Пропаганда нічого не вигадує, вона лише посилює й так уже наявні в суспільстві потрібні настрої до максимально можливої міри. І завдяки такому посиленню інші настрої перестають мотивувати, вони блокуються масовою свідомістю, хоча можуть зберігатися у свідомості індивідуальній.

Одночасно контрсумніви автоматично відходять на периферію масової свідомості. Індивідуалам важко конкурувати з масовим виробництвом думок. Масова свідомість радянського часу отримувала пропаганду не тільки в газетному вигляді, а й у вигляді мистецтва.

Ось дві відомі пісні на вірші Лебедєва-Кумача:

Если завтра война:

Если завтра война, если враг нападет

Если темная сила нагрянет, —

Как один человек, весь советский народ

За любимую Родину встанет

Священная война:

Вставай, страна огромная,

Вставай на смертный бой

С фашистской силой темною,

С проклятою ордой!

Пусть ярость благородная

Вскипает, как волна, —

Идет война народная,

Священная война!

Це були відомі й навіть знамениті слова, що рятують свідомість, за всього їхнього офіціозу. Пісня завжди буде сильнішою за будь-яку усну думку. Боротьба з піснею не має сенсу, вона може йти тільки на рівні іншої ж пісні, настільки ж емоційної, тиражованої і підтримуваної масовою свідомістю такою ж любов’ю.

Пропаганда змушує масову свідомість бачити все, що відбувається, під кутом зору, який вона підтримує і поширює. Це такий своєрідний прожектор, який висвічує в навколишній дійсності те, що їй потрібно. Нас увесь час оточують чужі інформаційні потоки, тож природно, що найсильніший із них — а це і буде держпропаганда — буде основним. Пропаганда найсильніша тоді, коли їй, а точніше державі вдається не допустити того самого рівня поширення конкурентних інтерпретацій дійсності.

Радянський Союз був найсильнішим у боротьбі з чужою пропагандою здебільшого в плані її суто фізичного недопуску в суспільний простір. Сталінський час за не ті слова боровся тюремними термінами, навіть за анекдоти, які тоді називали «антирадянськими». Вони серйозно вичищали інформаційний простір, борючись із будь-якою критикою, навіть натяком на неї. Сталінський час був часом «ворогів народу», коли краще було мовчати, ніж говорити. Умовна «чистота» інформаційного простору, процеси над «ворогами народу» працювали на гальмування будь-якої критики.

Після війни виникла проблема закордонних радіоголосів. Поруч з усіма великими містами стояли «глушилки», які заважали їх слухати. Але це все одно було порушенням монополізму пропаганди. А вона сильна тільки тоді, коли з нею ніхто не конкурує, коли вона є істиною в останній інстанції...

Радянська система іноді ставала м’якшою. Це були періоди «відлиги» або «перебудови». Ще система давала збій, заплющуючи очі на відхилення, коли їй самій була потрібна більша свобода для досягнення потрібних результатів. Це стосувалося як окремих конкретних людей, так і деяких наукових цілей. Прикладом першого випадку є доля Ландау, якому нічого не було за власноруч зроблену антисталінську листівку, оскільки він потрібен був для атомного проєкту. Це була більш загальна практика, коли ув’язнені працювали в так званих шарашках, куди потрапляли з таборів науковці. Щоправда, інколи людей навіть саджали, коли тій чи тій «шарашці» не вистачало конкретних фахівців.

Іншим прикладом є більш розкута атмосфера в академмістечках, де заради досягнення потрібних результатів дозволялося певне порушення нормування суспільного життя. Наприклад, там бували фестивалі самодіяльної пісні, чого не можна було уявити у звичайних містах. Точно так поширювалася так звана наукова фантастика. Тобто хтось розумний розпорядився дати потрібну поживу для розуму молоді. Атомний проєкт робився повністю на вкраденій інформації, тоді забороняли відхилятися на міліметр від американських креслень. І тільки після перших успішних випробувань стало легше. Путін навіть у наші дні каже, що зробити «цап царап» чужого дешевше, ніж самому винаходити щось.

З чим були пов’язані «відлига» та перебудова? Система «задихалася», відповідно, зупинявся і будь-який розвиток. «Відлига» була десятиліттям після смерті Сталіна. У 1961 році навіть тіло Сталіна винесли з Мавзолею і перепоховали біля Кремлівської стіни. Можна собі тільки уявити «шоковість» такої події. У період «відлиги» масові протестні виступи все одно придушували, і якщо вони виникали, то причини нікуди не поділися.

До речі, психологічні шоки зіграли свою роль у формуванні Юрія Андропова, майбутнього генсека, який працював у радянському посольстві в Угорщині за часів повстання 1958 року, та Олександра Яковлєва, майбутнього секретаря ЦК КПРС і члена Політбюро при Горбачові, який ще як інструктор ЦК перебував у 1962 році під час розстрілу протестів у Новочеркаську. Щоправда, побачене вплинуло на них по-різному: Андропов став головою КДБ, а Яковлєв почав перебудову.

«Відлига» — це час зняття минулих заборон. Період відлиги найсильніше позначився на культурі. Люди стали отримувати типи культурних продуктів, які несли не стільки звичну пропаганду, як якийсь вітер життя. І це одразу знаходило відгук у масовій свідомості, оскільки «витравити» людське в людині дуже важко. Воно все одно проб’ється, щоправда, якщо йому не заважатимуть надто сильно. І в цій часовій точці держава раптом перестає виконувати функцію «держиморди». Із сьогодення це бачиться так: «Послаблення контролю держави й демократизація способів управління культурою значно пожвавили творчі процеси. Сформувався стиль “відлиги”, що являє собою оригінальний варіант радянського модернізму 1960-х. Багато в чому він стимулювався науковими досягненнями в галузі космосу й атомної енергетики. Космос і атом — як найбільша і найменша величини — визначали діапазон “вселенського” мислення шістдесятників, спрямованих у майбутнє. Всепроникне відчуття великого і нового, що створювалося буквально на очах, не могло не позначитися на мистецтві. Усі учасники творчого процесу працювали над пошуком нової мови, здатної виразити час. Найраніше на зміну ситуації відреагувала література. Велике значення мала реабілітація деяких репресованих за Сталіна діячів культури. Радянський читач і глядач заново відкрив для себе багато імен, табуйованих у 1930–1940-х роках», — ідеться в анотації до виставки під назвою «Відлига» у російській Третьяковській галереї.

Одночасно це була епоха красивих слів, влада легко могла все це закрити й перекрити чужі слова своїми. Потім вона знову поміняла мелодію своєї пропаганди, коли побачила, що цей рівень свободи розхитує її. Держави люблять підпорядкування, заради цього вони плекають армію, поліцію і спецслужби, які, по суті, спрямовані на те, щоби створювати слухачів, а не мовців.

СРСР активно розвивав літературу і мистецтво, хоча багато в чому вони були пропагандистськими, але оскільки інших не було і не могло бути, то вони завжди здавалися вершиною і мистецтва, і правди. Пропагандистські фільми не здавалися такими суто пропагандистськими через просту відсутність непропагандистських. У кожного було своє ідеологічне завдання, що відповідало духу часу.

У будь-якому разі масове мистецтво є інструментом для розмови з масовою свідомістю. Школа і кіно розмовляють одразу з усіма, без винятків, ніхто і ніщо не може з ними зрівнятися.

Звідси витоки приписуваної Леніну фрази: «Найважливішим із мистецтв для нас є кіно».

Дописувач російського «Живого журналу» Вадим Нестеров шукав їх: «Так і сталося з фразою Леніна “Найважливішим із мистецтв для нас є кіно”. Уже не знайти кінців, хто набрехав першим, але спочатку у фрази з’явилося псевдозакінчення: “Найважливішими з мистецтв для нас є кіно і цирк”, потім — псевдопочаток: “Допоки народ неписьменний, найважливішим із мистецтв для нас є кіно”. Іноді ці два доповнення зливалися в екстазі: “Поки народ безграмотний, найважливішим із мистецтв для нас є кіно і цирк”».

І висновок такий: «Її автографа не існує, і свій підпис під цими словами вождь світового пролетаріату ніколи не ставив. Слова ці нам відомі винятково в переказі відомого більшовика і першого наркома освіти Анатолія Луначарського — нібито Ленін сказав це йому в особистій бесіді в лютому 1922 року».

Кіно — доступне кожному, оскільки іншим масове мистецтво просто бути не може. І його не треба конспектувати, як класиків марксизму-ленінізму. Це розважальний жанр, на який нікого не треба заганяти заради оцінок. Ба більше, це рідкісний варіант пропаганди, який готовий оплатити зі своєї кишені сам глядач. Тобто це пропаганда, яка ще приносить дохід державі.

Кіно породжує портрети героїв і зрадників, які залишаються як моделі в пам'яті масової свідомості. Кіно може змінювати уявлення масової свідомості про той чи інший період історії, створюючи нові інтерпретації. Масова свідомість потім забуде джерело своїх знань, приймаючи їх за істинну правду.

Кіно може керувати увагою масової свідомості. Режисер Валерій Тодоровський говорив про свій фільм «Відлига», що розкриває минулий період історії: «Головний мотив із “Відлигою” полягав у бажанні пожити трохи життям батьків і їхніх ровесників. Емоції стоградусні, стосунки щирі... Так, це ностальгія. За яскравими пристрастями й почуттями, яких сьогодні, на жаль, немає».

Держави захищають свою «паству» від «небезпек», власне кажучи, як і релігія, говорячи, що вони і є найправедніші на землі. Медіа, література, мистецтво починають грати одну мелодію, яку всі швидко запам’ятовують і готові підспівувати на всіх зібраннях.

Це особливо явно виражено, коли відбувається масштабна подія. Вожді, наприклад, народжуються непоміченими, але йдуть із життя за загальної уваги. Іноді їхня сила йде після смерті, іноді — зростає.

Ось цитата Данила Андрєєва про смерть Сталіна: «Похорон вождя, точніше, перенесення його тіла в Мавзолей, перетворився на ідіотичне стовпотворіння. Морок його імені та його справ був такий великий, що сотні тисяч людей сприйняли його смерть як нещастя. Навіть у тюремних камерах деякі плакали про те, що ж тепер буде. Натовпи, які ніколи не удостоювалися честі бачити вождя за його життя, тепер жадали побачити його хоча б у труні. Москва являла собою картину Бедлама, збільшеного до розмірів світового міста. Натовпи залили весь центр, намагаючись пробитися до Будинку Союзів, де було виставлено для огляду труп тирана і звідки мала виступити траурна хода. Прилеглі вулиці перетворилися на Ходинку. Люди гинули, їх розчавлювали об стіни будинків і стовпи ліхтарів, їх розтоптували під ногами, зривали з дахів багатоповерхових будинків, якими вони намагалися оминути людське місиво, що клекотіло внизу. Здавалося, ніби він, що харчувався все життя випарами страждань і крові, навіть з-за труни тягнув до себе в інфракосмос гори жертв».

Усі подібні події завжди є центральними для пропаганди. Жодні інші інтерпретації, крім офіційно схвалених, неможливі. Тоді почуття якщо не кожного, то більшості повністю повторюють офіційні. Надто неординарна сама подія.

Ми завжди живемо більше у світі чужих емоцій, які захоплюють нас, стаючи сильнішими за наші власні. Це те, що можна позначити як «цитатні» емоції, оскільки ми повторюємо їх за всіма. Вони найчастіше замінюють наші власні.

Сергій Чупринін, автор книжок про відлигу, казав в одному зі своїх інтерв’ю російській «Новій газеті»: «Чіткіше, як я сподіваюся, передано внутрішню шизофренічність або, кажучи по-нинішньому, “гібридність” епохи. В’язнів із таборів випускали, натомість вірян знову почали переслідувати. Пікассо в Ермітажі та Пушкінському музеї показали, а штани-дудочки стилягам на танцмайданчиках розпорювали. Населенню дали послаблення, але колгоспники ще довго залишалися без паспортів. І за всієї антикультової риторики демонстрацію в Новочеркаську розстріляли, і війська спершу в Угорщину, потім у Чехословаччину все-таки ввели... Проте: було відчуття оновлення, свіжості, якогось показного блиску, ніби поштівки. І воно дуже зараз підтримується масовою культурою: “Стиляги”, серіал “Відлига”, “Таємнича пристрасть”».

І ще: «Відлигу можна розуміти як унікальну спробу не змінюючи політичного ладу перетворити всю культурну, побутову, поведінкову реальність. І зроблено було, дійсно, фантастично багато. У другій половині 1950-х і в 1960-ті змінилися меблі, змінився одяг, танці, пісні, змінився стиль спілкування чоловіків і жінок... Весь спосіб життя радянської людини. І хто цьому опирався? Не тільки влада, а й населення. Яке, природно, консервативне за своїми установками. Уже звикли, що треба ходити в немаркому... Уявіть, як дратували якісь мавпячі краватки, коки стиляг. Та їх розірвали б, якби міліція дала. Цих ось — новомодних, новодельних».

Сьогодні нам легко хвалити або лаяти, оскільки ми поза контекстом, а тоді, перебуваючи всередині подій, люди підкоряються тому, що можна позначити як мислення натовпу. Бути як усі тоді було важливіше для виживання. Натовп завжди правий, і що характерно — за будь-якої влади...

Сергій Чупринін говорив про дивну і незрозумілу поведінку влади, коли раптом усе починає змінюватися і вчорашні заборони зникають:

• «Як мені здається, в російській культурі у XX столітті було три таких історичних періоди. Один — Срібний вік, другий називається “відлига”, третій — “перебудова енд гласність”. Періоди колосального суспільного збудження і дуже бурхливих процесів, коли кожен новий день приносить нові події. Моя молодість минула в епоху, яку називають застоєм, і робити хроніку застою, я думаю, буде набагато важче: подій менше, і якісь вони більш бляклі»;
• «Якщо ми говоримо про періодизацію, то перша відлига — це 1953–1956 роки. У листопаді миттєвий затиск, усе закручується. На цій же хвилі проходить всенародне обговорення роману Пастернака. Потім потихеньку все знову розслабляється. Влада заспокоюється. У нас ніхто поки нікуди не вийшов? От і чудово, нехай собі “Современник” грає з алюзіями, а “Юность” друкує “Звёздный билет”. Далі. 1962 рік, Карибська криза, світ на межі війни. Тривають судомні переговори між вищими особами США і СРСР. І точно в цей самий час, у ці дні, коли ракети в повній бойовій готовності, все таке, політбюро — Президія ЦК КПРС — обговорює питання про публікацію вірша Євтушенка “Спадкоємці Сталіна”. Здавалося б, вони мали б затиснутися, це ж щось таке “підривне”. А вони кажуть: “Та ладно, друкуйте”. І вірш друкується в “Правде”, у тих самих номерах, які розповідають про “підступи імперіалістичної воєнщини”»;
• «“Відлига” — це період, коли влада поводилася як шизофренік. Усі ці 15 років. “Так” — “ні”, “сіяли” — “витопчемо”. Хрущов дає санкції на публікацію “Синього зошита” Казакевича, де вперше згадано Зінов’єва. Нам зараз здається, що це смішно, але тоді це було колосальною подією. Перший раз виведена в позитивному світлі людина, так обпльована, а головне — нереабілітована. І тут же Хрущов щось забороняє. Ось він каже Еренбургу: “Ви самі будете своїм цензором”, і Еренбург щасливий, що буде друкувати свою книгу “Люди. Роки. Життя” — як він хоче. Але з’ясовується, що ця команда не проходить вниз, і, як і раніше, цензура його черкає і чекрижить. Але люди, суспільство, поводилися як нормальні люди. І те, що вони вже отримали, віддавати не хотіли. І в матеріальному плані, й у плані мистецької практики — в театрі, в кіно, в літературній журналістиці, у видавничій сфері тощо. І в плані — це дуже важливо! — своєї особистої ініціативності».

Напевно, це багато в чому пов’язано з тим, що заборони є суто владними рішеннями, населення отримує їх готовими поза всяким контекстом. Ось іще набір прихованих сигналів трансформації системи, як їх подає згаданий вище Сергій Чупринін:

• «“Відсталі”, як назвав їх Польовий, або “фрондирующие”, як їх стали називати пізніше, літератори намагалися цьому нівелюванню чинити опір, виношувати нові плани, і в збірках документів з архівів ЦК КПРС чимало агентурних повідомлень і доповідних записок, де все той самий недремний Полікарпов або голови КДБ — спершу Шелепін, потім Семичастний — доповідають про таємні зустрічі й таємні наміри Паустовського, Алігера, Арбузова, Каверіна, інших тодішніх лібералів. Однак ліберали і є ліберали, “герої обмовочки”, як уїдливо говорив ще Ленін, тож — меланхолійно зауважує Шелепін 26 лютого вже 1959 року — з наявних матеріалів видно, що попри близькість між Паустовським, Казакевичем та іншими особами названої групи письменників, спаяністю вона не вирізняється і навіть навпаки, помітне насторожене ставлення цих письменників один до одного. Ось і не склалося, як не склалося тоді й у їхніх переконаних супротивників»;
• «1 травня “Літературна газета” розмістила на першій (!) своїй шпальті добірку “Весняне” з ліричними віршами Миколи Грибачова, Сергія Смирнова, Маро Маркарян, Льва Ошаніна, Вероніки Тушнової, Євгена Євтушенка. І, — згадує Лев Копелєв, — коли почали публікувати в журналах, у газетах вірші про кохання, про природу, про смерть, вірші, вільні від ідеології, від моралізування, це вже саме по собі сприймалося нами як прикмети духовного оновлення. Населення і творча інтелігенція зокрема, відповіло на ці сигнали насамперед чутками. А ось уже 7 травня заносить у щоденник ленінградка Любов Шапоріна: У масі весняні настрої, чекають на пом’якшення режиму, на поліпшення життя, перестали відчувати цей важкий гніт, що висів над країною. Дивна річ, але це так! Здається, нічого не змінилося, а легше стало дихати. У Москві розшифровують СРСР: смерть Сталіна врятує Росію. Де чутки, там і розмови, там і обговорення не тільки керівних намірів, а й власних, як зараз би сказали, проєктів, зокрема колективних. І начальство, яке насамперед курує творчі кадри, занепокоїлося. За повідомленням секретарів Правління СП СРСР тт. Суркова і Польового, — доповідають по інстанціях керівники відділу науки й культури ЦК, — частина літераторів, яких свого часу критикували за серйозні ідейні помилки у творчості, і тих, що примикають до них, відверто висловлює настрої реваншизму і віри в якийсь “ідеологічний НЕП”».

Сьогодні ми читаємо все це як просто слова, але тоді за ними стояли вчинки, за не тими вчинками — покарання. І влада завжди витончено працює саме над покараннями, оскільки це її головний інструментарій. Нагород на всіх не вистачить, зате покарань у влади — завжди з надлишком... З цієї причини прихованими кумирами будь-якої влади є жорсткі правителі.

Списки жорстких правителів у головах у будь-якої влади сидять як ідеал можливого: «Іван Грозний і Сталін — ідоли тих, хто впевнений, що державна велич без несвободи, без тиранства і страт неможлива. Вони уявляють себе не жертвами, а співпрацівниками тих, хто наводить залізний порядок, будує чергову цитадель. Данило Андрєєв писав: “Відомо, що Сталін був вельми стурбований реабілітацією деяких страховиськ минулого, наприклад Івана Грозного, Малюти Скуратова. І однак про того ж Грозного він зневажливо зауважив під кінець: "Страчує жменьку бояр, а потім два тижні молиться і кається. Хлюпик!". Так, назвати Грозного хлюпиком мав право, мабуть, тільки він”. Інша річ Святий Володимир, він — сказано в “Розі світу” — зумів ще за життя створити противагу “своїй особисто-державній кармі” великим діянням — хрещенням Русі... Демонічні портрети тиранів Данила Андрєєва захоплюють дантівською міццю, врубелівським колоритом, сюрреалістично витонченою виразністю. На відміну від Грозного Сталін, зображений у “Розі світу”, не стає героєм поеми», — пише російський митець Борис Романов у статті «Крилатий міф» у додатку до «Нової газети».

Влада складна своєю небезпекою для населення, у якого часто просто не буває вибору... З радянських міністрів культури той же Чупринін хвалить тільки Фурцеву: «На відміну від її попередника дуболома Миколи Михайлова і наступника лукавого Павла Демічева в ній дійсно було, за словами Володимира Войновича, “щось людське”. Хоча, звісно, правила кремлівської гри вона знала чудово і багато чудових проєктів за службовим обов’язком погубила, але багатьом і посприяла. У цьому, власне, і є призначення чиновника при культурі — допомагати творцям».

Висновок з усіх цих історій весь час один. Життя завжди сильніше за правила. Влада на боці правил, а люди — життя. В одні історичні періоди перемагають одні, в інші — другі.

Титульне фото: горельєф у Національному музеї історії України у Другій світовій війні (фото з відкритих джерел)