На півночі  Франції, в одному з містечок Бретані, мешкають українці, що втекли під час повномасштабного вторгнення за межі України. Тут, як-то кажуть, майже повний зріз українського суспільства. За кілька років, що вони тут, у них склалася традиція - на будь яке свято, в тому числі і місцеве, вони одягаються в національне українське вбрання, у вишиванки. «Вишиванку собі замовляла вже з Франції, у Львові. Ми дуже добре  спілкуємось з французами,  і вони цікавляться нашими вишиванками, питають про колір, про візерунок. Тут у нас мовна школа, там багато біженців навчається з Сирії, з країн Африки, і ми. Так нам на 20 число сказали, що треба прийти в школу в національному одязі. Готуємося», - каже Лідія, біженка з Каховки, що на Херсонщині.

Тетяна Цикун власну першу вишиванку придбала в Луцьку, під час «повномасштабки». Сама з Маріуполя і пережила десять днів пекла бомбардування і обстрілів. Пам'ятає останній День вишиванки в Маріуполі у 2021 році, але сама на нього не ходила. Якось не до цього було: « Мій перший День вишиванки на який я пішла  був вже у Луцьку у 2022 році, коли ми з Маріуполя евакуювалися. В  мене вишитої сорочки  не було, і я бігала, дуже хотіла купити.  Я купила  блакитну, бо  блакитна – це для мене означає мирне небо.»

Все почалося у 2006 році в Чернівцях - дев'ятнадцять років тому. Студентка історичного факультету Чернівецького університету Леся Воронюк домовилась з друзями про флешмоб: « Я була студенткою історичного факультету і на одній з великих перерв зустріла свого друга у вишитій сорочці.  Іноді він так одягався на пари, іноді я, іноді ще хтось із нашого середовища однодумців. І я йому просто запропонувала обрати один день і разом одягнутися і запросити друзів також долучитися до цього флешмобу. І ось так перший день вишиванки був взагалі нелюдний. Нас було десятеро чи двадцятеро студентів. Я неймовірно хвилювалася і переживаю через те, що ця ініціатива не знайшла такого широкого відгуку. Вже за рік в третій четвер травня акція вийшла за межі Чернівців.»

За рік до акції  в Чернівцях долучилися студенти в інших місцях. Спочатку це було Запоріжжя, на вже на наступний рік - Львів, Франківськ, Тернопіль, Київ. «Коли ми засновували свято, це було не завдяки, це швидше був такий собі студентський спротив  Наприклад, серед молоді одягнути вишиту сорочку було дивною ситуацією, м'яко кажучи. Тобто, ми почувалися дещо білими воронами», - згадує зосновниця Дня вишиванки Леся Воронюк.

Людей, що наважувався одягнути вишиванку в Радянському союзі, було не богато.  Етнографиня Оксана Гордієць згадує як до них, одягнених у вишиванки, ставилися в  80-ті  роки минулого століття в столиці України: «В Києві існував славетний хор «Гомін», який створив Леопольд Іванович Ященко. І туди збиралися в Києві люди, які вважали себе українцями. Вони співали українських пісень, тому що це дуже важлива складова української культури.  І вони ходили не просто в вишиванках, в строях, і це було для Києва  нонсенсом. Вишиванка, спідниця, плахта, запаска, хустка на голові. І от ми йдемо після концерту, а у нас було таке правило. Ми коли йшли на виступи з дому, співали. Дуже часто під відкритим небом, на вулицях, на масових заходах, в період виборювання національної незалежності.  Ми були учасниками всіх мітингів, і ми завжди були в українському одязі. І от тоді можна було почути: «Мама, мама, смотри, украінци идут».»

Ставлення до людей в традиційному національному вбранні як до «селюків» свідомо нав’язувалося комуністичною владою. В 60-70 роки минулого сторіччя і далі, вже при Брежнєві, у будь-якому буфеті на залізничних станціях  були офіціантки та буфетниці, провідниці в залізниці в вишитій сорочці.  Тобто це була обслуга, люди другого сорту. Тоді ж з'являється термін «шароварщина» . Це коли народне вбрання -  лише в творчих колективах і лише шаровари та величезні вінки на головах у жінок, і, звісно, вишиванка. Створювалося таке своєрідне гетто для національного одягу.

Але попри тиск радянської влади мода на вишиванки залишалася серед українців. Їх замовляли у майстринь. Українці, що поїхали за межі УРСР, часто брали з собою вишиту сорочку і вдягали на свята, чим дивували місцевих мешканців-не українців.

Здавалося б вишиванка  була завжди. І з кожною хвилею національного піднесення вона ставала знов актуальною. Наприкінці дев'ятнадцятого- на  початку двадцятого сторіччя національний одяг почали поєднувати з сучасним. Не таємниця, що  моду на вишиванку із піджаком вів Іван Франко. І саме від нього пішла традиція, що вишивану сорочку можна одягати з піджаком будь-куди.

Звісно, що інші  народи так саме мали свою культуру вишивки по одягу. Втім, науковий співробітник Національного музею народної архітектури і побуту України  Оксана Гордієць так пояснює особливості саме українських вишиванок: «Ми хліборобське плем'я, ми хліборобський народ. Для нас важливо посадити зернину в оброблену землю.  І от вся знакова система давньої вишивки, вона, власне, і побудована на тому. Дерево життя – це символ впорядкованості космосу, впорядкованого Всесвіту. Оці дерева життя на рукавах сорочки стоять під знаками води. Ужик – це знак води. Візерунки  по краях одягу з характерним орнаментом - це і було оберегом для пращурів. «

У кожного оберег свій, вважають  сучасні українські дизайнери. Головне для них - зберегти саме українську ідентичність. Важливо вдало поєднати сучасний одяг, традиції вишивки і український дух, вважає дизайнер та власник бренду Олександр Васильєв: «На худі вишито: згинуть  воріженьки, як роса на сонці ! Це те, що мені подобається в нашому гімні І, до речі, це шрифт, який вишитий хрестиком. Це дуже, на мій погляд, інноваційна така штука - літери хрестиком. Такого ніхто не робить. І це дуже автентично».

Вже понад десять років засновниця громадські організації «Made in Ukraine» Юлія Савостіна спостерігає за українськими брендами та виробниками, як в Україні, так і за кордоном. Спостерігалося кілька хвиль зацікавленості нашими вишиванками за кордоном. Особливо після Революції Гідності у 2014 році і вже з початку повномасштабної війни: « Мені здається, що зараз робити гарні, осмислені, переосмислені вишиванки – це один з найкращих бізнесів.  Не тому, що ти хайпуєш, а тому, що у людей в Україні  та поза її межами, у іноземців, які знайомляться з України, величезний на те є запит.  Є запит на традиційну вишиванку, тобто можна продавати традиційну борщівку або решетилівське біле по-білому. Воно буде користуватися попитом і за неї будуть платити ті гроші, які коштує ця вишиванка. А це вишиванки, які коштують від 1000 до 5000 євро інколи, ось ці, традиційні». 

Окремо варто зазначити попит на так звані мілітарі вишиванки. З початку повномасштабної війни це стало світовим трендом, додає Савостіна: «Нещодавно купувала собі тактичні штани і серед усього тактичного одягу, який пропонують спеціальні магазини для військових, є спеціальний відділ, де висять в кількох варіантах мілітарні вишиті сорочки.  І це теж елемент національної культури. Це елемент національної буденності, національної побутової культури  Ти вдягаєш вишиту сорочку, навіть будучи військовим,  тому що у тебе є бажання доторкнутися до своїх традицій» .

За дев'ятнадцять років День вишиванки з місцевого рівню виріс до всесвітнього. Цей день зараз - частина культурної дипломатії.  Понад 100 країн цього року доєднаються 15 травня до Дня вишиванки. В кожної країні свої заходи. Важливо згадувати окуповані землі України. Бо там все українське знищується, в тому числі і традиції вишиванки. «Луганщина, Донеччина, Крим вже 11 років окупації. Але навіть період радянської окупації закінчився, тому я закликаю українців не втрачати надію, що ці землі повернуться до України. Ми не знаємо, коли. Можливо, це навіть буде не за нашого покоління, але те, що ми можемо зробити як культурні куратори -  це зберегти знання про культурну спадщину, поки настане момент, і ми знову  зможемо ними користуватися. Дякуємо українцям, які по світу масштабують свято», - каже засновниця Всесвітнього дня вишиванки Леся Воронюк.

Сучасна вишита сорочка може бути як традиційна, так і сучасна, переосмислена. З народними українськими візерунками різних регіонів чи популярними на 2014 рік вишиванкою з зірками Давида та мінорою, що свідомо натякало на єврейську етнічність і при цьому дотичність політичної нації - української.