Якщо студенти живуть безхмарно від сесії до сесії, то викладачі медіавишколу живуть спокійно від акредитації до акредитації. І, скинувши з себе тягар бюрократичних акредитаційних процедур, повертаються до власного життя, втілюючи на парах ідеї солодкавих феноменів стандартів, компетентностей, студентоцентризму, стейкхолдерів, силабусів і траєкторій.

І ось тут... Враховуючи, що блог — це авторська рефлексія на свіжі події, я відштовхуватимуся від того, які події декількох останніх днів, що відбувалися в рамках медіавишколу, викликали у мене нерозуміння.

1. Пройшла конференція «Соціокомунікаційна наука в парадигмі смислових трансформацій: суспільні виклики, тренди освіти й професійної діяльності», в межах якої говорили не про соціокомунікації, а про комунікації соціальні.

2. Відбувся круглий стіл про Біблію як медіа.

3. Під час відкритої лекції філологи безапеляційно заявили, що журналістика — це філологія, оскільки (тю!) факт просто треба огорнути в речення.

До чого тут медіавишкіл? Якби йшлося тільки про акції наукового чи методологічного характеру, до формулювання цих заходів, мабуть, можна було б ставитися спокійніше. Але два «але» не дозволяють мені дотримуватись подібного підходу.

Обставина перша. Я не погоджуюся з тим, що соціокомунікації та соціальні комунікації є синонімами й можна недбало ставитися до них як до тотожних явищ, це — цілком самостійні соціальні практики та наукові галузі, які оперують різними інструментами аналізу й очікуваннями результатів. Я не погоджуюся з тим, що Біблію можна навіть умовно вважати медіа, оскільки вона не оперує жодною з медійних ознак, якщо взагалі коректно розглядати Біблію тільки як формальну книгу. Я не погоджуюся з тим, що журналістика — це філологія, оскільки вона давно стала як самостійним соціальним інститутом, так і об’єктом вивчення окремою наукою — комунікативістикою.

Обставина друга. Дві перші з названих мною подій було проведено в департаментах журналістики університетів — отже, наративи мали й науково-дослідницький, і навчально-методичний характер; тобто, і синонімізація соціокомунікацій і соціальних комунікацій, і віднесення Біблії до категорії медіа подавались апріорі однозначно через зафіксовані теми конференції та круглого столу, що дає підстави вважати: такі посили подаються і в університетських авдиторіях студентам, майбутнім журналістам як аксіоми.

Мої наукові міркування є лишень моїми міркуваннями, з якими можна сперечатись і які можна не приймати. Ба більше, я зовсім не претендую на їхню істинність, щиросердечно поважаючи точку зору колег. Але йдеться вже не про науку з широким діапазоном дискусій, а про навчальний процес вишколу майбутніх журналістів, методологія якого повинна б мати уніфікований характер щодо конституційних характеристик масовокомунікаційної теорії та практики. Ні, не йдеться про, скажімо, непорушність усіх журналістських стандартів, жанрову стабільність, різночитання авторського «я» та принципи створення текстової підводки під відео — ці й інші аспекти професійної роботи журналістів уже давно є предметом здорових дискусій у студентських журналістських авдиторіях. Я пишу про фундаментальні категорії журналістського вишколу, які не мали б стати приводом для різночитання — навіть за умов цілковито творчого (що визначено законодавством України), неалгоритмічного характеру журналістики. Йдеться, щонайменше, про ключові характеристики типології засобів масової комунікації і якесь загальне уявлення про те, які засоби масової комунікації є медіа, а які медіа не є.

Сфера медіа звужується, комунікаційна практика поза журналістикою активізується, наукові уявлення про подібні тенденції персоніфікуються залежно від бачення кожним дослідником усіх цих процесів, що у вищій школі призводить до особистісного представлення комунікаційної реальності в університетських авдиторіях. Прекрасна як для творчої професії та демократичного суспільства тенденція. А ось рамки науки, в межах якої систематизуються теорії та гіпотези, застосовуються інструменти аналізу та функціонує ось ця викладацька інтерпретація масовокомунікаційних реалій, виявляються розмитими й нечіткими, що перетворює згадану викладацьку персоніфікацію на доволі ризиковану практику. Чітка фіксація наукових рамок, дослідницьких понять, методів та інструментів аналізу масовокомунікаційного поля допоможе викладачам нашої галузі знань, а, отже, і майбутнім журналістам систематизувати та структурувати все те, про що йдеться на парах із журналістських дисциплін.

Мені вже доводилося неодноразово писати про те, що в Україні існує велика кількість університетських шкіл журналістики. Різноманітні факультети, відділення та кафедри, які представляють галузь знань 06 «журналістика» (від вересня — спеціальність С7 галузі знань С «Соціальні науки, журналістика та інформація») по праву гордяться чудовою науковою представленістю талановитих і креативних докторів, кандидатів наук і докторів філософії, які творчо та вправно здійснюють медіавишкіл, пропонуючи студентам сучасні технології підготовки та представлення медійного контенту. Мабуть, є всі підстави очікувати від української університетської спільноти, дотичної до вишколу майбутніх журналістів, повернення до кшталту роботи науково-методичної комісії журналістики, яка під керівництвом професора Володимира Різуна успішно працювала в десятих роках цього століття і яка доволі активно впроваджувала в практику медіавишколу цілком адекватні та слушні рекомендації щодо ключових понять і дефініцій журналістики як практики, комунікативістики як науки та соціальних комунікацій як наукової галузі. Неодмінно дружня, не конче формальна й обов’язково авторитетна, така група науковців і практиків стане помічним чинником медіаосвіти. Не структурою, що вдосконалюватиме ті солодкаві феномени, про які йшлося на початку цього тексту (о! Таких структур у нас цілком достатньо), а товариством, яке рекомендуватиме базисні поняття сучасної української медіаосвіти.

Таким собі автором її «матчастини». Таким собі детектором медіавишколу.