Пропаганда створює інформаційне середовище людини, кероване державою. Вона має орієнтуватися в цьому середовищі так само як у середовищі фізичному, знати, що можна, що не можна, що потрібно. Останній пункт, можливо, найважливіший, оскільки програмує інформаційну поведінку наперед.

У системі «держава — людина» держава контролює все те, що може становити для неї небезпеку: від обігу зброї до... «обігу» слів. А держави завжди дуже чутливі до того, що може містити для них небезпеку. Навіть окремі структури створює для відстеження небезпечної для неї діяльності.

Наші мізки є ласою ціллю і для держави, і для опозиції. Ми завжди є частиною якогось колективу. Він може бути у фізичному просторі, наприклад, футбольні вболівальники, а може — у віртуальному просторі, як-от віряни однієї конфесії.

Когнітивна війна націлена на модель світу в головах. Її метою є як масова свідомість, так і індивідуальна. По суті пропаганда — це старий термін для тієї самої когнітивної війни, яка велася весь час в історії людства. Будь-яка інформаційна атака повинна враховувати відмінність когнітивних просторів у громадян різних країн, які мають різні сильні та слабкі сторони.

Росія давно освоює когнітивну війну, оскільки пропаганда є її головним інструментом проти власного народу. З часів СРСР на пропаганду йшли величезні людські, інформаційні, фінансові ресурси. Будь-який, навіть розважальний «вихід» на масову свідомість завжди передбачав наявність пропагандистського компонента. Естрада, кіно, художня література завжди трактувалися як пропагандистський інструментарій держави, який має нести правильні уявлення. Втративши управління мізками громадян, легко втратити й саму державу.

З цієї причини й сьогодні когнітивна війна стоїть у центрі уваги Росії. «У когнітивній війні противник не захоплює території, а завойовує уми. Він може використовувати неправдиві новини, щоб внести розбрат серед населення цільової країни. Соціальні мережі, телебачення, радіо й інші канали поширення інформації стають знаряддями в такій війні. Ідея полягає в тому, щоб викликати сумніви, страх, розчарування або невдоволення щодо влади або суспільних інститутів. Такий тип війни цілеспрямовано впливає на емоції та переконання, змушуючи особистість або маси діяти певним чином», — пояснив автор блогу «Не вопрос» на російській платформі Dzen.

І в радянський період, і сьогодні існує централізоване управління виробництвом інформаційної та віртуальної продукції, щоб у результаті сформувати «правильні» мізки громадян. А такі мізки й будуть виробляти «правильні» думки.

У проєкті «В темі» на ютуб-каналі білоруського медіа «БЕЛТА» російський політолог Семен Уралов, який аналізує такий вплив як у рамках Росії, так і в рамках України вже як противника, говорить: «З огляду на те, що у нас немає подібних формулювань, потрібно користуватися тими, які є. Тут ідеться про війни в мисленні. Мислення — це свого роду сутнісний переклад слова когнітивний. Але у цього слова є і технологічний міждисциплінарний аспект: соціологія, лінгвістика, нейробіологія, цифрові технології. Тобто це комплексна дисципліна, яка з’явилася в десятих роках нашого століття».

Під таким кутом зору аналізується весь інформаційний потік, включно з виступами Володимира Зеленського. Навіть завдання таких аналізів прямо націлені на війну: «Основним завданням було підтвердити гіпотезу про навмисне проєктування у зверненнях Зеленського мови ненависті, складання словника ненависті Зеленського, розробка моделі та методики оцінювання текстів російською мовою щодо здатності травмувати, перевантажити емоційну складову людської свідомості, можливо, з метою впливу на когнітивні здібності», — такими подані завдання контент-аналізу виступів президента України у 2022 році на російському пропагандистському ресурсі «Сонар-2050».

Радянський Союз свого часу перемагав страшною централізацією і системністю, що виникала в результаті. Це давало змогу, у поєднанні з роллю КДБ, що відстежує, створювати інформаційні та віртуальні потоки, які мали б переконливу силу, хоча б тому, що в них ніколи не міг з’явитися жоден факт, жодне слово, яке б могло зародити сумніви в пропагандистській картині світу. По суті пропаганда була головним радянським виробництвом. Усе — кіно, література, освіта, наука — ставали «цеглинками» створюваної пропагандою картини світу. Поодиноким мізкам важко було боротися з істинами, які індустріально породжувалися.

Поки це все функціонувало, ніщо не могло проникнути всередину цієї закритої інформаційно-пропагандистської системи. Часткові руйнування в ній несло західне радіо, яке хоч і «глушили», але все одно слухали. З цієї причини відмова від глушіння принесла руйнівні наслідки, включно з загибеллю СРСР. Перед ухваленням такого рішення радянське керівництво спробувало перевести на інший рівень молодіжне телемовлення, навіть офіційною метою було прибрати молодь від закордонного радіо. Це стало часом появи нового телебачення — передачі на кшталт «Погляду» прийшли саме звідти. Але процес руйнування був уже запущений.

Свого часу подібна проблема була й у гітлерівській Німеччині. Її можна сформулювати як завдання ввести те, що потрібно, і не дати проникнути чужому. А складність полягала в тому, що і для того, і для іншого міг працювати один радіоприймач. І ще — виходить, що люди шукають те, що хотіли б почути, а не постійний повтор одного й того самого.

До речі, це було проблемою і для СРСР, і для Німеччини: «“Слово фюрера в кожну домівку” — це був девіз міністра пропаганди Третього рейху Йозефа Геббельса. За його наказом на початку 30-х інженер Отто Грісінг створив дешевий “народний радіоприймач”, який до того ж продавали на виплат, щоб його міг купити останній бідняк. План спрацював — до 1941 року в Німеччині працювали вже 16 мільйонів радіоприймачів. Одну з моделей самі німці прозвали “морда Геббельса” — за зовнішню схожість із непоказним міністром, а також тому, що це був головний рупор нацистської пропаганди. З початком війни німецькі радіостанції запрацювали й на територіях сусідніх країн. Лідери США та Європи вирішили боротися з Геббельсом його ж зброєю, і 1942 року в ефір вийшла спеціально створена для цього радіостанція “Голос Америки”», — розповідав російському каналу «Рен-ТВ» російський же історик Наумов.

І ще штрих із того часу з того ж тексту: «Через рік в ефірі прорізався “Голос Америки” й почав із зухвалої витівки. Вони підготували пресреліз, який посольство розіслало в усі радянські газети з інформацією про те, що ось є розклад майбутніх програм, просимо повідомити населення вашої країни, ваших читачів про те, в який час це слухати. Радянські газети іноземного пресрелізу, звісно, друкувати не стали. Але піар-хід спрацював: країною поповзли чутки про заморську радіостанцію, яка крутить джаз і травить анекдоти про Сталіна. Склалася парадоксальна ситуація — через дефіцит короткохвильових приймачів послухати закордонне радіо могли не всі, але чули про нього всі. Радянським ідеологам довелося оперативно відповідати на виклик».

Щосили розгорнулася радіовійна, люди слухали «чужі» радіопередачі навіть крізь роботу «глушилок», отримуючи не ту інформацію, яку хотіла влада: «У підсумку радянське керівництво вирішило, що перекрикувати “ворожі голоси” не потрібно. Потрібно змусити їх замовкнути. Ходили чутки, що сигнал шкідливих радіостанцій нібито забивають за допомогою токарного верстата — записують гул, а потім видають в ефір. Насправді для цього використовували спеціальні “глушилки”, тобто генератори перешкод. “Цей шум і тріск часом навіть жартома називали джазом НКВС у народі. У Радянському Союзі в країнах соціалістичного блоку налічувалося понад дві тисячі подібних радіовеж, радіощогл. Обходилися вони вкрай недешево”, — зазначив історик. За Хрущова почали випускати побутові радіоприймачі з урізаним короткохвильовим діапазоном, щоб вони не ловили сигнал з-за кордону. Але досвідчені радіоаматори легко прибирали ці обмеження. А в радіолі “Сакта” латвійські інженери заклали секретну функцію: якщо одночасно затиснути клавіші КВ1 і КВ2, вона приймала західні радіостанції без жодних переробок. Обходити блокування призвичаїлися навіть технічно непідковані люди», — йшлося в тому ж таки тексті.

Загалом зрозуміло, що якщо є потреба, то їй складно перешкодити. Кожен радянський інтелігент вважав своїм обов’язком слухати різні «голоси»: когось приваблювала музика, когось політика. А когось просто заборона, яку хотілося порушити...

І з приводу аудиторії, зі згаданого вище тексту: «До кінця 70-х аудиторія закордонних радіостанцій у Радянському Союзі перевалила за 30 мільйонів осіб. Переважно це була молодь, яку заманювали, як сказали б зараз, розважальним контентом — тобто західною музикою. Наприклад, до посиніння крутили альбоми The Beatles, які в СРСР було не дістати. “А в проміжку між музикою акуратненько додавали те, що потрібно. У 80-х роках щорічний бюджет американських радіостанцій, які вели мовлення російською мовою і шістьма мовами народів СРСР, становив близько 400 мільйонів доларів. Ну і витрати, звичайно, Радянського Союзу на те, щоб ці передачі блокувати, глушити, теж були досить великі”, — сказав Юрій Нагерняк. На піку протистояння в СРСР працювали шість тисяч генераторів перешкод, найпотужніші з них глушили сигнал у радіусі двох тисяч кілометрів».

Глушили, звісно, всі ці радіоголоси, оскільки вони були серйозним джерелом «контрінформації», а Радянський Союз жив і виживав з тієї причини, що цих фактів ніхто особливо не знав, та й не цікавився, оскільки не знав... «Чужа» інформація завжди небезпечна, оскільки вона несистемна, звідси небезпека західних радіоголосів, які несли інформацію про те, про що не слід було говорити в СРСР.

Ось, як видається, все ж таки занадто гучні слова з приводу глушіння: «Що означає глушіння радіопередач, не можна пояснити тому, хто особисто цього не відчув, хто роками цього не переживав. Це щоденні плювки у вуха та в очі, це образа і зниження людської особистості до стану робота, чи то глушіння здійснене у спосіб повного мовчання, чи то глушильною пилкою, чи то дешевою музикою. Це приниження дорослої людини до стану дитини: їж тільки мамину кашку. Москва і Ленінград парадоксально стали найменш поінформованими столицями світу, їхні жителі намагаються дізнатися новини у приїжджих із сільських областей. Там через економію (ці глушилки обходяться дуже дорого нашому населенню) глушіння менш сильне, однак, за словами жителів різних районів, глушіння за останні кілька місяців поширилося на нові місцевості й посилилося», — ідеться у фрагменті інтерв’ю Олександра Солженіцина кореспондентам газети «Монд» і агенції «Ассошіейтед Прес» у 1973 році, наведеному «Радіо Свобода».

У будь-якому разі глушіння було негативним фактом, що дратував населення, і водночас відображало слабкість системи. Можна забороняти книжки, можна не перекладати фільми, не продавати газети й журнали, але найбільш неадекватним на тлі розмов про свободу слова виглядало глушіння західних радіостанцій. Західний тиск призвів до того, що цей процес припинився. Молодь, до речі, завжди слухала там західну музику, а для старших відкривався нецензурований потік новин.

Ось цей знаменний факт 1988 року у викладі адміністратора сайту Obob.tv: «Саме глушіння припинилося опівночі за московським часом із вівторка, 29 листопада, на середу, 30 листопада 1988 року. На той момент під радянським глушінням залишалися тільки три зарубіжні радіостанції: американське “Радіо Свобода” (Radio Free Europe/Radio Liberty, RFE/RL), яке вело мовлення з Мюнхена, іномовлення ФРН “Німецька хвиля” (Deutsche Welle), що транслювалося з Кельна, і “Голос Ізраїлю” (Kol Israel) з Єрусалима. Ці три радіостанції радянська влада вважала найнебезпечнішими, і тому їхнє мовлення було припинено в останню чергу. Тоді як остаточне припинення глушіння Російської служби Британської мовленнєвої корпорації BBC з Лондона та російського відділу радіостанції “Голос Америки” з Вашингтона було припинено за рік до того — 1987 року. Підкреслимо, що, припиняючи глушіння мовлення BBC і “Голосу Америки” 1987 року, СРСР зовсім не збирався припиняти глушіння решти трьох, тобто “Радіо Свобода”, “Німецької хвилі” та “Голосу Ізраїлю”, а навпаки — вивільнені глушилки, згідно з опублікованими для широкого загалу вже після краху СРСР рішеннями партійних органів, перекинув на глушіння згаданої трійки. Це було пов’язано з тим, що радянська влада в післясталінський період завжди ділила іноземних мовників на СРСР за ступенем ворожості, а не глушила скопом».

Типовим поєднанням слів того часу було «війна в ефірі», оскільки було не тільки глушіння, а й активне розвінчування подібної інформації в публічному просторі. Це була боротьба за картинку в мізках. Але небезпечною вона була тільки тому, що одночасно виникала в багатьох мізках радянських громадян.

І раптом настав інший час: «30 листопада 1988 року в СРСР повністю вимкнули всі “глушилки” — генератори постановки перешкод, що переривали й пригнічували радіосигнал західних радіостанцій, які мовили на Радянський Союз. До цього десятиліттями радянська пропаганда таврувала шанувальників “ворожих голосів”, сварила західні новини та музику», — описував сайт Gazeta.ru у 2023 році.

Нове завжди привертає увагу. Людям, звичайно, було цікаво, адже вся система була побудована на зворотному, на максимальному контролі, як ідеться у тому ж джерелі: «Влада СРСР почала глушити сигнали західного радіо з 1949 року. Міністерство зв’язку розмістило генератори перешкод в обласних і республіканських центрах — у всіх великих містах. У 1949 році встановили 350 “глушилок”, у 1950 році збільшили їхню кількість до 600. До моменту припинення глушіння в країні налічувалося кілька тисяч генераторів перешкод. “Глушилки” були “місцеві”, що працювали в радіусі кількох десятків кілометрів, і “далекобійні” — до 2 тис. км. Радіостанції ділилися на три категорії — найворожіші (“Радіо Свобода” і “Вільна Європа”, “Голос Ізраїлю” і “Радіо Тирани” (Албанія); трохи менш ворожі — Бі-бі-сі, Deutsche Welle (організацію занесено російським Мін’юстом до списку іноагентів), “Голос Америки”, “Радіо Пекіна” й “Радіо Кореї”; і ті, що не критикували СРСР (їх не глушили) — шведське, югославське, французьке, італійське радіомовлення. Голова Комітету з радіофікації та радіомовлення при Радміні СРСР Олексій Пузін наприкінці 1940-х років направив голові Управління пропаганди та агітації при ЦК Михайлу Суслову записку з пропозицією заборонити короткохвильові приймачі — щоб у принципі неможливо було слухати “ворожі голоси”».

І далі там же: «Пізніше радіоглушіння то посилювалося, то слабшало і стало своєрідним “лакмусовим папірцем” відносин Союзу з Заходом. Якщо “холодна війна” вступала в менш активну фазу, інтенсивність глушіння зменшувалася — наприклад, із вересня 1959 року, коли почалася “розрядка” відносин СРСР і США».

Вважається, що після вимкнення глушилок упав і інтерес до забороненого плоду.

Журналіст Рімантас Плейкіс розповів «Радіо Свобода» про історію «глушіння» радіостанцій: «Пріоритет був “Радіо Свобода” — завжди, в усі часи, російською мовою, білоруською, українською та іншими мовами Радянського Союзу. Це радіо було номер 1. Далі — “Голос Ізраїлю” та албанське “Радіо Тирана”. Були інші радіостанції, які час від часу глушилися — це Бі-бі-сі, “Голос Америки” й “Німецька хвиля”. Також весь час піддавався глушінню “Голос Пекіна” з Китаю в 70-ті й 80-ті роки. У 50-ті, 60-ті роки — це і Ватикан, і Белград. Але потім цей список скоротився до 7 станцій. Починаючи з 1963 року, з так званої відлиги, було знято глушіння з “Голосу Америки”, Бі-бі-сі, “Німецької хвилі” до 1968 року, коли трапилися події в Чехословаччині. А з “Радіо Свобода” ніколи глушіння не знімалося, починаючи з 1953 року з березня-місяця, коли російська служба вийшла в ефір, до листопада 1989 року.

30 листопада 1988 року «глушилки» на території СРСР вимкнули й «ворожі голоси» залунали на повну потужність: “Вони почали мовити цілком легально. Зіграли велику роль у розпаді Радянського Союзу насправді, тому що це було одне з головних знарядь м’якої сили США, спрямованої на знищення свого головного супротивника”, — сказав історик Наумов. У серпні 1991-го в країні стався путч. Поки в Москві господарювали змовники з ГКЧП, Михайло Горбачов був ізольований у своїй резиденції у Форосі. За іронією долі, про події в столиці генсек дізнавався з ефіру західних радіостанцій».

І ще один аспект глушіння: «У 1958 році Юрій Жуков, голова Держкомітету Ради міністрів СРСР з культурних зв’язків із зарубіжними країнами, ґрунтуючись на цих даних, секретно висловився за часткове припинення глушіння:

“Припинення забивання антирадянських передач дало б можливість поповнити технічні засоби зарубіжного радіомовлення потужностями близько 4070 кВт, тобто збільшити ці потужності на 30%. [...] Ми вважали б за можливе зберегти забивання лише в найбільших центрах, спрямовуючи головним чином проти передач станцій “Визволення”, “Кавказ”, “Байкал” та подібних до них, що зайняті найактивнішою пропагандою підривної діяльності на території СРСР. Усі потужності, що вивільняються таким чином, слід було б передати на активне мовлення, спрямоване проти буржуазної радіопропаганди”.

Для організації “активного мовлення” Жуков запропонував використати американський досвід керівництва та ухвалення планів інформаційної роботи. Тоді Президія ЦК залишила ці пропозиції видного майстра пропаганди поза увагою».

Звісно, все це було ознакою слабкості системи, коли навіть надпотужна пропаганда не могла втримати потрібну картину світу для радянської людини. У кожного в душі було таке роздвоєння, коли поєднувалася офіційна і неофіційна інформація, і зрозуміло було, якою інформацією і з ким можна було поділитися. І таке роздвоєння інформаційних потоків було нормою.

До речі, радянські «спідоли» були, умовно кажучи, захищені від «не тієї інформації»: «Нормальна Спідола — для масового її продажу — не мала діапазонів нижче 25 м, як і всі інші радянські приймачі. Можливо, випускали обмеженими тиражами й іншу — повністю сумісну з усіма західними діапазонами частот — як тоді говорили, “в експортному виконанні”. Такі товари справді з’являлися поряд з імпортними в “Берізці” — так називалася мережа магазинів “для туристів” або радянських службовців, які поверталися з закордонних відряджень. У магазинах “Берізка” вони могли “отоварити” невитрачені за кордоном долари або іншу валюту, ввезену з-за кордону», — писав автор Володимир Тольц для «Радіо Свобода» в тексті про появу радіо «Маяк».

Які потужні зусилля, фінанси, людські ресурси йшли на таку інфоборотьбу! У чомусь вона була зрозумілою, адже противники були готові нападати й захищатися не тільки в інформаційному, а й у фізичному просторі. І там на захист і напад йшли великі кошти.

Когнітивна війна ведеться і на рівні назв. Має місце посилення символізацій, коли відбувається «переназивання» об’єктів. Держава змінює імена містам і вулицям, прив’язуючи їх до свого розуміння історії. Масова свідомість робить це стосовно локальних об’єктів. У разі перемоги в конфлікті з державою ці назви переходять уже на держрівень, як було це з Небесною сотнею та Революцією гідності. За ними теж стоїть чиєсь авторство, як ідеться у роботі «Культурний код Майдану».

Це така символічна перемога, коли ментальну мапу місцевості заповнюють свої слова, які виникли на противагу тому, що хотіла держава, а вона завжди є одночасно і головним гравцем, і арбітром. Тому перемога «народного» над «державним» є не такою частотною.

Ілюстративне фото: Lauri Heikkinen / Flickr