Я побувала на відкритті фестивалю документального кіно Docudays.Ua і схиляю вас іти на стрічку-відкриття «Санаторій», вона ще буде повторюватися. Хто не піде — будете шкодувати! Я вам це гарантую. Ось трейлер, щоб ви усі переконалися:

<iframe src="https://www.facebook.com/plugins/video.php?height=321&href=https%3A%2F%2Fwww.facebook.com%2Flena.chichenina%2Fvideos%2F1011295034099153%2F&show_text=false&width=560&t=0" width="560" height="321" style="border:none;overflow:hidden" scrolling="no" frameborder="0" allowfullscreen="true" allow="autoplay; clipboard-write; encrypted-media; picture-in-picture; web-share" allowFullScreen="true"></iframe>

Це стрічка про Куяльник. Санаторій із грязями в Одесі. Я там була колись один раз у дитинстві. Якщо коротко описувати, то уявіть «Мої думки тихі» у документальному форматі з ірландським поглядом. Там мама з 40-річним сином приїхала в санаторій на води. В басейні він — чи не єдиний чоловік серед дівчуль 60+. Вони також сидять, чилять на березі з накритою галявинкою — і мама весь час говорить синулі, що йому треба женитися. Музика теж дуже нагадує «Думки».

Режисер — ірландець Гар О’Рурк, приїхав в Україну у 2018-му, офігів від качалки в Гідропарку та зняв про неї короткий метр. А потім йому розповіли про Куяльник — і він ще раз офігів, бо в Ірландії немає санаторіїв. Тому у 2021 році він туди приїхав, побув тиждень і зрозумів, що це воно!

Ну, а знімати почав уже після повномасштабного вторгнення. Для хорошого ігрового фільму треба вміти придумати цікаву історію та яскравих персонажів, зуміти її прописати. У документальному — треба знайти цікаві місця і людей, побачити у них харизму і зуміти її передати. Я б ніколи не подумала, що у Куяльнику є така магія. А вона таки є.

Наприкінці фільму одна з працівниць каже, що багато людей фукає, коли приїздить. Мовляв, забацане якесь місце, розруха, не естетично. Але з часом вони розуміють, що тут є щось непересічне, тому і дивитися треба також непересічно. Тут мені згадався інший фільм — про якесь забите, здається, французьке містечко. Там місцеві казали: «Гості нашого міста плачуть двічі: коли приїздять і коли від нас їдуть».

Найяскравіша пара фільму — мама і її 40-річний синочок. Там у них і комедія, і трагедія. Також розкішна пані, чоловік якої загинув на війні, й вона приїхала хоч якось знайти розраду від свого суму. І вона справді наче оживає до кінця фільму. Як і військовий, який приїздить сюди лікувати спину. І ще багато інших цікавих людей.

Гар нам показує Куяльник водночас величним і в занепаді — колись таке популярне, а нині незаслужено забуте місце. В одному кадрі ми бачимо ручку, яка випадає з дверей, бо погано прикручена, а в іншому — жінка велично й у граційній позі сидить у лимані на тлі яскравого блакитного неба. Й ми розуміємо, що це воно — Маямі.

Загалом фільм роблять герої та любов режисера до них. Як і до цього місця, яке весь час перебуває під обстрілами. Які супроводжуються чорним гумором і страхом. Чудово підібрана музика, яку ми чуємо майже весь час. Її аж ніяк не можна назвати просто тлом, проте вона у своїй яскравості не стає навʼязливою.

Коротше, що я вам розповідаю. Подивіться, будь ласка, цю стрічку. Нам такого зараз дуже бракує.

• Читайте також: «Спершу ти виступаєш за звільнення когось, а потім інші виступають за звільнення тебе». Промова Максима Буткевича на відкритті фестивалю Docudays UА

А також мої рекомендації до обовʼязкового перегляду: «Стрічка часу», «Мілітантропос», «З любовʼю з фронту», «Пісні землі, що повільно горить». Це, звісно, не все, напишу окремо з поясненнями, чому це й інше треба подивитися. А Docudays дякую за, як завжди, чудову церемонію відкриття.

Джерело: фейсбук-сторінка Лєни Чиченіної