Пропаганда ніби розмовляє з масовою свідомістю напряму. Усі й одразу можуть почути одне й те саме. Саме це сформувало епоху масового суспільства. Індивідам тут не місце. Вони можуть бути тільки на трибуні, але не в натовпі, який думає, чує і говорить одне й те саме. Пропаганда стає душею маси...

Будь-який новий технічний інструментарій відбивається на трансформації всього ланцюжка з його використання. Колись СРСР довелося освоїти радіо і кіно, створюючи потужні пропагандистські удари по масовій свідомості. Це не був діалог, а максимально посилений монолог, проти якого в людини не було захисту. До того ж, кіно як розважальний інструментарій, звісно, було привабливішим за газету. Герої кіно — це герої для автоматичного наслідування. Кіно не треба конспектувати, його лише слухають... Геббельс, до речі, хвалив «Броненосець Потьомкін» за хороший варіант пропаганди... А головний пропагандист мав добре розбиратися в пропаганді.

Певний пласт людської цивілізації був створений саме кіно, як у дев’ятнадцятому столітті це трапилося з приходом друку, коли було ввімкнуто механізми газети та книжки. Це збіглося якраз із тим, що в людей з’явився вільний час, на відміну від сільської людини, яка працює до ночі. Новий світ завжди приходить із принципово новими медіа.

До кіно як до розважального інструментарію з пропагандистським меседжем у двадцятому столітті приєдналося телебачення. Тут пропаганда захопила все, що могла: від новин до соціально-політичних передач. Усна форма розмови принципово відрізняється від друкованого тексту, де все вивірено і водночас «засушено». Газету можна відкласти, а ТБ — ні, оскільки вдруге не знайдеш... ТБ принесло живі емоції, які могли йти з екрана, тобто це було більш «олюднене» медіа.

По суті перебудову в СРСР робило молодіжне телебачення: від «Взгляда» і далі. Їх запустив ЦК, оскільки тоді припинили глушити західні радіоголоси, і треба було прибрати від них молодь. Але ці ж передачі на наступному етапі стали «могильниками» радянської держави під керівництвом Яковлєва. Медіа — це інструментарій, а спрямовує їх то на будівництво комунізму, то проти нього влада...

Ознакою успішності будь-якого варіанта соціальної комунікації є подальше обговорення у квартирі, в цьому випадку — телепередач. Радянська людина тоді занурилася в буяння обговорень і думок, що з її погляду, до речі, і було головною ознакою свободи. Напевно, більша частина тих, хто виступав тоді, були «об’єктами» відстеження п’ятого управління КДБ, утвореного ще в 1976 році. І справжніми, і псевдодисидентами керувало П’яте управління. Плановій економіці потрібна була і «планова свідомість», тож СРСР прагнув керувати й дисидентами. Адже період таборів на той момент виявився вичерпаним, а «правильний» дисидент став «своїм», тобто керованим.

Зі спогадів про ту роботу П’ятого управління вимальовується така внутрішня картинка: «На перших порах в Управлінні було мало “блатних”, тобто людей зі зв’язками та чиїхось синків. Ті прагнули в розвідку, у перший главк, який надавав можливість відряджень за кордон. Згодом в Управлінні з’явилося багато блатних, найбільше у виїзних відділах, таких, як по роботі з творчою інтелігенцією або зі спортсменами. З артистами, музикантами, діячами кіно, а також зі спортсменами можна було їздити за кордон. Режисер театру імені Ленінського комсомолу Марк Захаров розповідав, як 1983 року його театр поїхав до Парижа з виставою “Юнона і Авось”. Артисти трупи ходили вулицями Парижа п’ятірками, у кожної був свій керівник. Керівництво Комітету цінувало П’яте управління. Роблячи свою чорнову роботу, воно краще за всіх інших знало, що коїться в радянському суспільстві, які там панують настрої та відбуваються процеси. Матеріали про діяльність “п'ятірки”, оприлюднені після реорганізації КДБ, малюють картину масового проникнення агентури Комітету у творчі спілки, театри й кіно», — писав автор блогу «Історія розвідки» на російській платформі «Дзен».

Контроль ідеологічного спрямування, під який створювали П’яте управління, якраз по суті, ймовірно, на наступному етапі припускав у результаті зміну наративів, що циркулюють у масовій свідомості, на перебудовні. Самі по собі заборони не мають сенсу, якщо ви не пропонуєте щось натомість.

Радянська людина була «ляканою», а ось потім усі «захоробрилися», що налякало владу. КДБ вирішив керувати «баламутами» сам, що й мало робити П’яте управління. Ми бачимо, що держава хоче керувати всім сама, хоч революцією, хоч контрреволюцією.

Переведення Путіна з Ленінграда до Москви теж у результаті дало тому самому Путіну з П’ятого управління новий стрибок: «Для Путіна відкривали перспективу долучення до московської політичної еліти, чому неабияк могли сприяти можливості колишніх співробітників 5-го управління КДБ СРСР. Співробітники цього підрозділу центрального апарату радянської держбезпеки мали у своєму розпорядженні широкі оперативні контакти в середовищі наукової та творчої інтелігенції, а також у різних релігійних конфесіях країни. Починаючи службу в органах КДБ СРСР на посаді молодшого оперуповноваженого 1-го відділення 5-го відділу УКДБ СРСР у Ленінградській області, Путін, опинившись у Москві, розумів, наскільки важливо у своїй кар’єрі зуміти використати потенціал 5-го управління колишнього КДБ СРСР», — ідеться у книжці Володимира Попова «Заговор негодяев. Записки бывшего подполковника КГБ».

Зрозуміло, що будь-який організований рух сильніший за хаотичний, а він же, керований державою, стає ще потужнішим. Тобто держава в результаті стала керувати й «друзями» держави, і її «ворогами», які стали досить умовними.

Ось ще про знайомі всім прізвища: «15 березня 1957 року генерала Євгена Питовранова призначили начальником 4-го управління КДБ при Раді Міністрів СРСР, і незабаром він став членом Колегії КДБ. 4-те управління зосереджувалося на боротьбі з антирадянським підпіллям, націоналістичними формуваннями та ворожими елементами. У межах цієї діяльності Питовранов займався вербуванням агентів із-поміж радянської творчої інтелігенції. Таких було багато, і багато хто з часом став людьми відомими, навіть всесвітньо відомими. Багато років був агентом 1-го відділу (американського) ПГУ КДБ СРСР Генріх Боровик. Юліан Семенов був агентом 5-го управління КДБ СРСР. Працював із ним безпосередньо генерал Філіп Бобков. Довгі роки негласно співпрацював із радянськими органами держбезпеки поет Євген Євтушенко. Починав він за Питовранова і продовжив свою співпрацю за Бобкова. Як і Семенов, Євтушенко працював безпосередньо з Бобковим і вважався агентом 5-го управління КДБ», — ідеться у тій же книжці.

Державі стає спокійніше, коли вона керує всім, включно зі своїми «ворогами». Радянський Союз мав певну «манію» ідеології, яку поміщали на вершину всього. Але КДБ не створював ідеологію, а громив її (не)офіційних конкурентів. Боротьба створювала конкурентів, а суворі режими альтернатив не люблять.

У держави в принципі це була і не ідеологія. Ідеологією займалися міськкоми й обкоми, які породжували інформаційні (й віртуальні) потоки, що вважалися ідеологією. По суті, це була боротьба з антиідеологією, точніше з тими, хто становив небезпеку для утримання ідеологічного «каркаса» в країні. Як свідчила радянська мудрість: є людина — є проблема, немає людини — немає проблеми...

І якщо чесно, то часом здається, що міськкоми й обкоми нікуди не йшли, оскільки владна точка зору завжди перемагає і сьогодні. Вони просто тепер по-іншому називаються, а функції все ті самі. Мета одна за всіх часів — усі мають думати однаково. І звідси висновок — баламути нам не потрібні...

Ось з інтерв’ю автора згаданої книги Володимира Попова «Радіо Свободі»: «“Наружка”, яку забезпечувало наше П’яте управління, здебільшого займалася стеженням за звичайними людьми та працювала часто непрофесійно. Людина, за якою вони починали стежити, швидко це помічала і починала, як говорили в “наружці”, “ходити головою назад”. І ось так стежили за бідним Гульком і власною дурістю зробили з нього дисидента. Я прямо у своєму підрозділі говорив, що Гульку потрібно за життя поставити пам’ятник із золота. Адже день роботи бригади “наружки” — це 5000 рублів на ті часи, вартість “жигулів”. Тільки один день! А за ним вона ходила постійно. А щоб забезпечити слуховий контроль за ним, йому виділили квартиру, про що він, звісно, не підозрював. Але, оскільки будинок був абсолютно новий, він не був телефонізований, потрібно було ще кабелі проводити. Тому в сусідньому будинку обладнали конспіративну квартиру, перекинули з даху будівлі, в якій жив Гулько, на іншу будівлю так звану “воздушку”, і там цілодобово працювали жінки, співробітниці 12-го відділу, який здійснював слуховий контроль, і вони фіксували все, що в його квартирі відбувалося. Загалом колосальні кошти витрачалися ні на що».

З одного боку, Радянський Союз був простою системою, оскільки було занадто багато важелів тиску і відстеження. Але ось «керованість мізків», мабуть, турбувала начальників. І це якраз стало прерогативою П’ятого управління. Мізки «замкнути» складно, вони весь час рвуться на свободу.

І з історії «начальства», яке підібрав для цього напряму Андропов: «У 1967 році Юрія Андропова призначили головою Комітету державної безпеки, і він одразу ж привернув до негласного співробітництва генерал-майора Євгена Петровича Питовранова, людину по-своєму видатну, і почав із ним радитися. Андропов зустрічався з Питоврановим винятково на конспіративних квартирах і прислухався до його порад. У Питовранова було два найближчі учні — Пилип Бобков і Борис Іванов. Питовранов виростив Іванова до першого заступника начальника Першого головного управління. Думаю, що саме завдяки Питовранову Бобков став начальником П’ятого управління КДБ», — ідеться у згаданому вище джерелі.

Визнаємо, що час «занепаду» СРСР дійсно був складним. Зараз у Росії відбувається щось подібне, судячи з роздачі «почесних звань» іноагентів. Утримати єдиний лад стає дедалі важче. До того ж під агентів підпадають розумні люди, і що більше їх втратиш, то складніше потім їх відновлювати...

Тоді держава жорстко «громила» будь-які ідеологічні відхилення, знаючи радянську максиму, що «краще перебдеть, ніж недобдеть». У результаті «інакодумання» було рідкістю. Сьогодні інтернет «зламав» системи правильної думки тоталітарних і квазітоталітарних держав. До речі, немає у світі держав, які б іменували себе тоталітарними, оскільки це не зовсім пристойно (політично). Усі навколо демократи...

Але з появою інтернету це стало ще й більш складно, монополію на правду, на єдино правильну думку стало важко утримувати. У публічній площині ця монополія ще живе, але в мізках громадян — ні. Можна пожартувати, що громадяни — це взагалі найбільш ненадійний елемент державного устрою, без них було б набагато спокійніше...

Кожне нове медіа будується на розширенні кола людей, які хочуть ним користуватися. Інтернет не став винятком. І школяр, і академік знаходять там своє. І найголовніше: там можна розмовляти зі світом, а світ може розмовляти з тобою. Держконтроль цих процесів лише ховається десь осторонь.

Пітер Померанцев у роботі Introduction Cyber Propaganda. From how to start a revolution to how to beat ISIS справедливо пише: «Інтернет трансформував пропаганду. У держави та медіаеліт більше немає монополії в громадській думці — сьогодні кожен може мати свого власного Мердока, Черчилля або Геббельса. Це надихнуло як затятих дисидентів, так і найтемніші боки ідеологічного спектра, поставивши нові завдання перед демократичними урядами в плані реагування і відкривши нові можливості для держав, які бажають втрутитися в інформаційне середовище інших країн».

Усе це наслідки того, що всі ми сьогодні живемо у відкритому інформаційному світі, де інформація може поширюватися легко і просто. А вже надати їй достовірності спецслужби завжди зможуть. Це вже їхня спеціалізація.

За підрахунками експертів, Росія сьогодні витрачає 100 мільйонів доларів на породження та поширення недостовірної інформації про Україну. Така сума дозволяє говорити, що проти України працює ціла індустрія пропаганди. Куратором її є Сергій Кирієнко. А Сергій Наришкін, керуючи Службою зовнішньої розвідки, проводить дипломатичну пропаганду, яка породжує й утримує альтернативні наративи. Пропаганда залишається в арсеналі сили будь-якої держави.

Ось деякі приклади такої пропагандистської тематики: «Російські спецслужби входять в активний етап інформаційних операцій проти України та Європи. Головне завдання — євроскептицизм, підтримка політиків, які поставлять під сумнів нинішню конструкцію ЄС, розбалансування Європи для відмови від підтримки України, а також зміни нинішнього курсу ЄС. Євроскептицизм як основа для руйнування єдності в Європі, створення умов для поглинання і “майбутньої анексії” Росією країн Балтії, а також зняття санкцій із РФ», — писав керівник ЦПД РНБО Андрій Коваленко.

Ми живемо у світі, де системи породження інформації функціонують ефективніше, ніж будь-які спроби їхньої перевірки на достовірність. Інформація поширюється швидше за будь-яку перевірку, і навіть спростування змушені опосередковано поширювати інформацію, проти якої вони намагаються боротися.

Ми починаємо часто бачити й чути те, що не відповідає дійсності, точніше сказати, відповідає бажаній політичній дійсності джерела інформації, але не реальності. Ніхто не може все перевіряти, та це й не властиво споживачеві інформації, який слухає все — і чим більше, тим краще.

Сила масового рупора поникла в сучасному світі. Гучність перестала бути головним чинником, оскільки працює багатоканальність. Виходить, що якщо раніше роль джерела інформації була вищою, то сьогодні велике значення відіграє споживач інформації. І якщо інформація буде йому подобатися, він завжди визнає її правильною, особливо не переймаючись її достовірністю. У нього в принципі немає можливості для її перевірки, оскільки на нього рухається море інформації. Якщо раніше інформацію треба було знайти, «виловити», то сьогодні ситуація зворотна — обсяги інформації перевищують індивідуальні можливості з оцінки її достовірності.

Але головна відмінність в іншому — сьогоднішня пропаганда, переставши бути масовою, в плані однаковості для всіх, стала індивідуальною, коли кожен отримує інше, що дає змогу досягати ефективності впливу завдяки точнішому психологічному портретуванню одержувача. На прапорі пропагандистів має бути написано: масова пропаганда померла, хай живе пропаганда індивідуальна...

Цілком можливо, що радянська пропаганда, будучи принципово масовою, свого часу програла радіопропаганді західній, яка йшла різними індивідуальними потоками: для любителів спорту, для любителів джазу, для любителів літератури... Те було «загальним» — а це стало «моїм»... Те було «єдиним», а «моєї» інформації стало безліч, кожному на смак.

Сьогодні, до речі, Росія перебуває в стадії того, що можна назвати перемиканням пропаганди: головний ворог — США — раптом став головним другом Путіна. Одночасно зрозуміло, що друзів і ворогів не вибирають, їх дає саме життя. У цьому світі програє той, у кого більше ворогів, ніж друзів.

Російський публіцист Володимир Пастухов чи то плачеться, чи то іронізує у своєму телеграм-каналі: «Ми всі “випадаємо в осад” після кожного нового раунду заочної любові між Путіним і Трампом, — це ще куди не йшло. Ми не були готові, але нам “піндостан” не ворог. Але я навіть боюся собі уявити, що мають відчувати наші чудові турбопатріоти, які годувалися від “ненависті до піндосів” три рясні на щедрі милостині з Кремля роки (Малофєєв і браття, Дугін і браття, Прилепін і браття). Як бути? Кого тепер любити, кого — ненавидіти? Зрозуміло, що поки турбопатріоти затихли, сподіваються, що розвіється за вітром, як поганий сон. А якщо ні? Вічно відмовчуватися не вийде. Доведеться або йти на конфронтацію з владою, або перевзуватися на ходу, зізнаючись у любові до Сатани. І те, й інше, — так собі задоволення. Потрібно буде згадувати молодість, у якій вони вже один раз перефарбовувалися з комуністів у націоналісти. Але зараз уже вік не той (немає колишньої гнучкості в хребті), та і є що втрачати».

Пропаганда принципово не здатна так часто змінюватися. Це можуть зрозуміти вороги, але не можуть — свої, які виросли на тому, що сила в правді. А сьогодні, як це сказано у фільмі «Брат-2», «у грошах вся сила, брате! Гроші правлять світом, і той сильніший, у кого їх більше».

Цю правильну істину ми можемо підкоригувати, виходячи з реалій сьогоднішнього світу. Дослідниця Катріна Елледж у роботі Ukraine: Dissident Capabilities in the Cyber Age пише з приводу Євромайдану: «Є дві визначальні та взаємопов’язані характеристики, що виокремлюють український Євромайдан як нову форму соціального руху в українському контексті: 1. Він народився в соціальних медіа, швидко змістившись на захоплення фізичного простору; 2. Жодному індивідові чи організації не можна приписувати його народження».

Може, це просто красиві слова, але сама ідея зрозуміла. Виходить, що робота соцмедіа безпосередньо перейшла на площу. Соцмережі виступили «колективним організатором і пропагандистом». Виходить, що людина не хоче мовчати, коли вона відчуває несправедливість. Соцмережі дають їй таку можливість у набагато безпечнішому вигляді, ніж вулична активність. Але потім активність, накопичена в соцмережах, перетікає на площі. І тоді виникає реальна, а не фейсбучна небезпека для влади.

Соцмережі породили новий варіант світу, в якому державам складніше сховатися від негативу. До цього всі нові медіа — радіо, кіно, телебачення — навпаки, могли боротися з масовою свідомістю, оскільки вони були джерелом інформації. Коли соцмережі зробили джерелом масову свідомість, а вона ж тепер є й отримувачем цієї інформації, її складніше стало «гасити».

Можна побудувати таку таблицю, з якої видно ослаблення ролі держави, коли її «прибирають» від контролю інформаційного потоку: