«Ми нація, здатна після кожної трагедії відроджуватися і пам’ятати про те, якими були у минулому»
«Ми нація, здатна після кожної трагедії відроджуватися і пам’ятати про те, якими були у минулому»
Під час війни перед Україною стоїть виклик — не лише достукатися до світу, а й відновити українську ідентичність багатьох митців, які століттями вважалися й називалися росіянами. Як саме працюють над цим культурні діячі, розповідали спікери панелі «Мистецтво проти міфів: як Україна руйнує імперські наративи та формує свій новий образ у світі?», що відбулася під час «Докудейз-2025».
У дискусії взяли участь Ольга Мельник, завідувачка відділу музейної справи, кураторка виставкових проєктів і колекції «Мистецького арсеналу»; Оксана Семенік, історикиня мистецтва, журналістка, дослідниця; Євгенія Буцикіна, культурологиня, арткритикиня; Роман Бондарчук, режисер ігрового та документального кіно, директор артдепартаменту ГО «Докудейз», співзасновник платформи «Архів війни». Модерувала дискусію Валентина Сотникова, керівниця відділу літературної та книжкової справи Мистецького арсеналу, співавторка подкасту «Деколонізаторки» від «Суспільне Культура».
Спершу Оксана Семенік розповіла, з якими міфами про українську культуру їй найчастіше доводиться стикатися у своїй роботі, зокрема за кордоном, а також про спроби спростувати ці міфи. Семенік також є авторкою твіттер-акаунту для іноземної аудиторії Ukrainian Art Нistory, який веде англійською мовою. Аудиторія — викладачі університетів, провідні арткритики. Дослідниця поцікавилася в них, чи чули вони щось до повномасштабної війни про українське мистецтво, а якщо чули, то що саме і як вони собі його уявляли. Частина аудиторії відповіла, що взагалі нічого не знала і ніколи не чула, інша частина повідомила, що знає про писанки та вишиванки — та й те лише тому, що живе у містах, де є українська діаспора. Частина сказала, що знає авангард, Іллю Репіна й Архипа Куїнджі, але знає їх як російських художників.
«Іноземці, які вивчають світове мистецтво, зазвичай знають цих художників як представників російського мистецтва, — говорить Семенік. — А російський авангард для них — це те, що з’явилося після більшовицької революції, й саме крізь її призму вони сприймають “Чорний квадрат” Малевича, який він намалював у 1915 році. Історія українського мистецтва відсутня в університетських курсах, як і в університетських і музейних бібліотеках».
Оксана Семенік також є дослідницею Українського музею у Нью-Йорку, з яким співпрацює дистанційно. У ньому нещодавно відкрилася виставка, що розповідає про український авангард, яку курує також вона. Виставка розпочинається з декоративно-ужиткового мистецтва — писанок, килимів, які своїми орнаментами дуже подібні до робіт харківських художників Василя Єрмилова та Бориса Косарєва. Що ж стосується Малевича, каже дослідниця, то у своїй біографії він говорив про себе як про українського художника і про те, як надихався мистецтвом українського села — але його біографія видана лише російською мовою і не має англійського перекладу.
«Коли ми кажемо про стереотипи, про відсутність українського мистецтва у програмах іноземних університетів, то маємо розуміти, з якими, власне, джерелами можемо працювати і які, відповідно, можемо радити іноземцям».
Семенік навела свій досвід роботи над виставкою в Українському музеї Нью-Йорка, присвяченій Володимиру Татліну — художнику, який народився у Харкові, родоначальнику конструктивізму, одному з лідерів світового авангарду. Про виставку написали американські медіа, але на ній була представлена невелика кількість експонатів, оскільки роботи Татліна перебувають у Росії.
«Нам майже нема чого показувати з українських музеїв і загалом з його колекцій у світі — майже все у Росії. Ми не заявляли Татліна як стовідсотково українського художника, ми говорили про період, коли він працював у Київському художньому інституті, де навколо нього сформувалося коло учнів. Але у книгах про Татліна навіть згадки про це немає, або ж згадується мимохідь. Тож моїм завданням було знайти роботи його учнів того періоду, газетні статті, у яких говорилося про цю майстерню. Виставка складалася з декількох його графічних творів, книжок і журналів із його дизайном. Тобто, коли ми говоримо про розвінчання стереотипів, то маємо розуміти, що у нас не так уже й багато речей, із якими ми можемо працювати і якось вразити й зацікавити іноземного глядача».
Про те, як проєкти «Мистецького арсеналу» допомагають переосмислити українську культуру і відокремити її від радянських та імперських наративів, що десятиріччями транслювалися за кордоном і в самій Україні, розповіла Ольга Мельник. Насамперед вона сказала, що «Мистецький арсенал» як новостворена інституція не має радянського спадку, на відміну від інших великих музеїв і деяких інституцій. Тому українськість того ж Казиміра Малевича поміж співробітників «Арсеналу» навіть не дискутується.
Прикладом того, як завдяки сучасному мистецькому інструментарію Україна доносить правду про історію власної культури, зокрема й про трагічні її сторінки, є виставковий проєкт «Футуромарення: Україна й авангард», який у 2023 році був представлений у Художньому музеї Куму в Таллінні, а також у Бельгії.
«З огляду на нинішні трагічні обставини проєкт опинився в центрі уваги закордонної аудиторії, — каже Ольга Мельник. — У експозиції ми свідомо не лінкувалися з російським авангардом, аби не виглядати жертвою та не йти шляхом протиставлення. Ми не кажемо “український авангард” — ми кажемо “авангард України”. Ми не обмежуємо це поле, оскільки говоримо про різнопланові види авангарду й не хочемо, як росіяни, привласнити це винятково собі. На цій виставці ми використали історію будинку “Слово”, зробивши інсталяцію “Наші 1920-ті, розстріляні у 2020-ті”, й говорили про спадковість імперської, радянської, кадебістської традиції стосовно того, що відбувається зараз, стосовно нищення української культури та її представників на прикладі будинку “Слово” з використанням сучасних документальних матеріалів».
За словами музейниці, сприйняття виставкового проєкту в Естонії та Бельгії було абсолютно різним, тож для різних країн має бути різний інструментарій.
«У Бельгії сучасним художникам, які відвідали нашу виставку, візуальний ряд виявився більш цікавим, ніж наші важкі сторінки минулого, ніж те, що відбувалося у будинку “Слово” під час сталінських репресій. Там, де ми розмістили інсталяцію про розстріл будинку “Слово”, взагалі облаштували дитячу зону, де гралися діти — і це нікого не обурювало і не хвилювало. В Естонії все було з точністю до навпаки, бо з цією країною ми маємо хай і частковий, але все ж таки спільний історичний і культурний досвід — тому в Таллінні це була центральна частина експозиції, яка дуже гостро сприймалася».
Валентина Сотникова, своєю чергою, додала: «Те, що ми підбираємо мову відповідно до того, з ким говоримо, з одного боку нібито зрозуміло, але дуже часто є предметом дискусії. Як правильно підбирати нашу комунікаційну позицію: адаптувати її під те, що більш комфортно для західної та навіть внутрішньої аудиторії — або ж дотримуватися тієї точки зору, яка нам ближча, і відстоювати її — навіть якщо вона може бути нелегкою для сприйняття або з ризиком отримати певний спротив? Це також і питання того, як певними творчими методами донести свою ідею та думку».
Модераторка порушила питання про формування нової культурної пам’яті й уявлення про нас самих. «Документування нинішньої війни допоможе у майбутньому працювати з осмисленнями тих подій, які відбуваються зараз. Бо має бути часова дистанція — оскільки сьогодні багато подій ми сприймаємо досить емоційно, тому нині важко скласти більш широку картину».
Про те, як формуванню нової культурної пам’яті сприяє платформа «Архів війни», яка з початку повномасштабної документує її події та свідчення українців, розповів Роман Бондарчук: «Наша команда почала робити документальні фільми про те, що пережили свідки, за їхньою згодою. Ці фільми передають не тільки страждання українців, а й дієвість, винахідливість простих людей. Наприклад, під час окупації Київщини два чоловіки поважного віку побачили покинуту пожежну машину і, не маючи досвіду користування нею, сіли та поїхали гасити пожежу. Такі речі свідчать про героїчні прояви українців і багато що про них говорять. Ми представляємо свої фільми й на міжнародних кінофестивалях — там їх, зокрема, дивляться люди, які впливають на певні рішення, про фільми пише міжнародна преса. Історії про людей більш дієві, тому що дуже жорстокі оповіді про війну лякають західну аудиторію: їм складно повірити у таку жорстокість».
Як відстояти Україну після війни
Натомість українці, які живуть поруч з агресивним сусідом, зусиллями якого протягом багатовікової історії втрачали можливості здобуття незалежності, а інколи і її саму, багато знають про жорстокість сусідів. І навіть після завершення війни мають бути готовими до бою. Адже ризик реваншу з боку Росії — постійний. Про те, в який спосіб можливо його уникнути, говорили учасники дискусії «Як не втратити демократію: ризики проросійського реваншу та уроки для України». Участь в панелі взяли Ольга Айвазовська, голова правління «Громадянської мережі “Опора”»; Олександр Саліженко, головний редактор «Руху “Чесно”»; Ґіорґі Мревлішвілі, грузинський кінорежисер-документаліст, член журі номінації «Rrights now! 2025» нинішнього «Докудейзу».
Модератором дискусії виступив журналіст, співзасновник Громадського радіо, голова Комісії журналістської етики Андрій Куликов.
Він сказав, що Росія після розпаду СРСР не спромоглася захопити Україну, Грузію, країни Балтії, але й не полишає своїх спроб — і це важливі уроки для нас. «Після уроків зазвичай настають іспити, іноді це державні іспити. Якщо говоримо про іспити, то на якому предметі ми можемо зрізатися?» — з таким питанням Куликов звернувся до спікерів.
Ольга Айвазовська вважає таким предметом історію. «Хто вчить історію, той розуміє процеси, тренди. Для держав, що перебувають у полі інтересів імперії, нічого не змінюється, незалежно від того, хто саме цю імперію очолює — бо запит народу на розширення своїх територій за коштом чужих, реінтеграції інших ідентичностей у свою видуману ідентичність із боку росіян щодо українців працює століттями. І це — факт».
Олександр Саліженко віддав перевагу точним наукам: «Якщо зважати на ресурси різних сторін, то ми маємо вираховувати з точністю до формул наші зусилля і зусилля ворога. І якраз той, хто складе іспити з точних наук, вийде переможцем».
Ґіорґі Мревлішвілі розповів про те, що у Грузії проросійський реванш відбувся завдяки «такому потужному кремлівському механізму як пропаганда», який грузини, за словами режисера, недооцінили. «Машина пропаганди, що була запущена ще в радянські часи, продовжує працювати у Грузії й досі, і багато грузинів пішли шляхом довіри до російської пропаганди. Її сценарії, патерни не змінюються — змінюються технології, як-от активне використання соцмереж і штучного інтелекту», — каже режисер.
Він розповів, що на його батьківщині було багато політв’язнів, які чинили опір, і багато журналістів та активістів, які зазнали побиття під час протестів і арештів. «Є декілька суддів, що ведуть ці справи — і на них тисне нинішній уряд. Можливо, нам треба менше дослухатися до політиків, а більше до митців, режисерів, документалістів. Мені здається, митці здатні багато чого передчувати», — прокоментував кінематографіст. Саме тому, якщо говорити про уроки історії, для росіян зараз важливо контролювати креативні місця пам’яті — музеї, кінематограф.
Ще одним інструментом пропаганди в Грузії, за словами Мревлішвілі, є церква: «Є багато священнослужителів, які чинять цьому опір, але є й багато таких, хто робить багато шкоди».
У коментарі «Детектору медіа» після закінчення дискусії Ольга Айвазовська сказала, що роль у тому, аби українці знали, пам’ятали свою історію та робили з неї правильні висновки, мають відігравати журналісти.
«Якщо на історію дивитися з точки зору психології, аналізу, тоді вона працюватиме на пам’ять, — сказала Айвазовська. — Медіа повинні не просто розповідати про нинішні події, а й проводити історичні паралелі: ось це вже було і привело до того-то і до того-то, а ось за це ворог отримав таке-то покарання... Я не впевнена, чи журналісти повинні виокремлювати якісь історичні епохи та займатися вибірковою просвітою. Скоріше, йдеться про необхідність завжди дивитись у глибший контекст і не робити помилок. Якщо, наприклад, ідеться про сучасні українсько-польські відносини, й антиукраїнські наративи зараз загострюються на фоні польського трактування трагедії на Волині, то про цю трагедію варто було б знати більше, в деталях і з неполітичної точки зору.
- Читайте також: Президентські вибори у Польщі: головні герої, ставлення до України та вплив дезінформації
Коли наша СБУ реалізовує складну операцію “Павутина” проти стратегічної авіації в Росії та знищує частину літаків, то вживати слова “Перл-Харбор” тут точно не варто, бо тоді дії України виглядають не як дії країни, що захищається, а виникає аналогія з імперською Японією, яка тоді була в коаліції з Гітлером і нападом на базу в Перл-Харборі оголосила війну США. Я з подивом читала, як висвітлювали операцію “Павутина”. Чому ми поширюємо наратив про Перл-Харбор так просто і шкодимо своїм інтересам?
- Читайте також: «Російський Перл-Харбор». Як російський агітпроп відреагував на знищення стратегічної авіації
Якщо ж ви хочете дізнатися про міжнародне правосуддя, то без історії — для усвідомлення тривалості, складності та необхідності створювати власні прецеденти — не обійтися також. Таким чином, історія нам допомагає, коли ми її знаємо, бо вона сприяє і побудові причинно-наслідкових звʼязків, що є елементом критичного мислення. Просто історію потрібно вивчати не як теорію заради розваги, а з усвідомленням реальної практичної користі та впливу на всі поточні процеси геополітичних відносин».
Складна історія
Історична пам’ять, за словами організаторів «Докудейз-2025», є невіддільною частиною національного самоусвідомлення та права кожного народу на самовизначення. Вона формує те, ким ми є, та якими хочемо бути. Росія десятиліттями намагалася знищити українську історичну пам’ять – стерти її голодоморами, війнами та репресіями разом із її носіями, привласнити українське минуле та зробити його частиною «великої русскої культури», підмінити правду міфами. Ця пропаганда заклала підґрунтя для збройної агресії Росії проти України та стала засобом легітимізації імперської політики в очах світової спільноти. Росія перетворила свою версію історії на окремий вид зброї.
Про те, як цьому протидіяти, говорили учасники дискусії «Історія vs пропаганда: як Україна відвойовує правду про своє минуле?». Учасники дискусії — Володимир В’ятрович, історик, народний депутат України; Владлен Мараєв, історик, краєзнавець, провідний науковий співробітник Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України, співавтор ютуб-каналу «Історія без міфів»; Тетяна Огаркова, літературознавиця, есеїстка, голова міжнародного відділу УКМЦ. Модерувала панель Дарія Гірна, журналістка, авторка ютуб-каналу «Обличчя Незалежності».
«Росія має колосальний досвід дискредитації українського визвольного руху протягом усієї його історії, — сказав Володимир В’ятрович. — І, безперечно, для неї важливо продовжити це і зараз — тому що, дискредитувавши визвольний рух у минулому, дуже легко підважити те, що відбувається сьогодні. Тобто намагатися довести, що українці не заслуговують на свою державу, тому що всі, хто боровся за їхню державу — це ж злочинці, антисеміти, погромники, ті, хто вбив сотні тисяч поляків, різав росіян і так далі. Усе це вкладається в єдиний наратив “України як держави не має бути”. Тому нам треба постійно говорити про те, як Росія дискредитує нашу історію».
І особливо важливо говорити про це на міжнародному рівні. Власне, В’ятрович зі своїм співавтором Любомиром Луцюком так і зробив у книзі «Ворожі архіви: радянські протиповстанські операції та український націоналістичний рух», яка у 2023 році Американською асоціацією бібліотек була визнана кращою в категорії історичних матеріалів.
В’ятрович розповів, як понад десять років тому, коли він працював керівником архіву СБУ, побачив там величезну кількість матеріалів КДБ, які стосувалися українського визвольного руху. «І попри те, що ці матеріали збирав КДБ, вони парадоксальним чином спростовували російські радянські наративи про наш визвольний рух — тому що КДБ збирав правдиву інформацію, аби зрозуміти, як вибудувати потрібний їм образ».
Після цього виникла ідея видати ці матеріали англійською мовою. «Книга вийшла на початку 2023-го — очевидно, що її вихід пришвидшила повномасштабна війна, оскільки через неї увага до теми нашого визвольного руху була великою. Бо у цій книзі є відповідь і на те, чому Київ не впав за три дні: у ній якраз про спротив українців, який відбувався у неймовірних і непридатних для нього умовах».
Але далі в дію вступила все та ж російська пропаганда. За декілька місяців після визнання книги в США, на американському сайті «The Nation» вийшла публікація Лева Голінкіна «Американська асоціація бібліотек героїзує нацистів» (до цього Голінкін, виходець з України, багато писав про «нацистів» з «Азову», «фашистів» на Майдані, про «восемь лет бомбили Донбасс»). Публікація вийшла з фото Геббельса, який вітає солдатів дивізії СС «Галичина», яка у книзі згадується лише у тому контексті, що УПА була проти створення цієї дивізії. «І далі про те, що УПА — це нацисти. І жодного слова про те, що книга — це тисячі сторінок документів, первісних джерел самої УПА, німецьких і совецьких документів», — каже В’ятрович.
За його словами, найбільш прикрою була не стаття «цього інфокілера», а реакція Американської асоціації бібліотек, яка вилучила книгу зі свого списку найкращих. «Всі етапи експертизи, яка пройшла ця книга, були перекреслені статтею одного пропагандиста. І це не тільки моя персональна історія. На жаль, цей період, коли у 2022—2023 роках ми мали можливості більше говорити про себе, тому що Росія замовкла, її не чули — цей період минає».
Історик нагадав, що у 2022—2023-х на Заході проводилося багато дискусій про необхідність зміни інфраструктури академічних знань про Східну Європу й Україну зокрема, оскільки російський науковий ракурс на Заході не дає можливості пояснити, що відбувається зараз, звідки ця війна, чому українці борються. «Але ці дискусії фактично закінчилися нічим, ніякої реформи академічної інфраструктури не відбулося. Натомість це не означає, що ми не маємо нічого робити. Нам треба продовжувати. Дуже добре, що у нас є такі союзники як Тімоті Снайдер і Ен Епплбаум — історики, які небайдужі до нашого регіону, які їздять по світу та не бояться говорити проти мейнстриму. Вони ті, хто несе у світ трохи інше уявлення про Україну та привертають до неї увагу. На жаль, назовні без серйозної культурної та наукової дипломатії, без підтримки держави ми не спрацюємо».
Тетяна Огаркова висловила думку про те, як на міжнародний загал потрібно говорити про українські визвольні змагання. «Наша історія не є простою та однозначною, вона має свої суперечливі моменти — це не дитяча казка, де чітко розподілені добро та зло. Але треба мати здатність дискутувати й спокійно реагувати на різні репліки та запитання наших закордонних друзів, бо історія жодної країни не є простою.
Зараз дуже слушний момент для нас показати, що держава Україна існує не вперше. Мене дуже дратують такі визначення, як “пострадянський простір”, “молода держава, якій 30 років”. Ми маємо говорити про тяглість, при тому, що нічого не зможемо зробити з тим, що історія України — уривчаста. Держави не існує протягом багатьох століть, але у нас є історичні епізоди, які доводять тяглість нашої державності — наприклад, період Київської Русі. Ми маємо перетворювати свою слабкість на свою силу, говорити: так, це не є історія поступового розвитку одного державоутворення, так, дійсно, Україна пережила дуже багато моментів і зникнення державності, і визвольної боротьби, і колаборації. Але ми ці пунктири бачимо, і в межах цього маємо говорити, що сучасна Україна містить у собі все, що було у минулому, і ми готові репрезентувати свою перервану трагічну історію. Цього не треба боятися.
Треба відверто заявляти, що наша історія не є історією сталого розвитку та еволюції, але наша здатність попри всі знищення, голодомори та геноциди відроджуватися — це наша суперсила. Ми такі — така нація, такий народ, який здатний після кожної трагедії відроджуватися і пам’ятати про те, якими були у минулому».
Владлен Мараєв сказав, що у такому ж форматі потрібно розповідати й про всю багатогранність українського досвіду у Другій світовій війні. «Бо українці воювали у складі радянської армії та разом із нею є переможцями у цій війні, й воювали у складі УПА і також є переможцями нацизму — це особливо треба підкреслювати, нагадувати, що головнокомандувач УПА Роман Шухевич у травні 1945-го вітав своїх бійців із перемогою над нацизмом. Водночас УПА і радянська армія воювали між собою. А ще українці були у пронімецьких формуваннях, в дивізії СС “Галичина”, яка воювала проти радянської армії, а УПА була проти створення цієї дивізії. Тобто у нас у періоді Другої світової ще є елементи громадянської війни — так само як і в період Першої світової. Це складна історія, яку потрібно роз’яснювати та популяризувати».
Фото: Олена Чередниченко
