Навіщо Росії побєдобєсіє та що Україна може протиставити історичній пропаганді
Навіщо Росії побєдобєсіє та що Україна може протиставити історичній пропаганді
Між учасниками панелі «Історія як зброя: російський культ перемоги та маніпуляції з пам’яттю про Другу світову війну» Kyiv StratCom Forum-2025 розгорнулася дискусія, чому Росія монополізувала наратив Другої світової війни, зображуючи себе єдиною переможницею та рятівницею світу від нацизму. Під час розмови, яку модерував заступник директора Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Микола Балабан, обговорювали, як протистояти цьому наративу. Зокрема, йшлося про висвітлення ролі українців у війні, акцентування колоніальної природи нинішньої війни Росії проти України та викриття жорстокості радянського режиму.
В обговоренні взяли участь Олександра Матвійчук, правозахисниця, голова Центру громадянських свобод, Ярослав Грицак, історик, професор Українського католицького університету та Микита Потураєв, голова Комітету гуманітарної та інформаційної політики Верховної Ради, член делегації в ПАРЄ.
«Детектор медіа» публікує головне з дискусії.
Правозахисниця Олександра Матвійчук говорила про зіткнення двох етик, протилежних підходів до пам’яті про Другу світову війну серед аудиторії західних держав і в Росії: «Ніколи знову» та «Можемо повторити». Вона пояснила, що відсутність засудження злочинів радянського режиму всередині Росії сприяла інструменталізації пам’яті. Одним із найбільш небезпечних наслідків підходу «можемо повторити», який нормалізує війну та насильство, є, за словами правозахисниці, індоктринація дітей радянсько-російськими міфами про Другу світову.
- Читайте також: «Захід робить усе, щоб виключити Росію з кола переможців нацизму»: як агітпроп висвітлював річницю висадки союзників у Нормандії
Учасники дискусії говорили, що Росія використала тактику узурпації перемоги, створивши міф про свою виняткову роль у перемозі над нацизмом, ігноруючи внесок інших країн. Ярослав Грицак пояснив, що цей міф є інструментом впливу на міжнародну спільноту.
Олександра Матвійчук
Далі Микола Балабан попросив Ярослава Грицака розповісти детальніше, як, на його думку, російські міфи впливають на західну аудиторію: «Знаю, що історики дуже не люблять говорити про пам’ять, про культи пам’яті, як вони функціонують, проте зараз Україні важливо розуміти, як донести на західну аудиторію думку, чому нас варто підтримувати. Чи не могли б ви розповісти, як інструменталізація пам’яті та створення міфів працюють не лише на внутрішні аудиторії?».
Ярослав Грицак зауважив схожість між американською стратегією «зробити Америку великою знов» і російською «можемо повторити», як таких, що апелюють до героїчного минулого. Натомість він запропонував протилежний погляд, припускаючи, що «золотий вік» України попереду, на відміну від імперської ностальгії Росії. Росія використовує маніпуляції історичною пам’яттю як потужний інструмент впливу, який поступається у впливі на зовнішній світ лише російській культурі. Водночас, за словами Грицака, Україна частково сприяла цьому, недостатньо оскаржуючи російський наратив.
- Читайте також: «Велика вітчизняна» проти Другої світової
Також професор сказав, що хоч у фаховому середовищі істориків існує загальне розуміння проблеми, але складність полягає в тому, щоб донести це розуміння до ширшої аудиторії, яка отримує інформацію з телебачення та соціальних мереж. У цьому, на його думку, і є ризик спрощених «антипутінських» чи «антиросійських» аргументів та потреба у просуванні більш витонченого й історично точного розуміння.
«Легше переконати людей, які читають книжки. Значно важче переконати тих, хто дивиться телевізор і тікток, бо там купа брехні, але навіть їх усе ще можливо переконати. Важливо, щоб ми не шукали антипутінські аргументи на рівні Путіна. Тобто якщо Путін каже одне, а ми йому просто відповідаємо, це не означає, що ми перемагаємо, ми все ще рухаємося услід його словам. Наприклад, потрібно актуалізувати стару тезу в розмовах із європейцями, що все, що відбувалося під час Першої та Другої світових воєн, більшість руйнувань — усе крутилося навколо України. І що нинішня війна також має глобальний вимір і наслідки, а отже на противагу російському підходу до розв’язання “українського питання” Україну потрібно включити в інший геополітичний, політичний та історичний контекст», — такий варіант пошуку інших площин у розмові про війну запропонував Грицак.
Микола Балабан попросив Микиту Потураєва як учасника делегації в ПАРЄ, прокоментувати, чи спостерігає він вплив російських міфів та інструменталізації історії назовні, у своїх контактах із міжнародною аудиторією. У відповіді народний депутат був менш оптимістичним, ніж інші учасники панелі, розповівши про глибоке вкорінення російських міфів, зокрема серед західних еліт. Як приклад Потураєв навів історичні праці та щоденники Вінстона Черчилля, у яких він часто прирівнював СРСР до Росії, таким чином закріплюючи помилкове уявлення про «єдиний радянський народ». А також навів приклад особистого спілкування з конгресменами з США, які не знали про реальні страждання та втрати України під час Другої світової війни, ілюструючи брак базових знань.
Микита Потураєв
Тобто фахова дискусія та чітке розуміння ролі українців під час Другої світової серед істориків на Заході не означає, що така обізнаність є поширеною. Тому, за словами Потураєва, потрібен фундаментальний зсув у наративі, який зображає Другу світову війну, що вимагає виходу за рамки гасла «ніколи знову», яке народний депутат вважає застарілим. Заради того, щоб переоцінка уроків Другої світової справді запобігала повторенню нового масштабного конфлікту.
- Читайте також: Нацисти вивозили український чорнозем і підірвали Хрещатик: радянські міфи про Другу світову
Олександра Матвійчук окреслила можливості різного розуміння концепції «ніколи знову» в Україні та в Західній Європі. Для України зараз це означає рішучий опір окупації та звірствам, щоб запобігти їхньому повторенню. На противагу цьому для деяких суспільств на Заході «ніколи знову» означає небажання платити високу ціну за свободу, що призводить до компромісів і політики умиротворення агресора.
«Люди, які успадкували права і свободи та сприймали безпеку як даність, бачать “ніколи знову” дещо інакше. Для них, і це моє припущення, “ніколи знову” може значити “ніколи знову” не дозволити себе втягнути в боротьбу за свободу, яка вимагає сплатити високу ціну. “Ніколи знову” — йти на компроміси, домовлятися, будувати газопроводи, паралельно беручи участь у Мінських переговорах як медіатори. Все робити, але ніколи знову не платити високу ціну за свободу», — так Олександра Матвійчук окреслила етичну розбіжність як можливу проблему в міжнародних реакціях на нинішню агресію Росії проти України.
Ярослав Грицак
Дискутуючи про стратегії переосмислення впливу історичних наративів, учасники формулювали власні рекомендації. Наприклад, Ярослав Грицак виступив за якісний, а не кількісний підхід, говорячи про важливість стратегічних партнерств і залучення впливових голосів на Заході. Він використав аналогію з радіотрансляціями, щоб проілюструвати дисбаланс сил: Росія володіє потужнішими «трансформаторами» у світі (економічний і політичний вплив), які посилюють її наративи, тоді як можливості України обмежені. Та навів приклад історика Нормана Дейвіса, який зробив так, щоб про боротьбу поляків проти радянської влади стало відомо у світі. Іншим, ближчим до України прикладом історик назвав внесок лауреатки Пулітцерівської премії Енн Епплбом в утвердження терміну «Голодомор» у різних мовах різних держав світу, на противагу використанню термінів «український голод» чи просто «голод».
«Ми маємо щастя, що зараз говорить Тімоті Снайдер. Коли ми хочемо, щоб про країну знали, це має робити не український історик. Український історик також має це робити. Але має бути також хтось добре усталений на Заході, щоб користувалися західними “трансформаторами наративів”, і надсилати наші меседжі. Ми маємо знати таку людину і з нею потрібно працювати, спрямовувати, обговорити стратегії, тому що її ефективність буде набагато більшою. Якби в мене були гроші, а в мене їх немає, я би замовив у Стівена Спілберга фільм про Україну». (нагадаємо, що 2006 року відбулася прем’єра документального фільму українського режисера Сергія Буковського «Назви своє ім’я» Стрічку побудовано на спогадах людей, що пережили Голокост. Співпродюсерами фільму виступили голлівудський режисер Стівен Спілберґ та український бізнесмен та меценат Віктор Пінчук — «ДМ»).
Микола Балабан
Цей аргумент знайшов відгук серед інших учасників панелі, зокрема Микита Потураєв погодився із важливістю залучення західних голосів, повторивши, що протидія російським наративам вимагає представлення правдивої, а не просто антиросійської розповіді про історію Єгор Брайлян, історик та аналітик «Детектора медіа», запитав у Ярослава Грицака, наскільки важливо, поруч із глобальним виміром Другої світової, нагадувати про її колоніальний характер, передусім для України, наприклад, підкреслюючи відмінність дій німців на Східному фронті від того, що було на фронті Західної Європи. А також запропонував нагадувати про роль українців не лише на європейському театрі бойових дій, але й участі, наприклад, у японсько-китайській війні.
У відповідь Ярослав Грицак сказав, що колоніальний дискурс не завжди є ефективною стратегією комунікації та має різний вплив на різні аудиторії, а також що необхідно використовувати джерела «з іншого боку» для посилення власної аргументації:
«Очевидно, що треба говорити про колоніальний характер війни з боку як і Росії, Сталіна, так і з боку Гітлера, і у зв’язку з цим показати важливість України як колонії. Хто має контроль над Україною, той виграє в Східній Європі, а той, хто виграє у Східній Європі, має шанс на статус супердержави. Колоніальний дискурс діє для Європи, але не діє для Півдня. І це найбільша проблема. Я переконався не раз, його треба доповнювати ще чимось іншим. Я вважаю, що дуже важливо використовувати й західні ресурси, і, як не дивно, російські ресурси. Коли ми цитуємо російських авторів на підтвердження наших аргументів, тоді наша позиція є набагато сильнішою».
Голова правління «Інтерньюз-Україна» Костянтин Квурт звернувся до Олександри Матвійчук із запитанням, чи можна провести наступну історичну аналогію: «Якщо попередні сто років в Європі жили з розумінням, що німецький народ — це “погані хлопці в Європі”, то чи є у нас зараз шанс, що результат російсько-української війни буде недаремним? Чи можна за допомогою розслідування воєнних злочинів переламати цей дискурс до того, що тепер погані хлопці в Європі — це росіяни?».
У відповіді правозахисниця сказала про важливість якісно документувати російські воєнні злочини вже зараз, адже попри фахові дискусії та суперечки Росія впливає на формування наративів тут і зараз, а в майбутньому переконати зовнішню аудиторію стати на бік України стане ще складніше.
«Те, що зараз нам здається очевидним, бо ми в цьому живемо, — через якийсь час не буде очевидним для поколінь, які цього не застануть. Комунікативна пам’ять живе три покоління. А далі лишається тільки те, що ти задокументував, зафіксував, оприявнив, виявив сенси та знайшов “трансформатор”, для того, щоб донести цьому світу. Для мене важливий висновок із дискусії, оскільки я не історикиня, а юристка, що треба гарно робити свою роботу. Встановити такі конструкції, які мають довготривалий вплив, щоб потім нам не розказували, що в Бучі були найняті актори. Величезна кількість людей у це вірить уже зараз. Годі й казати, що буде років через двадцять».
Водночас правозахисниця сказала, що говорить у цій ситуації як українка, якій дуже болить. А працюючи на міжнародному рівні, потрібно усвідомлювати необхідність дистанції, бо якщо просто показувати воєнні злочини, то виникне ризик, що Україна не втримає на собі увагу.
Олександра Матвійчук
«Тому я не знаю, чи треба когось маркувати як “хороші — погані”. Мені здається, що як у кожній людині є і прагнення до свободи, і водночас втеча від відповідальності, так і кожен народ — у ньому росте те, що культивують. Мені важить зберегти чесність часу, в якому ми живемо, щоб вона збереглася, щоби люди, які мають повне право захоплюватися російським балетом, пам’ятали, що Росія — це не тільки російський балет, що Росія — це Буча, що Росія — це Маріуполь, що Росія — це вчорашній обстріл Києва, що Росія — це ракета на дитячому майданчику» — додала Олександра Матвійчук.
Продовжуючи дискусію, Ярослав Грицак сказав, що зараз усе ж важливо казати не про поганих росіян, а про пропаганду Путіна, про те, що народ можна довести до стану захоплення війною спеціальними техніками пропаганди. При цьому історик пояснив, що зараз подібні небезпечні процеси відбуваються в іншій «дуже великій, дуже важливій країні» (натякаючи на США — «ДМ»). Тому, за словами Грицака, не треба пробувати окреслити цілий народ у дихотомії «хороший — поганий» — це неісторично та не спрацює як стратегія комунікації на ширшу, західну аудиторію.
Ярослав Грицак
«Я вважаю, що ми робимо велику помилку, вважаючи, що немає “хороших росіян”. Якщо “хороших росіян” немає, ми повинні їх створити! Це питання стратегії боротьби. За будь-якої війни кожен, хто воює, пробує створити союзника в стані ворога, можна навести масу прикладів. Образ того, що Росія — це погано за означенням, по-перше, не діє на Заході. А по-друге, це не історично, що якісь народи погані. Я думаю, що українців також можна до цього статусу довести за певного уряду. На щастя і маю надію, що такого не станеться. Варто говорити про впливи певних історичних факторів, бо якщо Європа не спиниться у певних тенденціях, вона сама може до такого статусу дійти».
- Читайте також: Заокеанський Дугін: хто такий Кертіс Ярвін і як його ідеї перетворюються на політику США
Попри те, що спікери не говорили прямо, що українські історики не можуть бути головним чи єдиним голосом у формуванні наративу про Другу світову війну для міжнародної аудиторії, консенсусною думкою стало те, що «українським голосам» бракує необхідних ресурсів і впливу, щоб ефективно протистояти російським наративам і міфам. Натомість ефективним варіантом достукатися до зовнішніх аудиторій є посилення співпраці з визнаними західними істориками та митцями, які мають більший доступ до міжнародних платформ і можуть ефективно поширювати українську позицію.
Фото надані організаторами Kyiv StratCom Forum-2025
