Оригінал публікації — за посиланням на сайті «Критика».

Микола Рябчук аналізує культурний аспект російсько-української війни, зосереджуючись на системному замовчуванні насильства в російській літературі та непорозумінні між українською і західною оптикою щодо ролі культури у війні. Автор доводить, що відмова визнати політичність культури лише поглиблює колоніяльну нерівність у глобальному дискурсі.

1. Перші залпи

У перші ж дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну західні уряди запровадили широкий спектр санкцій проти низки російських юридичних та фізичних осіб — насамперед найвищих посадовців, відповідальних за аґресію. Чимало компаній та олігархів теж опинилися під санкціями як спонсори й підсобники війни. Проте до чорного списку не потрапили діячі культури й науки, хоч багато хто з них роками готував ґрунт для війни пропаґандистськими, ідеологічно інтоксикованими творами та заявами. Десятки письменників, акторів, попзірок, кінорежисерів та науковців, які палко привітали анексію Криму 2014 року, тепер так само ентузіястично заходилися підписувати підлабузницькі листи на підтримку президента й того, що вони разом із ним називали «спеціяльною військовою операцією».

Є реальна загроза того, що численні підсобники й підбурювачі війни, які ідеологічно готували й пропаґандистськи обслуговували російську аґресію, залишаться непокараними лише тому, що їх номінально вважають за «культурних діячів», а культура, на думку багатьох західних лібералів, має бути поза політикою. Українці ніколи не погоджувалися з такою позицією — ні 2014 року, після початку російської інтервенції у Криму й на Донбасі, ні тим більше 2022-го, після повномасштабного вторгнення. На третій день великої війни, 27 лютого, сотні українських митців та культурних діячів підписали звернення до міжнародної культурної спільноти із закликом до всіх країн, які «підтримують гуманізм, мир та порядок у світі», накласти на державу-аґресора санкції, що обмежили б її присутність на міжнародній культурній арені.

Українці, зокрема, просили «скасувати всі проєкти, до яких причетна Російська Федерація», «заборонити роботу російських культурних центрів на території держав-партнерок», «вилучити з наглядових рад та культурних альянсів громадян Російської Федерації», «скасувати участь представників Російської Федерації <...> у міжнародних мистецьких подіях, якщо тільки вони не зроблять негайну публічну заяву в чітких та недвозначних формулюваннях, засуджуючи дії російського уряду», «унеможливити висвітлення російської культури в мас-медіа», «припинити співпрацю з артистами та митцями, які відкрито підтримують режим Володимира Путіна». Підставою для цих заходів мало стати усвідомлення й визнання того факту, що Росія не просто порушує міжнародне право, здійснюючи аґресію проти мирного сусіда, а й фактично є тоталітарною державою, в якій «культура виконує сервісну функцію і слугує політичній пропаганді».

Через два дні, 1 березня, Український інститут книги, Львівський міжнародний BookForum, Український ПЕН і «Книжковий арсенал» опублікували заяву, де розвинули той же головний арґумент:

Повномасштабне вторгнення в Україну <...> було б неможливе без потужної пропаганди, якою Росія багато років отруює інформаційний і культурний простір усього світу — як через медіа, так і через культурні продукти, серед яких одну з ключових ролей відіграє література та книговидання. Ця пропаганда вводить в оману мільйони громадян в усьому світі, залякує та роз’єднує, сіє ворожнечу й переконує у величі режиму, нелюдського у своїх цінностях і методах. <...> Наративи російської пропаганди наповнюють безліч книжок, які перетворюються в такий спосіб на зброю і використовуються для розв’язання війни. Вони створюються в сучасній Росії і завдяки державній підтримці масово поширюються по світу, зокрема й через міжнародні книжкові ярмарки, літературні фестивалі, наукові конференції та геополітичні дискусії. Внаслідок російської пропагандистської активності у сфері літератури та книговидання безліч авторів, літературних агентів, видавців та дистриб’юторів з різних країн світу несвідомо беруть участь у її поширенні та зараженні дедалі більшої кількості громадян своїх країн.

Відтак для повної ізольованости Росії та запобігання її подальшій експансії за допомогою культурних інструментів було запропоновано додатковий, конкретніший набір заходів:

1.  зупинити розповсюдження книг російських авторів через онлайн-платформи, дистриб’юторів, офлайн та онлайн книгарні;
2. зупинити купівлю прав у російських видавців та продаж власних ліцензій російським видавцям;
3.  скасувати участь стенду Росії <...> у всіх міжнародних книжкових виставках та літературних фестивалях;
4.  припинити надання грантів на переклади творів сучасних російських авторів.

Українці при цьому запевнили своїх адресатів, що вірять у свободу слова і вільну від цензури творчість, а також у те, що «книги — це ми з вами, це наш світ». Але це також означає, що книги «можуть бути і зброєю проти демократії», оскільки «Росія та її злочинний лідер впевнено послуговуються ідеологією, поширюють брехливі наративи» всіма доступними засобами. У попередній заяві (Зверненні) українські митці та культурні активісти також зазначили, що високо цінують «позицію деяких російських митців, що відкрито засудили агресію та військові дії Російської Федерації проти України. Вони не можуть бути звинуваченими в кримінальних вчинках їхнього уряду...».

Ці превентивні застереження, втім, не вберегли їх від звинувачень у надмірному радикалізмі й емоційності. Причому пролунали вони не лише з русофільського табору (досить численного на Заході, а ще більше — на Глобальному Півдні), а й із табору цілком щирих українських прихильників та симпатиків. Контрарґументи з обох таборів часом були надзвичайно подібні. «Плювання на Росію не допоможе українцям», — заявив у «Le Figaro» французький письменник (російського походження) Андрей Макін. «Бойкот російської культури не допоможе Україні», — написала у «The Wall Street Journal» (за збігом обставин, того ж дня) очільниця американського ПЕН-клубу Сюзен Носел.

Міркування Макіна, як і арґументи багатьох інших «путінферштеєрів» («ми маємо розуміти, що думає Путін»), переважно облудні й малоцікаві. Надто часто вони повторюють кремлівські вигадки: про тридцять тисяч цивільних осіб, убитих на Донбасі від 2014 року за те, що вони були російськомовними; про українських «нацистів», незмінним прикладом яких є батальйон «Азов»; про бідолашних росіян, які «справедливо чи ні, але відчувають себе в облозі» міжнародних санкцій; про західні медії, які стали лише «зворотним боком російської пропаґанди»; і, звісно, про американську глобальну змову як першопричину всіх драматичних подій в Україні, Европі й інших реґіонах. Зіткнувшись із широким сьогодні міжнародним осудом російського вторгнення, «розумійники Путіна» (Putinverstehers) утримуються від прямого відбілювання путінського режиму (як це було до 2022 року), намагаючись натомість розмити й закаламутити загалом чіткий наратив про брутальну й нічим не спровоковану аґресію однієї держави проти другої. Основна мета цих зусиль — зняти з Кремля повну відповідальність за війну, відкинувши принципову оцінку подій як буцімто «маніхейську» і поклавши більшу частину провини на Україну та Захід.

Макінові «Мирні пропозиції» під цим оглядом вельми показові: фактично вони зводяться до сумнозвісного ультиматуму Путіна 2021 року: повернути Европу до ситуації 1992 року, розпустити НАТО, вилучити зловмисну Америку з европейських справ і зробити Росію та Францію (яку вважають, вочевидь, за найслабшу ланку в західному альянсі) «двома ґарантами нової архітектури безпеки». Натомість, саркастично підсумовує він, «ми вважаємо за краще робити все навпаки: забороняти Достоєвського й розв’язувати війну». Займенник «ми» тут навмисно двозначний: він може стосуватися і західних країн, котрі буцімто «забороняють Достоєвського», і росіян, які справді розв’язали війну. Або ж лише Заходу (до якого автор лицемірно зараховує себе займенником «ми»), тим самим представляючи росіян як безневинних жертв обох злочинів. У кожному разі, саме намагання поставити гадану «заборону Достоєвського» в один ряд із геноцидною війною досить промовисте: і щодо автора, і щодо його способу арґументації.

Тим часом критичні арґументи з табору українських симпатиків істотно ґрунтовніші й цікавіші. Усі вони починають із декларацій своєї лояльности і прихильности до України як жертви неспровокованої аґресії. Всі закликають до справедливости, а не просто до «миру», і в цьому засадничо відрізняються від «русофілів», чиї заклики до миру на практиці означають ніщо інше, як капітуляцію України. («У Европі ми всі проти цієї війни», — цілком щиро говорить Макін, маючи на увазі під «війною» не так російську аґресію, як опір України і підтримку Заходу.)

Одна з перших відповідей на заклики українців до бойкоту Росії в культурній сфері надійшла від німецького ПЕН-клубу. Його автори схвально відгукнулися про міжнародні санкції проти Росії і понарікали на їх недостатність та непослідовність, але, схоже, зробили це лише для того, щоб протиставити «хороші», «правильні» політичні й економічні санкції «поганим», небажаним санкціям у сфері культури. «Вимоги бойкотувати книжки російських авторів чи не ставити їхніх п’єс здаються символічним замінником» значно доречніших і ефективніших, хоч усе ще недостатніх економічних санкцій.

Повний бойкот ударить, зокрема, й по тих відважних митцях у Росії, які виступають проти брутальної тиранії Путіна та цієї війни. Якщо ми дозволимо собі піддатися таким емоційним порухам, есенціялізації та беззастережній ворожості до всіх росіян, безумство переможе, а розум і людяність програють.

Бо, як сказав президент німецького ПЕН-клубу Деніз Юджель: «Ворог — це Путін, а не Пушкін, Толстой чи Ахматова. ПЕН перебуває на боці всіх людей у всіх країнах, які хочуть жити в мирі, свободі й гідності».

Значно довша і детальніша відповідь Сюзен Носел на українські заяви, опублікована декілька днів по тому в «The Wall Street Journal», містить ту ж думку: культурна сфера є особливою і не повинна змішуватися з політикою та економікою, де санкції проти держав-ізгоїв справді доречні.

Культурному остракізму не вистачає жорсткости фінансових санкцій чи, скажімо, авіятранспортних обмежень. Ніхто не вірить, що скасування виступів російської сопрано Анни Нєтребко в Метрополітен-опера, затримка російського релізу «Бетмена» або вилучення американських книжок із російських полиць відверне Путіна від Києва.

(Той самий маніпулятивний арґумент уживає й американська професорка Ніна Хрущова, правнучка колишнього совєтського лідера: «Відмова від російської культури не змінить намірів Путіна й аж ніяк не спонукає його вивести війська з України» [Project Syndicate, 30.06.2022].) Та Сюзен Носел явно спрощує, примітивізує позицію опонентів, що аж ніяк не є коректним прийомом у полеміці. Щоб якось пом’якшити свій дискурсивний fault pas, вона запевняє, що підтримує справедливу боротьбу українців і зовсім не дорікає їм за надмірну емоційність: «Імпульс таврувати і дезавуювати все російське — зрозуміла реакція на зухвалу аґресію, жест солідарности з обложеними співвітчизниками». Проте «за всього співчуття до таких максималістських вимог, мусимо визнати, що вони належно не враховують етичної та практичної складности справи». Вони іґнорують, зокрема, що багато аполітичних росіян і навіть росіян, які протестують проти війни, стають побічними жертвами культурного бойкоту; вони також іґнорують, що «прохання до [російських. —М. Р.] митців дезавуювати війну пана Путіна, щоб продовжувати творчу діяльність, може поставити під загрозу їхню безпеку». Вони, на жаль, не усвідомлюють, що «масовий бойкот, який охоплює музику, театр, мистецтво, фільми та книжки, а також їхніх творців, може призвести до ще більшого посилення авторитаризму й дегуманізації, проти яких вони начебто протестують». Носел упевнена, що «приписування нігілістичної жорстокости пана Путіна кожному російському режисерові, співачці чи автору заперечує саму суть мистецтва й людської свободи»; «плямування всіх росіян злочинами пана Путіна означає підживлення ксенофобії на Заході»; «змішування мистецтва з аґітпропом, зрештою, грає на руку пану Путіну».

(Галина Крук уїдливо зауважила з цього приводу, що

аґресія Росії проти України почалася не дев’ять днів, а вісім років тому. Невже цих восьми років російським авторам було замало, щоб висловити протест проти політики свого президента і керівництва своєї країни або принаймні публічно засудити її? Донедавна в Росії за це ще не давали п’ятнадцяти років ув’язнення, тож можна було якось впливати на громадську думку, пояснюючи співвітчизникам свої погляди [Agni, 8.03.2022].

Сарказм справді небезпідставний: росіяни не надто протестували й проти геноцидної війни в Чечні у 1990–2000-х роках, хоча режим тоді був іще досить ліберальний. Не протестували й проти вторгнення в Грузію (2008) та в Україну (2014), хоча репресії тоді були не такі драконівські, як нині.)

Усі ці й багато інших арґументів свідчать про фундаментальну розбіжність між українською та західною позиціями щодо російської культури та її просування чи, навпаки, відторгнення під час війни. Основна складність полягає в різному розумінні ролі, яку культура може відігравати в суспільстві, й різному усвідомленні рівня її інструменталізації з боку злочинницького режиму та перетворення її на зброю. Західні люди погано усвідомлюють поняття культури як усього способу життя, а не лише найвищих досягнень мистецтва та літератури, і відтак не мають розуміння її причетности й бодай часткової відповідальности за все, що відбувається в російському суспільстві. Звідси наполегливе прагнення розділити «хорошу культуру» і «погану політику», ніби між ними не існує взаємозв’язку й узаємозалежности, і відтак — відокремити «хороших росіян» від «поганих путіністів» і зняти з тих перших будь-яку відповідальність за путінізм та його геноцидні злочини. Вони свідомо плутають категорію колективної провини (що може бути юридично суперечливою) з категорією колективної відповідальности (яка є важливим моральним імперативом).

Нехтування або незнання колоніяльної спадщини та зумовленої нею структурної нерівности, яка досі упривілейовує позицію Росії та її культури у світі коштом колишніх колоній, теж робить багатьох західних людей несприйнятливими до українських арґументів. Відповідно, акцент у дебатах часто зміщується в бік засудження «культурного остракізму» й тотального, «гуртового бойкоту» всього російського, що його начебто нав’язують усьому світові українці і тим самим посилюють авторитаризм і дегуманізацію та провокують ворожість до всіх росіян, зокрема й «хороших», роблячи і їх побічними жертвами культурного бойкоту. А оскільки вони, як і українці, є ще й жертвами путінського режиму, то «страждають» унаслідок бойкоту подвійно. Тим самим ідея віктимности релятивізується, і прості, сутнісно чорно-білі відносини між аґресором та його жертвою розмиваються і розпадаються на безліч відтінків сірого.

Українці, ймовірно, припустилися дискурсивної помилки, прийнявши до вжитку не дуже вдалу термінологію «скасування» та «заборони». (Насправді законодавчих заборон на споживання російського культурного продукту немає ні в Україні, ні на Заході; промоція та споживання цього продукту під час війни є питанням не правовим, а суто моральним і залежить винятково від сумління митців, громадськости й культурних антрепренерів.) На Заході «скасування» (будь-кого й будь-чого) вже давно є досить контроверсійним питанням, а тим більше це стосується будь-яких «заборон», які у сфері культури неминуче асоціюються з цензурою. Доцільніше (і ближче до істини) було би говорити не про «заборону», а про своєрідне ембарґо — призупинення на весь період війни просування російських культурних продуктів у світі, чи, як мудро запропонував литовський міністр культури Симонас Кайрис, поміщення їх у «психологічний карантин» із можливістю повернутися до них після війни з більш критичним, деколоніяльним поглядом. Але українці в найголовнішому таки мають рацію, стверджуючи, що будь-яка національна культура у світі національних держав volens nolens репрезентує відповідну державу, посилює її символічну силу, цінність, престиж і пом’якшує й ошляхетнює, опосередковано й часто мимоволі, її неґативні риси. Культура виконує роль національного прапора — потужного й переважно позитивного національного символу. Популяризація російської культури під час війни — ніщо інше, як підіймання російського прапора й вимахування ним у публічних місцях, без належної уваги до злочинницького, геноцидного характеру держави під цим прапором.

2. Зворотний бік «величі»

У квітні 2022 року, коли російські війська відступили з Києва й жахливі воєнні злочини, скоєні на окупованих територіях, привернули широку міжнародну увагу, дискусії про російську культуру та її роль у створенні homo putinus спалахнули з новою силою. Поряд із колишніми закликами до бойкоту, скасування і заборони російських культурних творів та діячів з’явилися спроби докладніше пояснити, що саме не так з російською культурою і як вона сприяла формуванню російського імперського мислення та аґресивної імперіялістичної поведінки.

Чи не найпоказовішою стала стаття «Нема в світі винуватих?» (саркастична цитата з «Воскресіння» Толстого), яку опублікувала відома українська письменниця Оксана Забужко в авторитетному британському часописі «Times Literary Supplement». Есей побудовано як розгорнуту відповідь німецькій подрузі, котра запитала її, із жахом дивлячись на фотографії бучанської різанини: «Чому вони це роблять?». Чи, як перефразувала це запитання сама авторка, звідки взялася «ця лавина розпаношеного садизму?». У пошуку відповіді вона звернулася до декількох класичних текстів російської літератури, які, на її думку, опосередковано відповідальні за путінізм, бо релятивізують і нормалізують зло. Один із них — «Воскресіння» Толстого, героїня якого Катюша Маслова стає повією. «Її картина світу, — стверджує письменниця, — змінилася таким чином, щоб віддавати чоловікам своє тіло для зґвалтування за гроші могло здаватись якщо й не почесним, то цілком нормальним заняттям». І це, підсумовує вона,

досить універсальна метафора для цілої російської літератури, котру досі заведено вважати європейською й гуманістичною: подібно Катюші Масловій, вона 200 років працювала над картиною світу, в якій злочинця слід не судити, а жаліти. Співчувати йому, бо ж «нема в світі винуватих» (це також Толстой!) — кожен готовий зарізати ближнього свого, питання тільки в ціні. Це і є «гуманізм по-російськи». І якщо ви приймаєте цю тезу, вітаю — ви готові до приходу російських військ.

Другий твір, що його авторка наводить як доказ проти російської літератури та її сумнівних моральних меседжів, — оповідання Івана Турґенєва «Муму» — про німого кріпака, який «за наказом пані вбиває єдину близьку йому істоту, вірного цуцика». «Сьогодні я впізнаю людей, вихованих цією школою, в тих, хто клене Путіна і співчуває сердешним російським солдатикам, яких Путін вирядив в Україну вбивати вже не тільки цуциків, а все живе, вогнем і мечем: бідні хлопчики, як же вони страждають».

Іще два твори, на які побіжно покликається авторка, — це «Війна і мир» Толстого та «Злочин і кара» Достоєвського. Перший твір згадано побіжно, лише для того, щоб нагадати, як Наташа Ростова, «палко закохана в свого нареченого, за його відсутности покірно біжить за першим же негідником, що її поманив, і автор їй також дуже співчуває». Другий твір розглянуто насамперед у контексті полеміки Кундери з Бродським, де авторка рішуче стає на бік Кундери і йде ще далі:

Путінська офензива 24 лютого була якраз чистою «достоєвщиною» — в тому, кундерівському сенсі, і тільки так її можна поправно зрозуміти: як вільний не то від Декарта з Кантом, але вже й від Клаузевіца вибух чистого, дистильованого зла, довготамованої історичної ненависти й заздрости («Чому ви маєте жити краще за нас?» — казали українцям російські солдати), помноженої на почуття абсолютної безкарности.

Фахові критики одразу ж відкинули ці прямолінійні, справді занадто спрощені й полемічно натягнуті звинувачення. Хоч у статті Забужко справді є низка влучних спостережень, як-от про сліпоту колективного Заходу, який іґнорував зростання і визрівання нового тоталітаризму в путінській Росії, про його самогубні спроби «раціоналізувати зло. Стати на точку зору злочинця, зрозуміти його мотиви й цілі, зайняти, як схоласти, позицію «адвоката диявола» (незлічимі потуги картезіанськи школених умів розшифрувати, “чого хоче Путін”)» і, зрештою, досягти порозуміння зі злом і розпочати з ним діялог. Саме в цьому процесі російська культура відіграла справді важливу, хоч і недостатньо досліджену роль, спричиняючись до переходу «від європейської раціоналізації — до російської нормалізації зла».

У статті є багато цікавих зауважень і дотепів. Наприклад, припущення, що російська література сплела «маскувальну сітку для російських танків»; нагадування про те, що не тільки путінський режим, а й російська «література так само причетна до того, якими <...> виросли» люди, котрі ведуть сьогоднішню війну, і що «дорогу бомбам і танкам завжди прокладають книжки». Але всі ці позитивні моменти, на жаль, підриваються в розгорнутій дискусії занадто грубим і спрощеним аналізом (фактично маніпулятивним побиттям) декількох класичних творів, що, як і всяка добра література, засадничо амбівалентні, переповнені складнощами, неоднозначностями й суперечностями, відкриті до різних інтерпретацій і постійних переосмислень. Література не тотожна реальному життю і не зводиться лише до мімезису; існують різні естетичні конвенції, які слід враховувати, і художня форма часто буває важливішою за зміст.

Імовірно, саме тому інша українська авторка Любов Терехова намагається, але не може зрозуміти, «чому англомовний світ так захоплюється російським романом» і чому вони зачаровані книжкою «про заміжню жінку з вищого світу [«Анна Кареніна». — М. Р.], яка закохавшись в офіцера російської армії, покинула чоловіка й сина заради коханця і врешті вчинила суїцид, бо не впоралася з тиском суспільства, яке радо прийняло б тільки подружню невірність, але не відкритий скандал».

Вона переповідає сюжет роману й коментує його героїв та окремі епізоди так, що й справді важко зрозуміти, чим цей роман такий «прославлений» і «чому його вважають романом про любов і яка така загадкова мудрість» є в книжці. Але такий памфлетний підхід не дуже придатний для осмислення літературних творів, а тим більше — для культурно-політичних узагальнень. Знов-таки шкода, бо Терехова, як і Забужко, робить цікаві спостереження, які заслуговують на подальший розвиток і підкріплення фактами: як-от про те, що «великі російські автори — Пушкін, Лєрмонтов і нарешті Толстой — з їхніми балами, романтикою й дуелями поетизували ці [імперські. — М. Р.] війни», змушуючи забути, що «звитягу їхніх героїв оплачено кров’ю і жертвами колоніальних загарбницьких війн. Прикро, що цей аспект вислизає з уваги читацької аудиторії».

Справді, те, що російська література «яскрава й важлива для світового літературного процесу», зовсім не означає, що добре написані тексти мають «вічну істинність» і не потребують «деколонізаційної оптики». Зрештою, що вони мають «індульгенцію на моральну чистоту й естетичну недоторканність <...> Російська культура, й література зокрема, потребує антиімперської ревізії».

Культурологиня Олеся Островська-Люта теж намагається зрозуміти поведінку російських інтелектуалів і культурних діячів: «їхнє мовчання, їхнє самовиправдання, їхній запит на співчуття до себе», — і звертається до кількох ключових текстів російської літератури, що здаються їй особливо показовими. Вона розглядає три твори, «написані або від імені, або з великою симпатією до головного героя, який вчиняє злочин — вбивство або розбещення»: «Злочин і кару» Достоєвського, «Лоліту» Набокова та «Муму» Турґенєва. Її спрощений підхід до тексту мало чим відрізняється від підходу Забужко й Терехової. «Мабуть, сучасну уяву найбільше вражає роман Набокова: якщо відкинути літературну тонкість, то суть справи тут така: дорослий чоловік захоплюється дівчинкою-дитиною, відчуваючи до неї як естетичний, так і сексуальний потяг». Зізнання дуже прикметне — не лише для цієї авторки, а й для такого типу аналізу: «літературна тонкість», яку прямо чи непрямо запропоновано «відкинути», насправді і є суттю мистецтва, а її «відкидання» неминуче веде до всіляких спрощень та вульґаризації.

До чести авторки, вона добре вловлює суть зображуваних характерів:

В обох випадках — і Набокова, і Достоєвського — судження про героя не є наслідком його вчинків. Вчинки — це начебто щось зовнішнє і другорядне, результат катастрофічного зіткнення оголених нервів з матеріальною дійсністю, а суть людської істоти визначається її внутрішнім світом <...> Конкретні земні вчинки цієї суті не визначають, отже і судити за вчинками недоречно і неможливо. Це антираціональний погляд, де конкретна матеріальна реальність несуттєва, духовне переважає дійсне. Таке сприйняття злочинця створює безмежний резерв його прощення. І навіть не те, щоб прощення, а просто вибачення, бо хто ми, щоб судити і прощати?

Проте невідповідність між характерами персонажів та їхніми вчинками, яку вона помітила, якраз і є результатом «літературної тонкости», легковажно відкинутої вбік. Нехтування цією «тонкістю» і взагалі художньою умовністю, в межах якої розгортаються обидві історії, підштовхує критика до поверхового оцінювання обох творів як життєвих історій із газетної хроніки, а не витончених витворів мистецтва. Це справді дає змогу провести викривальні паралелі чи аналогії між Гумбертом Гумбертом і Раскольніковим, а особливо — турґенєвським бідолашним Ґерасімом і сучасною російською інтеліґенцією, проте ці паралелі працюють радше як ілюстрація, дотепна метафора, а не обґрунтоване культурно-антропологічне узагальнення, що його авторка у підсумку пропонує читачам:

Здається, саме так бачать своє становище російські діячі культури й інтелектуальних кіл. Це люди великої складності як Гумберт і Раскольніков, і вже тому гідні симпатії та щирого інтересу, яких непереможна влада поставила в жахливі обставини Гєрасима. Їх вражає, що українські візаві відмовляються співчувати Гєрасиму й таким чином проявляють чудеса жорстокосердості.

Проблема таких узагальнень полягає в тому, що всі зв’язки й узаємозалежності між соціяльною реальністю і хорошою літературою насправді такі ж неоднозначні, як і сама хороша література. «Добре мистецтво, — як зауважує в рамках цієї дискусії турецько-американська письменниця Еліф Батуман, — не торгує абсолютами, воно експериментує з емпатією, озвучує альтернативні голоси, зважує суперечливі істини».

Утім, не лише українські автори потрапляють у пастку хибних (штучних, телеологічних) спрощень і узагальнень, зумовлених їхнім полемічним, ситуаційно виправданим антиколоніяльним запалом. Декілька таких помилок зробила свого часу й польсько-американська дослідниця Ева Томпсон у загалом добрій книжці «Імперське знання. Російська література та імперіялізм». Не застраховані від цього й російські «антиросійські» критики, як, наприклад, Дєніс Драґунський, який так описує «три вади російської літератури»:

На першу ваду вказав іще Розанов: російська література ціле століття висміювала і принижувала людей, які становлять кістяк нормального суспільства: чиновника, офіцера, священника, підприємця, купця і загалом буржуазію, міцного обивателя. Другу ваду помітив Турґенєв, говорячи про «перевернуті тривіяльності» в Достоєвського: злодій у нього неодмінно чесний, убивця — ходяча совість, п’яниця і розпусник — філософ, повія — велика душа, дурень — найрозумніший із усіх. Третя вада — імені Тютчева: постійне наполегливе переконування всіх і себе, що ми особливі. Що нам закони не писані.

У цьому випадку опонентам теж не знадобилося багато часу й зусиль, щоб спростувати наведені твердження, покликаючись на протилежні приклади з російської літератури, з одного боку, а з другого — на приклади подібних «вад» в інших літературах.

Здається, спільною помилкою всіх критиків, які беруться атакувати російську імперську літературу на міметичному ґрунті, є неминуче спрощення складних переплетінь ідей і характерів у художньому творі, їхньої навмисної неоднозначности й програмової відкритости до подальших запитань і дискусій. Нехтування «діялогічною» специфікою мистецтва полегшує добір відповідних арґументів (і цитат) для доведення надуманих аналогій та узагальнень, але й робить такий аналіз вразливим і безпорадним перед звинуваченнями в поверховості й маніпулятивності. У російській літературі насправді не так уже й багато художньо значущих творів із відверто імперіялістичними висловлюваннями, тому критикам її імперського характеру часто доводиться перегинати палицю в пошуках потрібних доказів. Тим часом справа набагато простіша. Імперський характер російської культури найбільше проявляється не в тому, що вона говорить, а в тому, що оминає, замовчує і применшує.

Іноді вона справді прославляє імперію, звеличує її завоювання і панування, проте частіше облудно «не помічає» всіх цих речей, тривіялізує і нормалізує їх. Цю особливість російської літератури чудово вловила Ева Томпсон у згаданій книжці, особливо в розділі про «Війну і мир» Толстого, де докладно показала, як письменник перетворює реальну Росію початку XIX століття на мітичну «країну вічної краси, населену майже ідеальними людьми», завуальовує «реальність жорсткого поділу на класи» заради міту про понадкласову національну солідарність, змальовує винятково комфортне життя декількох аристократичних родин як буцімто типове для всього суспільства («зразок російськости в побуті») — такий собі «потьомкінський варіянт побутової культури», яким не могли не захоплюватися читачі роману, особливо зарубіжні, приймаючи його за чисту монету. Тут немає і натяку на джерела зображеного добробуту, пов’язані чи то з колоніяльними війнами на Кавказі, чи то з експлуатацією загарбаних українських або польських земель, чи то з визиском закріпачених селян у самій Росії. Немає у романі натяку й на справжні причини війни, яка мала глибоке економічне підґрунтя і була загарбницькою з обох боків. Толстой однозначно змальовує Росію як жертву, а не як подібного хижака, тим самим посилюючи ідею жертовности в російській політичній мітології.

І через цей тон «смиренної невинности», що пронизує більшу частину російської літератури, на думку Томпсон, апріорі недоречно ставити їй питання, що їх дедалі частіше задають собі західні інтелектуали: У який спосіб імперія утримує Інших у своїх володіннях? Як вона приховує чи містифікує свої дії? Що в імперській історії є насправді історією Інших? Майже ніхто з російських письменників не ставив цих питань, мовчазно чи відкрито приймаючи офіційну версію про цивілізаційну місію імперії та добровільне приєднання до неї всіх підлеглих народів. Томпсон пише:

Жодний з відомих російських письменників не сумнівався щодо необхідності чи доцільності використання ресурсів нації для підкорення імперією все нових і нових територій та для утримування територій, які не є ні російськими, ні навіть слов’янськими. Ніхто не ставив під сумнів моральних питань, пов’язаних із колоніальним насильством. У західноєвропейських країнах неможливо відшукати аналоги тій легкості, з якою великі російські письменники XIX ст. ковзали над реальністю війн, що їх вели правителі Росії. Ні російські письменники, ні російські інтелектуали ніколи навіть у загальних рисах не описували реальності імперської політики на завойованих територіях. <...> Відмова російських інтелектуалів обговорювати питання колоніалізму свідчить про відсутність у російській традиції спроможності експериментувати та толерантно ставитись до інших думок. <...> Ця ситуація все ще нагадує часи розквіту імперіалізму на Заході, коли навряд чи хтось зміг би серйозно поставити під сумнів домінування однієї етнічної чи територіальної групи над іншою.

Російський письменник-еміґрант Віктор Шишкін згадує свою останню поїздку до Росії на книжковий ярмарок восени 2014-го, через пів року після анексії Криму та військового вторгнення на Донбас:

Того року на моїх виступах в Европі всі питання і розмови були про війну. А на книжковому ярмарку в Росії говорили про що завгодно, тільки не про війну... Здається, я був єдиним, хто заговорив зі сцени про катастрофу, що насунулася. Те мовчання було принизливим. Принизливим для всіх: і для письменників, і для читачів... У роки війни мовчання стало оглушливим, після 24 лютого — нестерпним.

Він визнає, однак, що мовчання в Росії завжди було «способом виживання», і цитує дотепне спостереження мадам де Сталь: «Мовчання росіян особливо дивовижне: вони мовчать саме про те, що їх найбільше цікавить». «Колись у юності, — підсумовує він, — російська класика не давала мені потонути в радянській брехні. Тепер книжки на полицях ті ж самі... але слова означають зовсім інше, мають інший смак. Я намагаюся перечитувати своїх улюблених поетів золотого віку, але вони всі напхані патріотичним блювотинням».

Схоже, що саме тут криється ключ до аналізу (й критики) російської імперської культури: її мовчання з багатьох питань значно промовистіше за всі її слова.

3. Небезпеки «діялогу»

Звістка про тотальне вторгнення Росії в Україну застала мене в Парижі, де я тоді працював в Інституті перспективних досліджень. На другому тижні повномасштабної війни я отримав листа від професора Е. Б. та групи студентів Паризької консерваторії імені Рахманінова, які запросили мене в понеділок, 14 березня, на публічний захід під назвою «День миру в Україні». У листі французькою мовою повідомлялося:

У рамках цього заходу проводимо круглий стіл за участи трьох письменників та дослідників: французького, російського й українського, на тему: «Після бомб: зшивання зв’язків між російським і українським народами». Ми розглядаємо кандидатури Еманюеля Карера, Андрeя Макіна і вас. Ідея полягає в тому, щоб обмінятися думками із цими двома авторами, а також із авдиторією, згадуючи і ваші праці, й особистий досвід, — і все це у вільному, неформальному тоні.

Навіть якби я нічого не знав про запропонованих мені співрозмовників — поміркованого русофіла Еманюеля Карера й палкого «путінферштеєра» Андрея Макіна, — термінологія, яку вжили організатори заходу, як і запропоновані дискурсивні рамки, не залишали сумнівів щодо мети і характеру всієї затії. І все-таки я відповів максимально ввічливо, відповідно до свого статусу гостя:

Шановний професоре Е. Б., дякую за захопливу пропозицію. Я був би не проти зайнятися «зшиванням зв’язків» між російським та українським народами, але тільки після того, як російський народ припинить геноцидну війну в Україні, виведе свою мародерську армію з української території, виплатить належну репарацію за всі заподіяні руйнування і збитки, розкається сам і віддасть до міжнародного суду всіх військових злочинців, включно зі своїм улюбленим верховним диктатором.

Доти всі заклики до діялогу й примирення звучать приблизно як заклики до порозуміння між германським та гебрейським народами під час Другої світової війни. Зупиніть спершу газові камери, покарайте винних і віддайте належне жертвам. Німці вже знають, як це робити, і сподіваюсь, що росіяни теж поступово навчаться.

Мені дуже шкода, шановний професоре, що ви дозволили втягнути себе в цю сумнівну затію. Сама формула «Після бомб», винесена в назву заходу, глибоко хибна, на мою думку, й аморальна. Бомби не є дієвцями, вони не падають на наші голови самі по собі, нізвідки, з Божої волі. Це не тайфун, не землетрус, не метеоритний дощ. Їх скидають конкретні люди за наказом конкретних безумних лідерів, керованих конкретною людожерською ідеологією. Просто називайте речі своїми іменами: après Poutine, après le fascisme russe, après un nouveau Nuremberg.

Тоді, сподіваюся, зможу прийняти ваше запрошення.

То був лише початок лавини — щоденних дзвінків і листів від різних інституцій та медій, які не обмежувалися пропозиціями дати їм інтерв’ю, коментар чи написати публіцистичну статтю, а й досить часто запрошували до публічного «діялогу» з російськими експертами, переважно еміґраційними (що мало автоматично засвідчувати їхню антирежимність, «нормальність» і придатність до публічного рукостискання). «Діялог» як жанр на медійному ринку справді принадніший і популярніший від монологу, проте ініціяторам таких зустрічей ішлося, найрадше, не лише про піяр чи комерцію. «Діялог» — суть західної культури, підставова цінність ліберальної демократії. В основі цієї ментальности лежить переконаність, що всі люди раціональні й тому здатні знайти компроміс, домовитися про взаємоприйнятне розв’язання будь-якої проблеми. Завжди ж можна знайти «другий найкращий варіянт», більш-менш прийнятний для обох сторін, якщо «перший найкращий» вони уявляють надто по-різному. Адже так очевидно, що поганий мир кращий за добру війну, що гра з нульовою сумою не найкраща й аж ніяк не єдина з можливих, і що згода на незгоду є sine qua non усякої цивілізованої дискусії. Перше, що відчувають західні люди перед лицем будь-якої війни, а надто такої моторошної, як теперішня, — це бажання в будь-який спосіб її зупинити. Тому в їхніх запрошеннях українців до «діялогу» з росіянами зазвичай більше наївности, ніж лихого умислу. Росіяни у їхній уяві — істоти так само раціональні, тож обмін думками з ними і зважування арґументів здається кроком у розумному напрямку. За словами Сюзен Носел із американського ПЕН, «культурні діялоги з незалежними росіянами необхідні для висвітлення нинішньої кризи та пошуку шляхів її подолання».

А тим часом українці, які хочуть від Росії лише одного: щоб вона залишила їх у спокої і взагалі навіки про них забула, не розуміють, чому вони мають шукати компромісів із серійним убивцею і про що мають розмовляти з російськими колеґами, які не перешкодили (та й не дуже старалися перешкодити) цьому персонажеві стати тим, ким він тепер є. Українці вважають, що «незалежні росіяни» (якщо вже вони існують і мають якийсь вплив на повністю путінізоване суспільство) мусили би насамперед «висвітлити» все самим собі і лише після того, після справді глибокого й критичного самоаналізу спробувати (можливо) розпочати якийсь «діялог». Поки цього, за поодинокими винятками, не сталося, українці відмовляються ділити публічний простір навіть із «хорошими», декларативно антипутінськими росіянами, дивуючи цим, а деколи й дратуючи миролюбних і миротворчих людей Заходу. У березні 2022 року Український ПЕН, намагаючись якось пояснити іноземцям цю не зовсім зрозумілу для них позицію, опублікував заяву-звернення до світової спільноти під назвою «Про діялог під бомбами»:

Після 24 лютого, коли Росія розпочала повномасштабну війну проти нашої країни, ми отримуємо постійні запрошення до діалогу і дискусій з російськими інтелектуалами щодо «примирення». Водночас чимало наших колег за кордоном різко відреагували на заклик до бойкоту російської культури, якою зараз прикриваються воєнні злочини Росії в російсько-українській війні.

Наше застереження: для тоталітарного російського режиму культура також є інструментом впливу і пропаганди, прикриттям для масових воєнних злочинів в Україні. <...>

Ми пам’ятаємо про тих поодиноких представників російської культури, які ще вісім років тому <...> стали на захист територіальної цілісності України. Ми цінуємо підтримку тих, хто й зараз висловлюються проти війни. <...> але при цьому стверджуємо: діалог про культуру під бомбами і дулами автоматів неможливий.

Сьогодні і до часу, коли останній російський солдат покине територію України, єдиною адекватною темою нашої з вами розмови є припинення російських воєнних злочинів, а не російська культура.

Утім, ця позиція за багатьма ознаками так і не отримала належного міжнародного відгуку, і навіть в Україні не всі щиро й беззастережно її підтримали. Юрій Андрухович, провідний український письменник, спровокував у вересні 2022 року літературний скандал, узявши участь у публічному заході («діялозі») з російським письменником-еміґрантом Міхаілом Шишкіном у Норвегії під час презентації там свого роману «Московіада». Критика на Андруховичеву адресу зводилася в основному до трьох пунктів, що їх коротко окреслила колеґа-поетеса Галина Крук.

Іноземці, на її думку, мали б узяти до уваги наш бойкот і почати запрошувати українських авторів без російського супроводу. Бо одна річ «просто представляти Україну і розповідати про неї, а зовсім інша — коли вам доводиться в одній упряжі з російським автором постійно оспорювати його не зовсім коректні і упереджені уявлення про Україну і українське, і ви не можете вирватися із зачарованого кола спільного минулого, яке для них і для нас мало зовсім інший сенс». Тим більше, стверджувала вона, що тривалий час міжнародні фестивалі за участи російських авторів без участи українських були нормою, а фестивалі за участи українців без росіян узагалі були неможливі. Тому тепер «йдеться всього-на-всього про вирівнювання диспропорції і асиметрії, яка довгий час існувала і порушити яку було одним із незрозумілих культурних табу». І, по-третє, що дуже важливо, ми не повинні своєю присутністю на цих заходах леґітимізувати популярне твердження антипутінських росіян про те, що їхня країна «насправді не така погана, це все Путін». Ми не повинні підтримувати популярну на Заході ілюзію, що залучення українців і росіян до «діялогу» сприятиме досягненню певної згоди і порозуміння, а також остаточному миру та примиренню без перемоги України та поразки Росії.

Андрухович відкинув усі звинувачення на тій простій підставі, що як людина з великим досвідом подібних міжнародних дебатів він не має сумнівів щодо своєї дискурсивної переваги і тому не боїться полеміки. Навпаки, він завжди готовий кинути виклик «спотвореним і упередженим уявленням про Україну» будь-якого російського автора. Звісно, додав Андрухович, якщо хтось не впевнений у своїх полемічних здібностях, у достатньому володінні іноземною мовою, то й справді краще «бойкотувати» публічну дискусію, ніж у неї вступати: «Краще нехай вам запишуть технічну поразку, ніж реальну із розгромним рахунком» [Збруч, 16.09.2022].

Та принаймні одне важливе питання у цій дискусії залишилося без відповіді — про структурні механізми західного «знання» про «Схід» (тут — про Україну й Росію) та інституції, які формують відповідний дискурс, незалежно від того, чи українці беруть участь у «діялозі», чи бойкотують його. Остап Сливинський, поет і есеїст, на той час віце-президент Українського ПЕН, заторкнув цю проблему в коментарі до дебатів між Юрієм Андруховичем і Галиною Крук, проте замість обґрунтованого аналізу представив щось на зразок звинувачення колективного Заходу. Почав він по-сократівськи — із позірного визнання Андруховичевих арґументів: «Так, не можна щоразу відмовлятися від усіх подій, де на горизонті бовваніють росіяни, не можна приставати на “технічну поразку”, бо інакше вона буде врешті-решт присуджена нам усім, так, ми й без того довго німували, і тепер треба говорити так голосно, як тільки можемо». Але вже в наступному абзаці перейшов до жорсткої полеміки, причому не так з Андруховичем, як із колективним Заходом:

Тільки от та подія з Шишкіним, анонсована як «дискусія» — зовсім не про те. Бо це й не дискусія була ніяка... І не мала бути, за задумом організаторів... Нащо їм бачити, що існує ненависть, що існує непростиме? Нащо їм розуміти, що існують такі злочини, після яких впродовж життя цілих поколінь не може бути ніякого «діалогу»? Нащо їм запрошувати нас, щоб ми вибили їм з-під ніг їхню хитку віру? Тому вони хочуть нас із росіянами замирити. Вони — міні-папи Франциски, які крутяться офісами культурних фестивалів. Вони не хочуть почути «нас», бо досі, правду кажучи, не знають, як із нами розмовляти. Ми нещодавно з’явилися на їхньому горизонті, і одразу з дуже незрозумілим, дуже неприйнятним для них досвідом. Тому вони хочуть замирити, тобто нейтралізувати — і нас, і росіян. Можливо, для них найкраще було б, якби ми взагалі взаємно анігілювалися, але вони роблять те, що можуть, і те, що вміють: замазують усе патокою політкоректності, правильних фраз, демонстративного засудження... Бо вони досі бояться нашої частини світу, досі вважають, що це все лише «наші», а не їхні справи. Сідайте, мовляв, розмовляйте. З ким же вам, українці, розмовляти, як не з вам подібними? Тільки без вибитих зубів, будь ласка. І щоб руки потиснули наприкінці. А ми поплескаємо. Це колоніалізм, браття і сестри [Твоє місто, 28.10.2022].

Правильніше було би назвати це орієнталізмом. Дослідники визначають цей його різновид як «Westplaining» — «феномен людей із англосфери, що активно нав’язують свої (західні) аналітичні схеми та політичні рецепти реґіонові [Центральній та Східній Европі. – М. Р.]», при тому «іґноруючи голоси із самого цього реґіону» [New Republic, 4.03.2022]. Явище загалом не нове, але воно особливо увиразнилося і відтак отримало окрему назву під час російсько-української війни. Сьогодні нарешті спостерігаємо поступове усвідомлення його шкідливих наслідків. Реакція Заходу на українські заклики до відтермінування російських культурних презентацій та публікацій чи до бойкоту спільних заходів із російськими авторами цілком відповідає «вестплейнерському», традиційно москвоцентричному світоглядові.

Питання бойкоту набуло особливого розголосу в травні 2023 року після скандалу, що його спричинили на Фестивалі світових голосів ПЕН-клубу в Нью-Йорку троє українських авторів (Артем Чапай, Артем Чех та Ірина Цілик), відмовившись ділити подіюм із трьома російськими колеґами, включно з російсько-американською журналісткою Машею Ґессен під час публічної дискусії про «жертв тиранії». Певною мірою це була провина організаторів, які заздалегідь не поінформували українців про участь росіян у цій панелі. Той факт, що і Чех, і Чапай перебували в той час на дійсній військовій службі у ЗСУ, робив ситуацію ще делікатнішою. Неприйнятною для українців була й тема дискусії, бо ж імпліцитно ставила на один рівень політичні репресії у Росії з фактичним геноцидом в Україні. Панель було скасовано, російські учасники прийняли це рішення загалом спокійно, запевнивши українців, що розуміють їхню позицію. Проте Маша Ґессен вийшла з правління Американського ПЕН-клубу, протестуючи проти зазіхань на свободу слова, і при цьому зробила емоційну заяву про «жорстокість» українців. Провідні західні медії підхопили цю репліку і представили позицію українців як «шантаж» та «ультиматум», хоч українці заздалегідь попередили організаторів фестивалю, що принципово не братимуть участь у публічних заходах за участи росіян.

Після демаршу Маші Ґессен слово «цензура» замиготіло по багатьох виданнях. Фокус дискусії, як із гіркотою зауважив один із учасників, у дивний спосіб змістився на фестивальний скандал і відійшов від головного меседжу українських митців: їхньої боротьби за право України на існування в умовах російської геноцидної війни. Страждання «хороших росіян» — несправедливо виключених, заборонених, скасованих — затьмарили у медійному дискурсі реальні страждання мільйонів українців, убитих, зґвалтованих, закатованих, поранених, позбавлених майна й вигнаних із рідних домівок. Маша Ґессен як жертва гаданої української «жорстокости» (і «шантажу») була для медійної публіки конкретною та впізнаваною, тимчасом як багатомільйонні жертви російської жорстокости в Україні залишалися анонімними, суто статистичними.

Це спонукало Український ПЕН виступити ще з однією пояснювальною заявою, наголосивши, що відмова брати участь у будь-яких заходах під однією парасолькою з росіянами «не пов’язана ні з нашим ставленням до конкретних осіб, ні з нашим судженням щодо їхніх політичних поглядів та їхніх дій». Проблема головно в символічному значенні таких зустрічей — хибному сиґналі, який чудово резонує із західними стереотипами про українсько-російську «близькість» і тривіялізує геноцидну війну як таку собі «сімейну сварку», котру можна владнати за допомогою горезвісного «діялогу» та рукостискання. «Це створює небезпечну ілюзію можливості “діалогу” між представниками України й Росії ще до цілковитої поразки російського режиму, притягнення російських воєнних злочинців до суду, а Росії — до відповідальності за всі злочини, які вона скоїла в Україні». Тим часом війну «не можна зводити до рівня шахової партії чи обміну ущипливими закидами в пресі. Війна означає людські життя», і саме тому будь-яка взаємодія з російськими авторами на спільних заходах залишається не лише проблематичною, а й аморальною, «доки російська військова агресія ставить під загрозу життя цивільних українців». (Як саркастично зауважив Артем Чапай, проблема зовсім не в тому, «хочемо» ми чи ні мати справу з росіянами: «Це як у шахах, де кінь може рухатися лише літерою “L”. Так і ми. Солдат не може вести переговори про “сепаратне перемир’я”, навіть метафоричне» [Kyiv Independent, 19.05.2023]).

Однак цей скандал не вичерпав проблеми, як згодом підтвердили численні подібні історії. Схоже, що українці й іноземці живуть у двох дуже різних реальностях — і фактично, і метафорично. Можна назвати це двома різними режимами правди. Одна правда — про війну-геноцид, яку українці щодня переживають в режимі реального часу: з повітряними тривогами, ракетними ударами і щоденними повідомленнями про нові руйнування та людські жертви, зокрема й серед близьких друзів та родичів. І друга правда — про війну на екранах телевізорів, яка стає для західних глядачів дедалі одноманітнішою та нуднішою. Іноземці не хочуть повірити, що це геноцид, бо це спонукало б і їх до активніших дій, до морального вчинку. Простіше запевнити себе, що українці перебільшують, бо занадто травмовані й емоційні.

Міжнародна спільнота впритул не бажає бачити з російського боку чіткий геноцидний намір: адже Путін не закликає до знищення всіх українців як окремої етнічної групи, а воює лише з політичними ворогами («нацистами»), із соціяльною групою, на яку конвенція ООН про запобігання геноцидові не поширюється, бо сталінські правники завбачливо вилучили з тієї конвенції соціяльні групи, щоб нічим себе не обмежувати в розправах із «класовими ворогами». Зрештою, геноцид українців у 1932–1933 роках теж подавали як нищення не етнічної групи, а соціяльної (так званих «куркулів»), і чимало зарубіжних науковців донедавна підтримували цю інтерпретацію. Із погляду Путіна, українців як нації не існує, а отже, й немає потреби знищувати їх як групу. Для нього це просто росіяни з дещо викривленою свідомістю, їх треба лишень трохи підлікувати, просвітити, перевиховати. Знищенню підлягають тільки ті, що опираються лікуванню і наполягають на своїй окремій (українській) ідентичності. Це і є безперечним доказом, що вони нацисти; інших доказів, власне, й не треба.

Друга правда стосується колоніяльної спадщини. Для українців це тривала історія життя у російській тіні й під російським гнітом, без власного голосу, без повноправної мови та культури, без повноцінної національної ідентичности, без політичної й історичної суб’єктности. Для іноземців це здебільшого суміш російських «правд» про Україну й Росію, побічний продукт російського «імперського знання» — системи наративів, що ошляхетнюють імперію і виправдовують її панування над іншими народами, утверджують її гадану цивілізаційну вищість і марґіналізують, принижують та затушовують її підлеглих. Це «знання» поширилося на Заході ще від кінця XVIII століття, нормалізувалося й інтерналізувалося на інституційному рівні, зберігаючи й досі панівні позиції у західній шкільній та академічній освіті, культурі й медіях, популярному дискурсі й так званому «здоровому глузді». Західні люди навчилися бачити Росію і Україну, та й весь реґіон через російські лінзи, інтерпретувати їх у російських термінах і категоріях, вести дискусії у дискурсивних рамках, що їх виставила Росія. (Класичний приклад російської дискурсивної домінації — постійне покликання у багатьох дискусіях на нібито «леґітимні» російські «інтереси безпеки». При цьому ніхто й не згадує «безпекових інтересів» російських сусідів та їхніх безпекових «занепокоєнь», дарма що вони набагато реальніші.) Вони все ще не можуть зрозуміти прагнення українців максимально дистанціюватися від Росії — хоч «доброї», хоч «поганої» — як цілком природний, хоч і запізнілий деколоніяльний крок, і не можуть збагнути, що сьогодні це прагнення драматично посилюється ще й реальною екзистенційною загрозою для всієї нації з боку геноцидного путінського режиму.

4. (Не)можливість порозуміння

Із ліберального погляду західної людини, підтримка війни і злочинної влади, яку висловлюють діячі культури, мала би бути питанням радше моральної, ніж кримінальної відповідальности. Наївна тамтешня віра в те, що зі словом треба боротися словом, давала російським пропаґандистам змогу тривалий час безперешкодно руйнувати західні інституції і підривати суспільну довіру до них. Лише події останніх років спонукали західні уряди відповідальніше поставитися до діяльности російських підривних центрів, накладаючи на них певні обмеження або й заборони. Тим часом багато західних людей і далі розглядають культурну сферу як буцімто «аполітичну», відокремлену від геноцидної риторики російських лідерів, а тим більше від геноцидної практики російських військових. Пушкін, стверджують ліберали, не відповідає за Путіна, а Достоєвський не винен у тому, що роблять Шойґу та його підлеглі.

Нам знову нагадують, що більшість російських письменників та інтелектуалів переважно критично ставилися до свого уряду й суспільного устрою, потерпали від цензури та інших репресій, а тому не заслуговують іще й посмертного цензурування. Заклики скасувати тих чи тих діячів, їхні твори чи виступи, відповідно, інтерпретують ледь не як варварство, націоналістичний іконоклазм, замах на Культуру взагалі — з великої літери. Хоч насправді до скасування доходить лише в крайніх випадках: коли персонаж поводиться аж надто виклично і зухвало: демонстративно дефілює з георгіївською стрічкою, як оперна діва Нєтребко; позує на фронті з автоматом Калашникова, як прозаїк Прілєпін; чи відверто закликає на ютубі вбивати українців, як «філософ» Дуґін.

Утім, навіть відверта підтримка війни не конче веде до скасування чи публічного осуду багатьох діячів, співмірного з тим, який викликали, наприклад, публічні оскарження Депардьє в сексуальних домаганнях (проте аж ніяк не його підлабузництво щодо Путіна). Той же Дуґін, зрештою, виголошує свої геноцидні промови принаймні від 2014 року, проте це нітрохи не заважало йому донедавна їздити з лекціями по Европі й роздавати інтерв’ю поважним виданням. Чимало культурних менеджерів воліють і далі вдавати, що культура не має нічого спільного з політикою, і люди, які йдуть, скажімо, на концерт Ґерґієва, не повинні анітрохи перейматися іншими аспектами його діяльности. Лєні Рифеншталь, зрештою, теж була талановитою режисеркою, навіщо ж її скасовувати? (Нещодавній скандал довкола пропаґандистського фільму Анастасії Трофімової «Росіяни на війні», який, попри численні протести, було показано на Венеційському кінофестивалі, а потім, після певних вагань, і в Торонті, наочно ілюструє нездатність західної свідомости визнати путінську пропаґанду за споріднену з нацистською і догледіти сутнісну подібність обох режимів).

Українці у цих питаннях дотримуються, зрозуміло, протилежного погляду, стверджуючи, що під час війни все є політичним і будь-яка «м’яка сила» — хоч у культурі, хоч у спорті — сприяє «жорсткій силі» держави-аґресора: символічно підвищує її престиж, ошляхетнює її розбійницький імідж, вносить певну двозначність у сприйняття злочинницької держави. Путінська Росія з Ермітажем і Большим театром не здається такою бридкою та ненависною, як Аль-Каїда чи ХАМАС чи Іділ, котрі не мають ні Ермітажу, ні Пушкіна, ні будь-чого іншого, що могло би надавати людського обличчя їхнім потворним істотам.

«Питання для західних культурних форумів, — стверджують Юрій Городниченко й Ілона Сологуб, — полягає не лише в тому, що десятки письменників, акторів, співаків, продюсерів та інших підписали листи на підтримку анексії Криму в 2014 році та вторгнення в 2022 році. Питання полягає в ролі російських культуртреґерів усіх мастей у просуванні російської “м’якої сили”... Із цієї перспективи, деплатформізація російської культури піде на користь Україні — і, можливо, навіть самим росіянам». Ба більше, «підтримка російської культури сьогодні означає фінансування війни», і це ще одна причина для павзи. Бо «перегляд російського фільму, прослуховування російської музики або відвідування російської театральної вистави забезпечує путінській владі роялті й податкові надходження». Це посилає хибний сиґнал міжнародним компаніям, які все ще залишаються у Росії і далі сплачують податки кримінальній державі [Project Syndicate, 7.06.2023].

Тим часом і царі, й комісари впродовж трьох століть розуміли, що культура — це не лише «м’яка сила», а й зброя, і не шкодували ресурсів для її просування та маніпулювання нею. Довірливі ліберали можуть уважати, що Путін і Пушкін не мають нічого спільного, що російська культура і російська війна належать до різних світів і, напевно, до різних реальностей. Проте кремлівські вожді та їхня прислуга чудово знають, чим може бути культура і як її використовувати як зброю. Подеколи вони навіть висловлюють цю свою певність із вражаючою щирістю: «Наші нещодавні виставки за кордоном, — якось похвалився переконаний путініст, директор петербурзького Ермітажу Міхаіл Піотровський, — це просто потужний культурний наступ. Якщо хочете, це така собі наша “спецоперація”, яка багатьом не подобається. Проте ми йдемо. І не дамо нікому перешкодити нашому наступові» [Российская газета, 22.06.2022].

На жаль, на Заході надто багато людей бездумно сприяють цьому «наступові», цій «спецоперації», поки українці відчайдушно намагаються їм пояснити, що жодна культура не є безневинною й неупередженою, а російська особливо, бо вона майже завжди солідаризувалася з імперією та її експансією і практично ніколи не підносила голосу на захист поневолених імперією народів. У цьому сенсі український досвід узаємодії з російською культурою фундаментально відрізняється від західного. В Україні, як і в інших колоніях, російська культура мала замінити й марґіналізувати національну культуру, принизити і провінціялізувати її. Натомість на Заході вона не була загрозою, а лиш курйозом, екзотикою, квазиевропейським фасадом сутнісно антиевропейської азійсько-деспотичної держави. Головним завданням цієї культури на Заході, як пише Павло Казарін, було пробудження інтересу, наголошування цивілізаційної спільности і створення переговорного поля:

Європейська природа російської культури відволікала увагу від антиєвропейського характеру російської держави. А художникам та артистам випадала роль торгових представників із продажу «загадочной русской души». Де у чітко вивірених пропорціях змішані ведмідь та супутник, балалайка та балет, ізба та конструктивізм.

Геній і лиходійство виявилися цілком сумісними — у великодержавному наративі. Репресії 37-го — але П’ята симфонія Шостаковича. Танки в Будапешті та розгром Празької весни — але п’ять чемпіонів світу з шахів. Вторгнення до Афганістану — але Бродський з Нобелівською промовою.

Культурний контекст можна було постійно використовувати у ролі універсального «натомість». Диктатура — «натомість Нурієв та Плісецька». ҐУЛАҐ — «натомість Шаляпін та Тарковський». Терор — «натомість Дягілевські сезони та російський авангард». «Одночасне сусідство в Росії політичного варварства та офіційної культури дозволяло багатьом на Заході ігнорувати перше і зосереджуватися на другому».

Різний досвід спілкування з Росією загалом і російською культурою зокрема робить комунікацію між українцями та людьми на Заході в цих питаннях доволі складною й породжує прикрі непорозуміння: досить згадати періодичні скандали, пов’язані з відмовою українців виступати на міжнародних імпрезах на одному майданчику з росіянами — навіть якщо це цілком «хороші», антипутінські росіяни. Арґументи проти такого сусідства висувають різні: від найпростіших, пов’язаних із недовірою до всіх росіян як буцімто інфікованих імперським вірусом і, відповідно, не надто щирих у своїй «опозиційності на експорт», до серйозніших, пов’язаних із (можливими, але небажаними) символічними конотаціями такої співучасти — чи то як натяк на можливість якогось українсько-російського «діялогу», чи як дискурсивне вирівнювання двох неспівмірних позицій: народу, який є жертвою геноциду, і народу, який той геноцид здійснює та масово підтримує.

Люди на Заході сприймають українців із їхніми непримиренними настановами до всього російського як радикалів, емоційно травмованих і відтак неспроможних розсудливо мислити й поводитися. Українці ж натомість сприймають своїх західних опонентів як людей сліпих та глухих, інфантильних у кращому разі й русофільських у гіршому; свідомих чи несвідомих підсобників путінізму, які тривалим толеруванням цього режиму уможливили його сьогоднішні злочини.

Чи існує точка дотику, в якій протилежні погляди на російську культуру та відповідну культурну політику під час війни може бути узгоджено? Наявні тенденції не дають підстав для великого оптимізму: українські й західні громадяни живуть у двох різних реальностях і в двох різних режимах правди: в одній із них домінує культура, в другій — геноцидна війна. Узгодити погляди, а тим більше почуття у цих реальностях досить важко. Але компроміси в конкретних кроках, у практичній політиці цілком можливі, і вони (принаймні із західного боку) помітні. Зазвичай вони не такі радикальні, як хотілося б українцям, проте засвідчують, що західні колеґи усвідомлюють проблему й намагаються на неї реаґувати, чого, на жаль, не було до повномасштабного вторгнення, попри російську окупацію Криму й війну на Донбасі. Тиск громадськости зазвичай має вирішальне значення: внаслідок нього компанія HBO вирішила не запрошувати завзятого путініста Мілоша Біковіча на головну роль у серіялі «Білий лотос» [Hailu, 2024]; організатори Віденського музичного фестивалю усунули зі своєї програми прокремлівського Теодора Курентзиса, литовці скасували у себе концерти американської співачки LP (Лаури Перґоліці) після її публічного демаршу з російським триколором, канадці вивели за рамки Торонтського фестивалю пропаґандистський фільм Анастасії Трофімової «Росіяни на війні», а швайцарці взагалі не допустили його до Цюрихського кінофестивалю.

У Франції, як стверджують в оглядовій статті Вікторія та Патрис Ляжуа, від січня 2023 року з’явилося «лише дев’ять літературних творів із Росії, раніше не друкованих, причому лише чотири з них — твори живих авторів». (Українці можуть саркастично посміхнутися на це «лише», бо ж для них і чотири, а тим більше дев’ять перекладених творів у Франції було б радше «аж», ніж «лише». Але для російських книжок це справді «лише», бо до 2022-го їх видавали і перевидавали у Франції десятками. Втім, і сьогодні згадані обмеження стосуються лише сучасних авторів, тимчасом як класику й далі вільно друкують.)

Для багатьох українців, які виступають за повне скасування російського культурного продукту, принаймні на час війни, французька (і загалом міжнародна) «склянка санкцій» здається радше напівпорожньою, ніж напівповною. Проте й в Україні є тверезіші голоси, які радять співвітчизникам не вимагати занадто багато, а натомість терпляче пояснювати міжнародним колеґам свою арґументацію, як це робить Павло Казарін:

Ми навряд чи досягнемо мети, якщо закликатимемо до кенселінгу чужого культурного пласта. <...> Але ми маємо право вимагати не підмінювати розмову про російські воєнні злочини дискусією про Толстого та Чехова.

Ми не зможемо продати ідею бойкоту російської культури. Але ми маємо наполягати на деколоніальній оптиці при погляді на неї. І кожен її культурний артефакт має вивчатися як пам’ятка імперії та приклад її офіційного дискурсу — зокрема про підкорені народи.

Ми не можемо завадити Заходу говорити про європейську природу російської культури — але це не повинно бути для них приводом ігнорувати антиєвропейський характер російської держави.

Право не судити про Чайковського по російському солдатові невідривно пов’язане з обов’язком не судити про Росію за Чайковським.

Зрештою, Росію сьогодні представляє не її культура. Її репрезентують Буча та Маріуполь.

Ці помірковані слова можуть не задовольнити радикальних іконоборців в Україні, як і радикальних іконолюбців на Заході. Проте вони задають, як мені здається, концептуальну рамку, в якій можна розробляти спільну деколоніяльну політику, що відбивала б і новонабуту українську суб’єктність, і коґнітивний дисонанс, який у зв’язку з цим пережили европейці.

Підсумовуючи, мусимо визнати, що наші звернення до світової спільноти з проханням бойкотувати («скасовувати») російські культурні продукти і їхніх теперішніх продуцентів та промоторів викликають обмежене розуміння і вкрай стриману реакцію зарубіжних партнерів. Окрім суто фінансових інтересів зарубіжних антрепренерів, зацікавлених у промоції / продажу російських культурних продуктів, є й ідейні (ідеологічні) причини для продовження «звичного бізнесу» з росіянами та його дискурсивної леґітимізації. По-перше, це хибне уявлення про культуру як сферу, відокремлену від політики і навіть їй протилежну (засадничо «гуманістичну» й «діялогічну»). А по-друге, це фатальне нерозуміння тієї специфічної ролі, яку відіграє культура в тоталітарних державах, де її послідовно використовують для ошляхетнення, відбілювання непривабливого іміджу панівних режимів та відволікання уваги від їхнього злочинного характеру й геноцидних дій. Змінити цю глибоко вкорінену настанову досить важко, і швидкі успіхи тут навряд чи можливі, та все ж, як показує досвід, системні, скоординовані зусилля української дипломатії, митців, науковців, громадських активістів здатні приносити в багатьох випадках позитивні результати.

По-перше, важливий спокійний, виважений тон таких звернень. Слід терпляче пояснювати, що не йдеться про заборону чи «скасування» певних імен або творів, а лише про тимчасові обмеження на їх поширення і пропаґування — унеможливлення їхньої інструменталізації, до якої вдається путінський режим для піднесення свого символічного статусу й перетворення м’якої сили, якою є культура, на силу жорстку, мілітарну. Такі тимчасові «карантинні» обмеження на період війни ґрунтуються не на правових заборонах, а лише на моральній відповідальності культурних антрепренерів перед тисячами жертв режиму, який лицемірно підіймає, зокрема, й «велику російську культуру» на свій прапор і леґітимізує нею свої злочини.

По-друге, українцям у цих дискусіях бажано уникати надмірного радикалізму та емоційности (хоч як це важко за наявних умов), бо вони тільки полегшують опонентам іґнорування наших арґументів як надто емоційних і тому несерйозних. Варто пояснювати, що ми не проти особистих контактів із росіянами, які однозначно й беззастережно підтримують Україну і засуджують кремлівський режим, але що не хочемо з ними спільних заходів, які могли би натякати на можливість «діялогу й примирення» до (і замість) справедливого закінчення війни або ж підживлювати стереотипні уявлення про українсько-російсько-білоруську («східнослов’янську») спільноту й символічно зводити геноцидну війну до такої собі «сімейної сварки». Мусимо чітко пояснити, що не бачимо сенсу говорити (чи слухати) про «Росію майбутнього», поки росіяни, зокрема й «хороші», не розквиталися із Росією минулого — і то не лише репресивно-тоталітарною, а й загарбницько-колоніяльною.

І по-третє, мусимо усвідомити, що критика Росії та росіян на підставі аналізу певних творів не є продуктивною ні в науково-академічному сенсі, ні в пропаґандистсько-публіцистичному (принаймні для закордонної авдиторії). Значно важливіше показати й наголосити, що російська культура, на відміну від інших европейських культур із колоніяльно-імперською спадщиною, була й залишається абсолютно глухою та сліпою щодо неї, і сьогодні це її найбільший гріх і неспокутна провина.

Скорочений розділ Миколи Рябчука з колективної монографії Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАНУ «Російсько-українська війна як конфлікт ідентичностей, цінностей та ідеологій», що готується до друку наступного року.