфери культури від ОП» — авт.) сказала, що перепідпорядкування Держкіно відбулося через те, що у міністра Ткаченка був конфлікт інтересів. Вочевидь, малися на увазі його бізнес-інтереси в кіносфері, хоча на той момент він уже позбувся своїх активів на Одеській кіностудії та формально не володів бізнес-активами в цій сфері. Якщо ж малося на увазі його минуле медіаменеджера, то не дуже зрозуміло, кому і в чому він міг незаконно сприяти в цьому сенсі як міністр культури.

Лариса Покальчук

Теза пані Ковальської про перепідпорядкування Держкіно через «конфлікт інтересів міністра» не витримує жодної критики. Адже, якщо у міністра конфлікт інтересів, то логічно змінювати міністра, а не перекидати ключову інституцію в галузі з рук в руки. Це один із безлічі прикладів ручного управління сферою культури, який може мати дуже серйозні негативні наслідки.

Загалом я гадаю, що метою цього перепідпорядкування було розв’язати руки тодішній голові Держкіно Марині Кудерчук.

— Так, і вона одразу ж почала цим користуватися — зокрема невдовзі після цього з’явився наказ №100 про реорганізацію «Довженко-центру», що поклав початок кількарічній боротьбі за збереження інституції. І це парадокс, коли інституція зі збільшенням повноважень не лібералізується, а поринає в системну кризу.

Л.П.: Абсолютно. За законом, після перепідпорядкування Держкіно прямим керівником Кудерчук став Міністр Кабінету міністрів (наразі це Олег Немчинов — авт.), тобто людина, що не зовсім розуміється в управлінні сферою кіно. І це означає, що Марина Кудерчук як голова Держкіно насправді могла абсолютно безконтрольно керувати установою. От і почала з «розчищення» земельної ділянки під «Довженко-центром».

Його величезними зусиллями команди та культурної спільноти вдалося зберегти, проте наслідки управління Марини Кудерчук я б назвала катастрофічними для Держкіно: за ці роки було зруйновано не лише величезну кількість внутрішніх процесів і професійних можливостей, але й велику частину репутації інституції та довіри до неї.

Чому за два з половиною роки держава вирішила передати Держкіно назад у сферу управління МКСК? Можливо, тому що просто змінився «смотрящій»? Виглядає так, що зараз це більше не Марина Кудерчук, яку було звільнено минулого літа під тиском культурної спільноти, а міністр культури та стратегічних комунікацій Микола Точицький. Але принципи ручного управління лишилися тими ж самими.

Та ж історія з новопризначеним головою Держкіно Андрієм Осиповим, який працював свого часу з Олександром Ткаченком на Одеській кіностудії. Ткаченко подавався на конкурс керівника Суспільного (але програв там — «ДМ»). А тепер уявіть на секунду, що ці двоє ексколег очолюють дві настільки визначальні інституції для країни як Держкіно та Суспільне мовлення.

— Підозрюю, держава не побачила б тут жодного конфлікту інтересів. Настю, запитання до вас як до юристки: як змінює інституційні повноваження перепідпорядкування Держкіно назад під МКСК?

А.П.: Перш за все, я б хотіла сказати, що таке бездумне перекидання інституції «з рук у руки» найперше шкодить їй самій, не дозволяючи виконувати свої інституційні ролі та завдання. Постійна зміна керівництва й органу управління призводить до втрати інституційної стабільності та системних порушень в роботі. Відтак горизонт планування такої інституції зменшується, вона стає менш гнучкою перед ризиками та викликами. Про репутаційні ризики в такій ситуації взагалі годі казати.

— Які з усіх проаналізованих вами проблем у роботі Держкіно ви б назвали ключовими?

А.П.: Передовсім — непрозорість і неефективність розподілу державного фінансування. Друге — проблеми в управлінні інституцією. Третє — проблеми у формуванні та реалізації державних політик.

Л.П.: Я б виокремила тут кілька моментів. Перше — подібний аналітичний документ від команди, що не є частиною культурної спільноти, в Україні з’явився вперше. Це справді прецедент, і думаю, щонайменше раз на п’ять років нам варто таким чином аналізувати роботу всіх ключових культурних інституцій.

По-друге, цей аналіз демонструє, що Держкіно наразі є не просто недосконалою, а серйозно «хворою» інституцією, адже робота в ній організована таким чином, що при будь-якому управлінні ним усе одно лишається «ручним»: до прикладу, в структурі інституції є Рада з державної підтримки кінематографії, є голова Держкіно і є Громадська рада. Але коли справа доходить до розподілу держфінансування, проводяться пітчинги, публікуються рейтинги, та ж Рада з держпідтримки замість просто затвердити результати відбору може докорінно їх змінити.

— Тобто це просто ще один спосіб «перерішать», коли щось пішло не за планом?

Л.П.: Правильно. І дивіться, як формується ця рада: аби її обрати, створюють комісію, склад якої одноосібно призначає голова Держкіно. І все, коло замикається, ми повертаємося, звідки й почали. Можна говорити про будь-які інституційні завдання Держкіно, але про яку ефективність може йтися, якщо держфінансування розподіляються в настільки непрозорий спосіб?

— Анастасіє, яким чином можна було б внести законодавчі зміни щодо роботи РДКП?

А.П.: Зміна складу РДПК регулюється ст. 9 Закону України «Про кінематографію». Відтак, потрібно внести зміни до цієї статті, чітко визначивши, що комісія з відбору ради обирається прозоро і відкрито, й описати механізм цього відбору.

Л.П.: Під час останнього переобрання ради торік культурна спільнота виходила з пропозицією, аби склад комісії з відбору ради визначався жеребкуванням, щоб культурна спільнота також могла запропонувати кандидатів. На жаль, і в цьому Держкіно нам відмовило.

— В аналітиці ви зазначаєте, що за останні роки Держкіно почало розробляти більше власних нормативно-правових документів, як-от Стратегію розвитку кіногалузі до 2027 року, що так і не була ухвалена. Низка її пунктів — від реорганізації «Довженко-центру» до перекосу у фінансуванні виробництва в бік серіалів — викликали обурення частини представників спільноти. Які шанси, що з приходом нового керівника в Держкіно цей документ усе ж буде ухвалений?

Л.П.: Якщо чесно, черговий підхід до цього документу зараз виглядає малоймовірним — адже нинішній голова Держкіно не видається мені людиною, що мислить стратегічно. Якщо проаналізувати його попередню діяльність — на тій-таки Одеській кіностудії — там ніколи не йшлося про жодну стратегію. Навіть ставши очільником Держкіно, він не вийшов до спільноти з якимось стратегічним баченням, не анонсував жодних стратегічних кроків. Відтак жодного поступу в бік стратегії розвитку галузі я від нього не очікую.

— Тобто виглядає на те, що Держкіно найближчі роки може працювати не лише без стратегії розвитку галузі, але і без власного стратегічного плану?

Л.П.: Рівно так і виглядає, на жаль. Ти дуже влучно сказала на початку нашої розмови про Держкіно як про «міністерство кіно». І агентство справді мало шанс за останні роки вирости в потужну інституцію, перетворившись де-факто на окреме міністерство. На жаль, наразі цю можливість не реалізовано.

А.П.: Я згодна з Ларисою, що шанси на прийняття згаданої стратегії найближчим часом невисокі, ще й через те, що частина побажань спільноти вже була врахована в нещодавно ухваленій Стратегії культури МКСК до 2030 року.

Л.П.: Разом із тим хочу відзначити ще один дуже важливий аспект. Ми зараз проживаємо надзвичайно складні часи. Гібридна війна, у якій ми намагаємося встояти, вимагає від нас бути сильними й у стратегічних комунікаціях, і в культурній дипломатії, і в міжнародній культурній репрезентації України. І з сильними культурними інституціями це робити простіше.

А.П.: Я згодна з Ларисою — інституційна криза Держкіно останніх років, на жаль, призвела до зниження рівня довіри міжнародних колег і партнерів до цієї інституції. І це зрозуміло — ніхто не захоче допомагати тому, хто не приймає допомоги.

Ми зараз справді в ситуації, коли підтримка міжнародних партнерів і взагалі сильний голос України на міжнародних полях є дуже важливим. Ми вже втратили в цьому сенсі багато можливостей, і завдану шкоду ще треба буде відновлювати.

Л.П.: Коли я думаю, як змінити цю ситуацію, то розумію, що без сильної школи кіно — як ігрового, так і документального — нам не створити сильної кіноіндустрії. Нам потрібно активно формувати якісні кадри для кіно — і йдеться не лише про тих, хто його зніматиме чи гратиме у ньому, але й про тих, хто робитиме потужні комунікації, і про тих, хто виросте у фахових управлінців галуззю тощо.

З радянських часів у нас була своя кіношкола. І яка б вона не була недосконала, і як би Росія не намагалася вимивати звідси таланти, заманюючи їх до Москви, ця школа була. На жаль, мушу констатувати, що роки керування Мариною Кудерчук Держкіно добили рештки цієї школи. Тепер мусимо створити нову, сучасну. Іншого виходу у нас просто нема.

— Ще один критерій, який ви аналізуєте у документі, — це державний нагляд за кіносферою. Одне з ключових завдань Держкіно тут — проведення пітчингів. Які тенденції у держфінансуванні кіно в останні роки ви б відзначили?

А.П.: Перша і ключова тенденція — це те, що протягом останніх десяти років рівень підтримки телесеріалів перевищує рівень підтримки кіно.

Л.П.: Небезпечною тенденцією є також постійні конфлікти інтересів під час пітчингів. Я давно працюю у сфері й пам’ятаю, як кілька років тому окремі члени Експертної ради подавали власні проєкти на конкурси. На жаль, з роками ця ситуація не змінюється, відтак у спільноті формується стійка думка, що, аби виграти пітчинг Держкіно, треба мати там «своїх людей».

— Оці «свої люди» в інституційній історії Держкіно чомусь скрізь: від механізму обрання його голови чи РДКП — до принципів розподілу держфінансування.

Л.П.: Власне, і це дійсно системна проблема. І зауваж, що ці «свої люди» на всіх рівнях завжди знаходяться. І ніхто не боїться бути покараним за прямий конфлікт інтересів. Звісно, це також впливає на ставлення до Держкіно як кіноспільноти, так і міжнародних партнерів.

— Повертаючись до Ради з держпідтримки кінематографії, про яку ми сьогодні багато говоримо. Цей орган при Держкіно свого часу  був «хакнутий» і має дуже непросту історію. Основне питання до РДКП — непрозоре формування її складу, а також фінансування. У вашій аналітиці йдеться, що «найбільший ризик — що держфінансування знову буде розподілене серед наближених до Держкіно». Тобто знову виринають «свої люди». Як розірвати це замкнене коло?

А.П.: Про це справді важливо думати. Саме тому ми пішли трохи далі, аніж просто проведення та представлення дослідження. Коли ми вже готувалися презентувати документ, нам стало відомо, що народний депутат Павло Сушко працює над законопроєктом «Про внесення змін до деяких законів України щодо державної підтримки кінематографії в Україні», який був зареєстрований ще у 2021 році, й ось у 2025 році до нього чомусь вирішили повернутися. Ми вийшли на робочу групу, що працює над цим законопроєктом, та запропонували свої напрацювання та рекомендації. На жаль, нам повідомили, що терміни подання зауважень і пропозицій уже спливли, тож нам довелося надати наші рекомендації неофіційно. Вони зокрема стосувалися і роботи РДКП, і відбору її конкурсної комісії, і багатьох інших аспектів роботи Держкіно.

— Якими будуть ваші наступні кроки з цією аналітикою? Чи ви вже направили ваші висновки Держкіно та МКСК? Чи плануються експертні обговорення? І як ви плануєте надати цим результатам більш практичного втілення, аби вони не залишилися лише на рівні обговорення в спільноті, а справді призвели до якісних змін в роботі Держкіно?

А.П.: Найперше, зараз ми б хотіли зрозуміти, чи будуть враховані надані нами рекомендації до вже згаданого законопроєкту «Про внесення змін до деяких законів України щодо державної підтримки кінематографії в Україні». Якщо це відбудеться, це стане першим прикладом практичного втілення наших напрацювань.

Також ми вже мали зустріч із Національною спілкою кінематографістів і зрозуміли, що їхні думки великою мірою корелюють із нашими. Плануємо зустрічі й з іншими культурними дієвцями.

Якщо ж ключових для кіноспільноти моментів не буде враховано в нових стратегічних і нормативних документах, що ухвалюють органи управління, будемо працювати далі. Можливо, взаємодіяти з іншими законотворцями, можливо — створювати окремий законопроєкт. Головне — не зупинятися.

Л.П.: Я тут більш песимістична. Не дуже сподіваюся на серйозну увагу до створеної нами аналітики з боку органів державного управління. Проте все насправді залежить від людського фактора. Приміром, коли готувалася Стратегія культури-2030, ми також подавали свої пропозиції (адже у документі взагалі не було нічого про кіно), і деякі з них навіть були формально ухвалені. Тепер ці формально прописані норми треба розшифровувати в операційному плані реалізації стратегії. Якщо хтось у міністерстві цим справді займатиметься, то від наших напрацювань може бути багато практичної користі. Якщо ж ні, то ще якийсь час нічого не зміниться на краще. Але продовжувати діяти важливо. Адже наразі виглядає на те, що тиск кіноспільноти на державу — найкращий спосіб домогтися будь-яких змін у галузі.

Фото надані Анастасією Пеценчук, УКФ