Оригінал публікації – за посиланням на сайті "УП".

Як розрізнити якісне кіно ще до того, як купиш квиток і витратиш 2 години свого життя? Прочитати рецензію на нього і розібратися, чи є у фільму власна історія, чи зрозуміло вона викладена, чи закладена в ньому інтрига, чи інтрига та загалом фільм мають розв’язку з розставлянням крапок над всіма літерами "і".

У "Квітах України" все це є. Причому інтригу якраз створював саме формат фільму – те, що він документальний, не вигаданий, і на початку породжував одну думку про розвиток подій, а з часом цілковито її змінив.

В документальному кіно не може бути відразу зрозумілої історії та її розвитку. Тим паче не може бути спрогнозованого фіналу – режисер його не знає, бо за людською природою і специфікою фізичного світу, описаного Ейнштейном, не здатний зазирнути в майбутнє. Тому кожен документальний фільм є чистою лотереєю: залишається загадкою, чи вийде зняти цікаві моменти, чи ні. Через це деякі режисери фільмують роками, сподіваючись знайти подібні цікавинки і вийти на вагомий фінал.

Кадр з фільму "Квіти України"

"Квіти України" може бути тим самим прикладом, коли фільм знімають, мов вирушаючи в подорож з квитком без точної дати повернення. Режисерка Аделіна Борець, українка, що закінчила в Польщі Варшавську кіношколу, повернулася до України, щоб зняти документальне кіно про таку собі пані Наталю. Ідея полягала в тому, щоб показати незвичну людину та її намагання вижити в незвичних умовах.

Незвичне те, що пані Наталя у свої 67 років жила в перекошеному старенькому будиночку посеред багатоповерхівок Лівого берега Києва. Чому вона не переїхала деінде? Бо вона цього не хотіла, маючи собі кіз, кролів і очерет. Наскільки це законно – фільм так і не повідомляє, натякаючи на можливості юридичної незаконності з одного боку, але формальному праві на життя з іншого.

Звісно, контраст дикий. З цієї причини до пані Наталі навідуються всілякі судові виконавці, представники району та екскаватори з метою спочатку вмовити чи підкупити або, якщо не вийде, просто знести ї будинок, як зносять самопоставлені МАФи. Це все могло б створити прикметну картину. Або мазню.

Кадр з фільму "Квіти України"

На початку героїня виглядає доволі дивно, викликаючи радше неприємне враження, аніж мусить викликати людина в подібних, зрозуміло, скрутних обставинах. Вся справа у відчутній театральності, чи то пак награності – коли людина знає, що її знімають і "працює" спеціально на камеру. Щоб відволіктися від цього відчуття - що тобі пропонують ерзац життя, – варто трохи заглибитися в антураж.

А героїню справді оточує власний невеличкий світ, де сільські тваринки виходять з меж прибудинкової території до місцевих гаражів і автостоянки, де ростуть троянди і соняхи, де поруч живуть двоє дивних, не до кінця здорових і вже точно не молодих чоловіків, чи то партнерів героїні (двоє!), чи то таких самих, як і пані Наталя, напівбезхатьків.

Тут контроверсійність межує зі соціальною свободою, розкутість – з порушенням всіх можливих правил і меж. І з тривалістю і зануренням в ці безмежжя перед глядачем постає вже трохи інша пані Наталя, яка була на початку – не банальна, навіть екстравагантна, дарма що живе в халупі, яка з боку нагадує сквот якихось гіпі.

Кадр з фільму "Квіти України"

Спостереження за цією елегією, намічене центральною ідеєю фільму, різко змінюється під впливом тих самих обставин, які й визначають документалістику – змінюється саме життя, виходячи далеко за його локальне сприйняття.

24 лютого 2022 року починається повномасштабне вторгнення Російської Федерації в Україну. І це, як би дико не звучало для глядача, чудова оказія для режисера, очікувана і рятівна, яка змінює зрозумілий перебіг існування у визначеній чарівності. Бо це примушує героїню змінитися, ба більше – вижити.

Обстріли ракетами Києва, який тоді ще не прикривали "Петріоти", що їх з часом таки надали "глибоко стурбовані" партнери України, заганяють пані Наталю в підземне сховище законсервованих помідорів, забезпечуючи тепер сховок вже й людині.

Самотність (вона вивезла одного зі своїх чоловіків, найменш адекватного, до Польщі) і бажання якось допомагати захисникам міста, штовхають на пошуки варіантів. Ось пані Наталя стає до лав тероборони, ось робить коктейлі молотова, ось плете маскувальні сітки, ось ходить на місця прильотів, спілкуючись з місцевими на предмет "чим помогти?" і "що робити?".

Ще однією лінією у фільмі є онука пані Наталі. Де є її мати, як вона з’явилася, де живе? Ніхто про це нічого не говорить, ховаючи або принаймні не оприлюднюючи особистісну драму і біль. Втім, дівчинка виростає якраз на радості, у співіснуванні з бабусею, під її наївні, але палкі учення про Незалежність, про мову й загалом про Україну.

Це немов продовження життя, немов черговий вихід за його надані суспільством межі в бік свободи. Онука не є самостійною героїнею, лише позначаючи нову обставину з життя пані Наталі, але ця "обставина" важлива. На початку фільму вона зазначає направленість героїні фільму, а у фіналі стверджує правильність і майбуття її поступу – якщо Україна зараз територіально протистоїть навалі російських виродків, то онука є часовим подовженням пані Наталі, а відтак – самої України.

Кадр з фільму "Квіти України"

У цьому всьому, реальному до нудьги від початкової цивільної умиротвореності і до подальшого жаху війни, постійним сусідом, родичем чи навіть невід’ємним духом була режисерка, Аделіна Борець. Це вона мовчки знімала, як пані Наталя засмагає на сонечку в своєму кріслі; вона гойдалася з нею у танці з її чоловіком; разом із нею спускалася до підвалу, ховаючись від обстрілів; вдивлялася в неї крізь сітку для маскування; ходила згарищами; їздила до Варшави; поверталася до Києва. І весь час жила з цією людиною, відзначаючи квіти її життя – від троянд, кіз та картоплі, ванни, крісла й писання листів до чоловіків і онуки.

Кадр з фільму "Квіти України"

Так вийшов фільм з непередбачуваною історією і чудовим фіналом. На це пішло якихось 2 роки життя двох жінок, які просто дуже люблять квіти.