Оригінал публікації – за посиланням на сайті УП.

Ця розмова готується до публікації в день, коли вибухова хвиля від російського обстрілу пошкодила частину фасаду Софійського собору. Інцидент змусив голову міністерства культури Миколу Точицького відкинути претензії до директорки Софійського заповідника Нелі Куковальської і зустрітись з нею біля пам'ятки світової спадщини, щоб разом оглянути пошкодження.

Єдності, а також визнання компетенцій і зон відповідальності різних учасників культурного процесу потребує Стратегія культури, яку наприкінці березня затвердив Уряд. Про її створення оголосив Точицький невдовзі після того, як очолив міністерство. Чим спричинив одну з перших хвиль занепокоєнь культурної спільноти, адже міністр не згадав про результати дослідження RES-POL (проєкт "Швидка експертна підтримка політики у сфері культури та медіа в Україні"), яке попередні очільники міністерства замовили у експертів і які профінансував Євросоюз.

Тоді у ситуацію блискавично втрутилась перша заступниця міністра культури Галина Григоренко, яка повернулась на керівну посаду в міністерство. З липня 2022 по серпень 2023 вона була заступницею Олександра Ткаченка на посаді міністра культури. Григоренко зустрічалась з експертами, брала участь в обговореннях результатів роботи RES-POL.

І зараз Григоренко є однією з найкомпетентніших чиновниць у відомстві, яка тримає зв'язок із незалежними митцями і дієвцями. Вона зустрічалася з активістами культури та експертами проєкту RES-POL, щоб обговорити результати досліджень і їх застосування в Стратегії культури. Вона також підключається до вирішення проблем евакуації культурної спадщини з загрожених територій, бере участь в різноманітних публічних експертних обговореннях.

Діяльність Галини Григоренко високо цінують за кордоном. У квітні Франція відзначила її Орденом мистецтв і літератури за внесок у збереження й розвиток української культурної спадщини.

Стратегія культури, окрім декларації мети та завдань, передбачає реформування тисяч закладів культури по всій країні. Редакторка УП.Культура Тетяна Пушнова зустрілась з Галиною Григоренко, щоб поставити такі питання:

• які зміни чекають на бібліотеки і будинки культури;
• якою є філософія Стратегії і чи всім вона зрозуміла;
• що (і скільки) треба для того, щоб реалізувати Стратегію.

Почну з найскладнішого питання: як ви будете долати ту репутаційні кризу, яку спричинив скандал зі звільненням директорів заповідників Києво-Печерська лавра і Софія Київська? Багато стейкхолдерів, з якими ви розробляли і будете реалізовувати стратегію, висловили своє незадоволення ситуацією і недовіру керівнику міністерства.

Почнемо з того, що стратегія – це документ для всієї галузі. Розроблявся він за участю стейкхолдерів зовсім різних – як з незалежного сектору, так і комунального, державного сектору, департаментів культури. Ми проїхали по регіонах, зібрали їх бачення.

Тобто це документ не належить виключно міністерству – ми є координатором. Ми є тими, хто формує політики, розробляє нормативні рамки, які встановлюють правила гри, розставляємо пріоритети разом зі сферою. А реалізація стратегії – це задача всіх учасників культурного сектору.

Зрозуміло, що ми не зможемо рухатися автономно, кожен поодинці, у своїй герметичній сфері. Це кроссекторальна стратегія, а не окрема стратегія сектору кіно чи сектору спадщини. Реалізовувати цей документ потрібно з розумінням ролей і розподілом відповідальності, розумінням того, які завдання перед кожним стоять.

Я би сказала, що міністерство перебуває в постійній точці уваги. Можна це назвати комунікаційною кризою. Але роль міністерства така, що воно постійно буде під пильною увагою. Інколи критика є виправданою. Іноді є недокомунікація і нерозуміння якихось кроків.

Неля Куковальська показує Миколі Точицькому пошкодження на соборі Софія Київська

Facebook Миколи Точицького

Перша задача міністерства – комунікувати, які кроки були вжиті і чому таке рішення. І тут відкритість є, і міністр готовий до такого діалогу з зацікавленими сторонами – і з тими, хто підписалися під відкритим листом, і тими, хто не підписалися. Тому що є різні учасники – сфера у нас досить різноманітна, вона досить широка, з різними інтересами, з різними гравцями.

І я б не казала, що це якась уніфікована позиція (вимога відставки міністра – ред.). Це все-таки позиція певної частини. Це абсолютно не знімає з нас відповідальності за вжиті кроки.

Зрозуміло, що сектор спадщини це трошки не моя відповідальність, оскільки я, як перший заступник, відповідаю за інші сфери. Але в будь-якому випадку ми всі долучені. Бо заповідники і в Лаврі, і в Софії Київській – великі інституції, які є не тільки зберігачами спадщини, а й тими, хто творить сенси. Тут є і питання національної безпеки. І питання зовсім прозаїчні, такі як збереження державного майна. Це пов'язані речі. І я більш ніж впевнена, що тільки відкритий діалог може якось змінювати ситуацію.

Станом на сьогодні ми розклали стратегію для себе всередині міністерства – який департамент зрештою буде відповідальним за ті чи інші зміни. Далі в нас є завдання зібрати регіональних представників департаментів культури. Крім того, у нас є запит, наприклад, від стейкхолдерів кіносфери – щоб вони були ширше представлені в стратегії культури. Вони розробляли стратегію для своєї сфери, щось розробляло Держкіно. Але станом на сьогодні якоїсь стратегії у них немає.

Галина Григоренко у своєму кабінеті в міністерстві культури

Фото – Олександр Чекменьов

Є запити від органів місцевого самоврядування, які напряму не підзвітні міністерству. Але які мають дотримуватися певних стандартів.

Це робота в постійному діалозі. Це не так, що ми написали, а всі зрозуміли і пішли робити.

І саме для цього потрібна довіра до органу, який координує таку складну стратегію – про це було моє питання. Давай трошки відмотаємо назад, на початок історії цієї стратегії, адже було багато і вимог, і спроб її розробити. І з приходом нового голови міністерства і твого другого приходу сюди у вас з'являється ця стратегія – достатньо несподівано. Як ви це так швидко зробили? І якими були головні виклики, що було найскладніше?

Хронологічно ідея стратегії з'явилася в березні 2023 року. І це було визначено декількома факторами. Перш за все, стратегія як документ для нашої сфери визначена в Законі про культуру. На жаль, до того її не існувало в принципі. Існували пропозиції. Була ініціатива "Культура 2025". Але урядового документу, який чітко розподіляє хто за що відповідальний, яким є план заходів – що є невід'ємною частиною стратегії, не було.

І є план Ukraine Facility (план фінансування ЄС з відбудови України - ред.), в першому варіанті якого, нагадаю, не було ніякої згадки про культуру.

Ми пам'ятаємо і про це.

І це теж певна заслуга різних стейкхолдерів, незалежного сектору, які почали бити на сполох. Громадські організації писали свої пропозиції щодо того, що потрібно відобразити в Україні, посилити. І зрештою, міністерство наполягло на тому, що треба туди включити і стратегію культури.

Культуру врешті згадали в плані Ukraine Facility лише в розділі "Людський капітал".

Насправді розписано досить багато зобов'язань, і деякі з них конкретно прив'язані до фінансування. І культура там проявляється в тому числі.

Наприклад, є фінансування Європейського інвестиційного банку на покращення термоізоляції будівель. На це фінансування можуть претендувати і заклади культури, які розташовані в маленьких містечках. Тобто культура присутня в різних аспектах.

Вона присутня дійсно в розділі людського капіталу, тому що культура є невід'ємною частиною формування якісного людського капіталу. Який є передумовою до вищої продуктивності праці, до того, що сюди будуть приходити інвестиції, до якості життя. Культура є досить вагомою складовою для того, щоб прийняти рішення щодо повернення українців з-за кордону по завершенні війни. Тому я би не сказала, що вона виключно прив'язана до людського капіталу. Вона прошита в Ukrainian Facility не дуже видимими нитками, проростає в багатьох напрямках.

Фото – Олександр Чекменьов

Повертаючись до історії розробки стратегії. Під кінець ще 2022-го року ми почали розмови з Європейським Союзом про фінансування аналізу того, що відбувається в культурній сфері. Був ініційований проєкт RES-POL (Rapid Expert Support for Culture and Media Policies in Ukraine), який стартував лише у грудні 2023. І його результати та аналітика мали б стати підґрунтям для подальшої розробки стратегії. А стратегія мала з'явитися наступним етапом – на середину 2026 року. Проте, терміни були зсунуті – до кінця першого кварталу 2025 року. Власне, 28 березня цього року документ і був затверджений рішенням уряду.

Міністерство культури не замовляє наративи, як це було в Радянському Союзі

Галина Григоренко, перша заступниця міністра культури і стратегічних комунікацій

Я дуже вдячна всім фахівцям, які були долучені до розробки стратегії. Була величезна робота пророблена, щоб артикулювати проблеми, шукати пріоритети разом із сектором.

Що було найскладніше – здолати різницю бачення. Адже коли ми виїжджаємо в регіони, уявлення про те, що таке культура, у людей там, кардинально відмінне від бачення з Києва. Коли ми говоримо з представниками будь-якої області, з очільниками невеличких інституцій – чи культурний центр, чи мистецька школа, чи комунальний музей – говоримо, що потрібна лібералізація сфери.

Потрібно дати більше свободи і можливість більше заробляти, орієнтуватися на різні джерела доходу, а не лише на фінансування органу управління. Чи на створення якихось паралельних ГО. Наприклад, у маленьких громадах, де немає можливості утримувати великий театр,великий музей, може бути центр культурних послуг, який поєднує в собі різні типи цих послуг – і галерею, і бібліотеку, і сцену.

Начебто, всі погоджуються. А потім просять нас: пришліть нам, будь ласка, типовий штатний розпис або типове положення. Тобто на словах готовність до лібералізації. А на ділі все одно всі хочуть, щоб міністерство надало шаблони, рамки, інструкції. Звісно, так простіше. Але це абсолютно протирічить уявленню про філософію інституційної реформи галузі.

Але ж наші заклади культури створюють паралельні ГОшки не від хорошого життя. Вони дуже часто неспроможні на самостійні дії не тому, що не хочуть, а тому, що обмежені законодавством – воно особливо гальмує лібералізацію витрачання коштів, інвестування в розвиток інституцій культури. Тож про реформу. Що саме треба реформувати якнайшвидше?

Будь-яка реформа це не швидке рішення. І не просте рішення. На моє переконання, треба змінити самі рейки, на яких у нас функціонує сфера культури. Це означає, що організаційно правова форма закладу культури має бути змінена, цей пережиток у вигляді означення "заклад культури", яке ми успадкували від Радянського Союзу. Це основоположна історія, тому що лібералізація неможлива без зміни нормативної рамки.

Заклад культури має рахунки в казначействі і відповідно, вони координуються, контролюються державою. Це означає, що будь яка діяльність стосовно заробітку з благодійних фондів, з грантових джерел дуже різко обмежується. Тому їм дійсно доводиться створювати ці додаткові інструменти (паралельні Громадські організації при державних закладах культури – ред.) для того, щоб оперувати цими коштами.

З іншого боку у нас зарегульований штатний розпис і система оплати праці. І на зміни ми поки, на жаль, ніяк не можемо вмовити ні Мінекономіки, ні Мінфін.

Адже у нас не можуть бути однакові правила для всіх – і для великого національного музею, і для мультифункційного закладу культури в маленькому містечку. Не може робота таких різних інституцій регулюватися однаковими правилами фінансової діяльності, успадкованими ще з Радянського Союзу.

Відійти від цієї парадигми "фінансуємо штатний розпис" – це складна світоглядна історія, на яку не просто погодитися, в тому числі і органам, які відповідають за наповнення бюджету. Тож, це великий діалог всередині уряду, який нам дається складно.

В будь-якій реформі немає швидкого успіху, якийсь магічний рецепт – і від цього всім стане легше. Ні, навпаки. Реформа це дуже складний і болючий процес, тому що система, будь-яка система, опирається змінам. І тут спротив точно буде.

Тож моє бачення – це пілотування на певних інституціях, які будуть готові до участі в експерименті. Подивитися, як це працює, відпрацювати всі шишки–помилки, і тільки після цього спробувати це масштабувати на рівень країни. Тому що наша сфера – це 30000 закладів культури. Це близько двохсот тисяч працівників. Це не робиться жодним нормативним актом чи однією реформою, яка через рік суттєво змінить ситуацію.

Які питання по стратегії культури ви координуєте з міністерствами освіти, національної єдності?

В МОН у нас є конкретні два напрямки, по яких ми працюємо – це оновлення змісту шкільних програм. Зараз це називається "Образотворче мистецтво" та "Музичне мистецтво". Ми хочемо змінити підхід до цих уроків як до таких, де "можна відпочити". Дуже часто ми чули від вчителів, що діти й так перевантажені, і це має бути чимось на кшталт арт терапії, а не певним уроком.

З іншого боку, ми працюємо над тим, щоб дати можливість використовувати вчителям історії, вчителям літератури і мови цифрові інструменти, які будуть, скажімо так, демонструвати молоді більш сучасну українську культуру, а не лише традиційну. Щоб це було цікаво дітям 10-12 років, щоб вони хотіли цим користуватися.

Також у нас є завдання попрацювати над оновленням книжкових фондів шкільних бібліотек. Вони оновлюються підручниками, але художня література в останню чергу туди потрапляє. І зараз ми ведемо перемовини про те, щоб сформувати якийсь примірний перелік рекомендованої літератури, щоб оновити ці фонди. Міністерство освіти зараз працює досить активно з донорами стосовно залучення коштів – щоб була можливість закупити ці книжки.

І ще один пункт по шкільних бібліотеках – це дизайн приміщень. Треба зробити так, щоб молода людина туди хотіла повернутися, зустрічатися з однолітками чи з цікавим письменником.

Фото – Олександр Чекменьов

Що стосується закладів вищої освіти – тут все набагато складніше. Наша галузь – це музичне мистецтво, сценічне мистецтво, візуальне мистецтво. Сфера вищої освіти це дуже складний механізм, в якому регулятором є Міністерство освіти і науки, а ми відповідальні за формування результатів навчання за мистецькими напрямками. До організації самого процесу реформування вищої освіти ми, на жаль, не маємо права втручатися. Але тут нас чують стосовно того, наприклад, що у нас не можуть бути університети виключно по п'ять і більше тисяч студентів. У нас в мистецькій освіті є інше співвідношення годин навантаження, індивідуальної роботи і аудиторних годин, і так далі.

Стосовно нового Міністерства національної єдності. У нас досить продуктивна співпраця в підготовці до Конференції з відновлення України в Римі в липні. Міністерство національної єдності якраз курує напрямок людського капіталу, де культура буде представлена.

Ми зараз лише намагаємось зрозуміти, як і що ми зможемо робити разом. Повноваженнями міністерство в своєму положенні наділене, але питання, чи є у них бюджети на реалізацію тих чи інших задач.

І це питання насправді до всіх урядових структур – спроможність фінансувати реформи. Бо реформа це не просто написане на папері, це те, що потребує коштів на впровадження. Дуже часто цю роботу підтримують донори. Але це треба "привласнити" державі Україна, потрібно, щоб на це витрачався і державний бюджет. Щоб це не було подарунком донорів, який потім не прийметься і не залишиться в системі.

Лібералізація регіональних закладів культури – давай продовжимо про це говорити. Як міністерство буде співпрацювати з органами місцевої влади, яким, насправді, підпорядковуються всі згадані тобою тисячі закладів культури. Які у вас є важелі впливу, щоб впливати на те, як регіональні заклади культури реалізовують чи не реалізовують стратегію? Адже вони міністерству не підпорядковуються.

Засновник чи орган управління фінансують здебільшого цей заклад. Але лібералізація роботи не означає, що ми відпускаємо інституції на вільні хліба – робіть, що хочете. Лібералізація це більша свобода управлінська і фінансова, але з іншого боку – зобов’язання обрати тип діяльності.

Це і більша відповідальність. Бо станом на сьогодні ми і як держава, і як локальні громади, фінансуємо штатні розписи інституцій. І мало розуміємо, які вимоги можемо пред'явити до закладу культури. Чи виконує він потреби громади в доступі до книги, у доступі до спадщини, чи на достатньому рівні комунікують це, чи є безпечний вхід, чи ця будівля у належному стані і так далі.

І ще питання від тих, хто є кінцевим бенефіціаром будь-якої культурної політики: що ми хочемо від цього закладу? Як він відповідає на наші потреби, на наші запити? Без цього діалогу неможливо працювати для громади.

Тобто, якщо ми не просто знімаємо регуляторні рамки, ми маємо замінити їх на прозорий механізм взаємодії між інституцією і громадою. Якщо ми говоримо, що у вас має бути бібліотека, в якій має бути стільки-то фонду, і далі нас не цікавить, чи ходять у бібліотеку, чи читають, чи там вчасно оновлюється фонд, то це не політика. І саме для того, щоб змінити цей підхід, нам потрібна ця інституційна реформа.

На моє переконання, є потреба в забезпеченні доступу до культури, до культурних послуг для кожного громадянина. Щоб кожен громадянин знав, де в нього найближчий заклад культури.

А далі громада вирішує, у що вони хочуть більше інвестувати. А держава і місцеві влади мають забезпечити доступність і прийнятну якість культурного продукту чи культурної послуги.

Наші виклики – якість надання послуг місцевими закладами культури; навчання самих громадян вимагати від закладів культури, від місцевого самоврядування доступності і якісних послуг.

"Утвердження культури в Україні як важливої складової української національної ідентичності та безпеки держави, спрямованої на зміцнення національної єдності" – так сформульовано мету стратегії. Чому вона саме така? Як ви збираєтесь моніторити, чи досягнута ця мета, чи ви до неї рухаєтесь?

Мета: культура має стати невід'ємною частиною безпеки. Зараз вона сприймається багатьма стейкхолдерами поза нашою сферою як розважальна, як та, що заповнює вільний від роботи час. Таке собі дозвілля, до якого можна повертатися, коли вирішені всі інші проблеми.

Відповідно, наша задача змінити позиціонування її на таку, що потребує дуже прицільної уваги держави. І дати зрозуміти, що міністерство культури не замовляє наративи, як було в Радянському Союзі.

Ми створюємо акустику, середовище для роботи митців, авторів, музикантів тощо. І це є надзвичайно важливим парадигмальним зсувом.

"Міністерство створює акустику...". Галина Григоренко є співзасновницею проєкту Open Opera Ukraine

Фото – Олександр Чекменьов

В усіх розмовах про фінансування піднімається питання як поміряти результат. Паспорт бюджетної програми передбачає кількісні і якісні результати інвестування з боку держави в ті чи інші проекти.

Відповідно, нам треба змінити підхід і до оцінки культури. Це задача для всього сектору – зрозуміти, як можна "оцифрувати" результати нашої роботи. У 2019 році я пам'ятаю на зустрічі у Володимира Бородянського керівники багатьох національних інституцій казали "Яких кількісних результатів ви хочете? Культуру неможливо порахувати". Але після подачі декількох грантових заявок УКФ та іншим донорам навчились.

Потрібно розуміти, як ми орієнтуємося на результат. Ми створюємо культуру не заради культури самої, а заради кінцевого бенефіціара – громадянина Україн, і, зрештою, безпеки країни. Коли культура стає частиною більших систем в державі, коли додає до системи освіти, до економічної стратегії, тощо. Можливо, після війни в Україну повернуться не лише українці, а й ми привабимо людей з інших країн. Як ми їх будемо інтегрувати в наше суспільство?

Це частина стратегії охорони здоров'я, тому що і ментальне здоров'я, і фізичне здоров'я людини залежить від того, як вона проводить своє дозвілля, які книжки вона читає, яку музику вона слухає. Які практики догляду за тілом має.

Коли культура в розумінні більшої частини населення України стане частиною більших систем, тоді ми зможемо сказати, що культура є частиною національної ідентичності. Вона не сама по собі, вона є частиною великого суспільства.

В деяких країнах намагаються інтегрувати вплив культуру в правоохоронну діяльність, показуючи, як інвестиції в культуру зменшують рівень кримінальних загроз і витрати на поліцію. Або як інвестиції в культуру сприяють зменшенню витрат на сферу охорони здоров'я, і так далі. Коли ми такими цифрами будемо говорити з нашими партнерами в уряді, стане зрозуміліше, чому культура є невід'ємною частиною урядування.

Тож, потрібно оцифрувати результати стратегії. У нас виписані конкретні кількісні показники. Заміри. Наприклад, у нас були такі відсотки, а стали такі відсотки залучення до культури. Якщо у 2021 році 50% населення констатували, що вони взагалі не споживають жодних культурних продуктів, то ця цифра має змінюватись поступово.

Задача сектору культури орієнтуватися, в тому числі, на збільшення кількості відвідувачів. І це теж показник їхньої діяльності. Зрозуміло, коли до цього прив'язана зарплатня, дехто намагається іноді накрутити собі кількість відвідувачів для того, щоб просто отримати більш гідну оплату праці.

Інтеграція в інші сфери, можливість кроссекторальних проєктів – це теж надзвичайно важливо. Знання про Україну інших країн формуються через, в тому числі, перекладну літературу. І через якісне представлення української культури за кордоном.

Відродження українських музичних творів (які ми і самі забули) допомагають нам ствердитися серед багатьох наших партнерів, що Україна не виникла в 1991 році, у нас була своя традиція музична і вона відмінна від країни агресора. І це, з одного боку, причина війни. З іншого, це те, що ми захищаємо.

Для того, щоб якісно оцифрувати, треба провести якісні дослідження. І виділити на ці дослідження гроші. А станом на зараз на дослідження у сфері культури, нагадаю, у нас в державі не виділяється майже нічого.

Мені зараз складно навіть сказати, кому замовити такі дослідження. З RES-POL ми стикалися часто з тим, що неможливо було знайти фахівців, які можуть написати аналітику з того чи іншого питання галузі. Як зробити так, щоб методологія збору інформації не була викривлена, бо шляхом опитування не все можна поміряти. Щоб була довіра до результатів дослідження.

Інша історія пов'язана з тим, що дуже часто у нас нівелюється – це креативні індустрії, які насправді більш вимірювальна і зрозуміла сфера економіки: податки, робочі місця.

Але тут дуже часто немає розуміння, як це пов'язано напряму з культурою.

Тобто креативна індустрія, вона все одно базується на ідеї, яка виникає на якомусь ґрунті, на якійсь базі. Якщо, до прикладу, графічний дизайнер не надивлений українських музеїв, українського мистецтв, то цей дизайнер буде продукувати те, що він споживає з зовнішнього світу та з інтернету.А нам хотілося б, щоб креативні індустрії базувались на національних культурних продуктах, тим самим промотуючи Україну. І для цього теж треба докладати зусилля..

Тому зараз ми думаємо, як міряти, як оцифрувати, як змінювати підхід з метафоричного на дуже прикладний, цифровий. Для того, щоб можна було говорити, що ми досягли тут успіху, що тут ми інвестували і ось бачите результат. Це набагато спрощує діалог із Міністерством фінансів.

Скільки ви собі даєте часу на це?

До наступного року треба розробити ці метрики.

Наша задача - поставити “фаєрвол” від проникнення культурного продукту країни агресора.

Галина Григоренко, перша заступниця міністра культури та стратегічних комунікацій

Поговоримо про культуру як фактор безпеки – інша частина сформованої мети. Як культура впливає на безпеку?

Моє щире переконання – наша сфера безпеки потребувала б менше інвестицій, якби ми більше інвестували в культуру. Це вже якась поширена фраза, евфемізм, але я поділяю цю думку.

Багато років ми не інвестували в українське книговидання і допускали на наш ринок книжки країни-агресора – тридцять років це була для них частина їхнього ринку, фактично без конкуренції. Або концертна індустрія, яка вважала своїм найвищим здобутком виступ в Колонному залі Кремля, а не в Палаці Україна. Безперечно, ми ці речі успадкували від Радянського Союзу. Але всі ці роки центр імперії залишався в головах людей, залишалась провінційність, другорядність.

З іншого боку, ми маємо зараз дуже чіткий злам. І є вже є стіна в уяві багатьох, є бажання відмежуватись, навіть якщо в попередньому досвіді була активна співпраця з країною агресором.

Тому наша задача – це поставити "фаєрвол" від проникнення сюди культурного продукту країни агресора. Це стосується музики, це стосується книговидання. Це стосується інформаційного продукту. І максимально насичувати ринок нашими продуктами, які створюються тут і зараз.

Неможливо очікувати, що чудовий результат настане одразу. Як показує практика суміжних галузей, засівати треба щедро, і врешті інвестиції дадуть свій результат. Для того, щоб потім зросли ті паростки, якими ми будемо пишатися.

Тому тут ми у такому жорсткому діалозі з Міністерством фінансів, яке вимагає від нас чіткої ефективності інвестицій. З іншого боку, ми розуміємо, що потрібно інвестувати , наприклад, у мобільність митців, у створення резиденцій, які насправді в результаті можуть не мати якогось конкретного результату, продукту, це потрібно для того, щоб люди продовжували функціонувати у цій сфері, напрацьовувати якісь зв'язки і далі, потім щось створювати . Бо без цієї живильної бази неможливо очікувати швидкого результату .

З іншого боку, у нас є мережа закладів культури, що успадкована від Радянського Союзу. І це нас споріднює з країною-агресором. Коли росіяни заходили на окуповані території, вони просто змінювали вивіску. Але суть закладу при цьому не змінилася. Тобто ті самі механізми фінансування, ті самі механізми управління, ті самі методи роботи. Тільки вони ще їх насичують імперськими наративами.

Тому інституційна реформа вкрай потрібна і з безпекової точки зору. Ці інституції повинні перестати виконувати одну функцію: чи лише зберігати спадщину, чи лише книгозбірня, чи лише театральні вистави. Сучасні культурні інституції – мультидисциплінарні, мультимедійні. В музеях відбуваються театральні вистави, у нас в бібліотеках є і мовні клуби, і ігрові, і зустрічі людей за інтересами. Або театр водночас є видавцем книг про історію театру або про якісь дослідження в цій сфері.

В принципі, успішні інституції вже практикують цей підхід. І я впевнена, що нам треба це закріпити нормативно для того, щоби інституція могла б називатися інституцією. Не "закладом", не тільки театром, чи тільки музеєм, чи тільки галереєю, чи тільки бібліотекою. А бути інституцією культури для задоволення потреб громади, для вироблення сенсів, бути майданчиком для діалогу, бути тим самим третім місцем, куди приходить людина між роботою і домом. Там, де гуртується громада, там, де спільно проговорюється як травматичний досвід, так і плани на майбутнє.

Тож, мета стратегії виписана метафорично, на світоглядному рівні. Але розкладається в дуже конкретні кроки. І, врешті, її можна змінювати – це ж не якісь викарбувані в камені скрижалі. Це живий документ, який має відповідати потребам сьогодення нашого суспільства.

Зараз в ній дуже велику увагу приділено збереженню культурної спадщини. Звісно, це потрібно робити в будь-який час, але в умовах збройної агресії це просто життєво необхідно. Тому що це те, що хоче знищити ворог. Це те, що розповідає нам, хто ми, що ми, навіщо ми тут, на цій землі, і так далі. Тому збереження має окремий пріоритет. Стратегічна ціль номер два.

Це реакція на ту ситуацію, яку ми маємо сьогодні. Чи була би вона такою самою п'ять років назад? – Не знаю.

Тому ми можемо змінювати і стратегічні, і операційні цілі, і переглядати конкретні заходи, завдання, спираючись на щорічні результати. Передбачається, що буде моніторинг та регулярний контроль реалізації стратегії. Щороку ми будемо збирати інформацію, яким чином, що зробили, що встигли, не встигли, що релевантно, що нерелевантно, що потрібно ще змінити. Тому це абсолютно живий документ, який буде видозмінюватися в процесі.