Майбутнє Національне військове меморіальне кладовище, що має стати місцем поховання та вшанування пам’яті загиблих героїв російсько-української війни, ще до свого створення встигло стати не лише предметом багатьох публічних обговорень (від підрядника до зовнішнього вигляду пам’ятників), але й заразом черговим тестом на дорослість для суспільства та держави. Чому тут так важливо не схибити й чому водночас виглядає на те, що зробити це буде вкрай непросто?

Передісторія: кладовище національного значення

Уперше розмови про Національне військове меморіальне кладовище (НМВК) розпочалися восени 2022 року, тоді ж рішенням уряду було створено Державне підприємство «Національне військове меморіальне кладовище». Питання, як і чому в країні, де на той час війна тривала вже майже дев’ять років, так доти й не з'явився загальнонаціональний військовий некрополь, залишається риторичним.

Ще майже рік про НВМК не було особливо чути, аж поки влітку 2023 року стало відомо про плани прискорити проєктування Національного меморіалу; тоді ж уперше назвали терміни реалізації проєкту — серпень 2025 року, і місце — спершу це мало бути урочище «Лиса Гора» у столиці. Згодом через протести екологів і громадських активістів було обрано іншу ділянку — у Фастівському районі на Київщині.

У грудні 2023 року в Міністерстві у справах ветеранів було презентовано ескізний проєкт НВМК та проєкти уніфікованих надгробних плит (ішлося про те, аби привести їхній зовнішній вигляд до єдиного спільного знаменника, як на тому ж Арлінгтоні).

У лютому 2024 року Кабмін затвердив порядок використання коштів на будівництво НВМК. У червні того ж року проєкт отримав схвальну оцінку держекспертизи.

Швидкий тендер, сумнівний підрядник

Далі почалося найцікавіше. Перший тендер на ескізний проєкт Національного військового меморіального кладовища розпочався в кінці серпня 2023 року (його сума склала 1,8 млрд грн), і вже за якихось пару тижнів було укладено договір із ТОВ «Інжиніринг-Холдинг» (головному архітектору цього підприємства Сергію Дербіну громадські активісти невдовзі поставили запитання, як так вийшло, що він відвідував столицю держави-агресорки вже після початку війни).

Єдиним учасником (і, логічно, переможцем) тендеру виявився консорціум підрядників ТОВ «Білдінг. ЮА», одну з компаній якого — АКАМ — пов’язують із бізнесменом Вадимом Єрмолаєвим, унесеним у 2023 році до санкційних списків за ведення алкогольного бізнесу в окупованому Криму та сплату податків у Росії на суму $6,5 млн.

Окремі запитання викликало те, що АКАМ став головним постачальником граніту для майбутнього військового кладовища. Відтак єдиний конкурсант тендеру й тут став фактично єдиним можливим виконавцем великого національного військового меморіалу на роки вперед. Забагато збігів, чи не так?

Кілька місяців після того в експертному колі не вщухали розмови про те, що за будь-яку ціну не можна дозволити привласнити і «розпиляти» такий проєкт як Національне військове меморіальне кладовище, адже його прозора та законна реалізація є тестом на якість державного менеджменту у сфері меморіалізації російсько-української війни. Що ж, на жаль, наразі вчергове виглядає так, що найдоросліший у кімнаті — громадянське суспільство, й аж ніяк не держава.

Вихід у публічну площину та позиції ключових стейкхолдерів

На початку січня цього року з’явився відкритий лист громадськості до президента України Володимира Зеленського, прем’єр-міністра Дениса Шмигаля, а також очільниці Міністерства у справах ветеранів Наталії Калмикової (адже саме Міністерство у справах ветеранів відповідальне за проєкт створення НВМК), основний посил якого — заклик до проведення відкритого та прозорого архітектурного конкурсу на ескізний проєкт і будівництво НВМК.

Також підписанти листа, серед яких військовослужбовці ЗСУ, родини загиблих захисників, представники громадянського суспільства та медіаспільноти, висловили недовіру до процесів навколо будівництва НВМК та закликали «зупинити неорадянські практики непрозорого ухвалення рішень щодо майбутнього кладовища, проведення необхідних тендерів та призначення підрядників, відповідальних за будівництво проєкту».

Підписанти пояснили, що, попри велику суспільну важливість створення загальнонаціонального військового некрополю, від самого початку процес його проєктування та побудови відбувається вкрай непрозоро та йде всупереч із демократичними практиками, які Україна прагне розбудовувати.

Загалом ситуація з Національним військовим меморіальним кладовищем наразі виглядає тривожною. Але умовно доброю новиною тут можна вважати принаймні вихід дискусії в публічне поле — адже це додаткова можливість для всіх залучених сторін артикулювати свої позиції та побоювання. Для деяких із них, до прикладу для родин загиблих військових, — це нечаста й цінна можливість бути почутими, зокрема державою.

Так, після публікації вищезгаданого відкритого листа керівництво Мінвету зустрілося з родинами загиблих захисників і захисниць. Щоправда, розмова лишилася на рівні протокольних звітувань про зроблену роботу та «інформування про перебіг будівництва НВМК». «Мінветеранів забезпечує контроль за якісним і своєчасним виконанням робіт, регулярно відвідуємо локацію. Робимо все необхідне, щоб побудувати Національне військове меморіальне кладовище та забезпечити початок поховань. Ми відкриті до обговорення та врахування конструктивних пропозицій лідерів громадської думки та всіх українців, кому не байдуже побудувати НВМК», — цитує офіційний сайт Мінвету першого заступника міністерки Віктора Байдачного.

Серед іншого, Байдачний повідомив про плани щодо розбудови НВМК протягом 2025 року: цьогоріч має бути оголошено архітектурний конкурс на ключові обʼєкти НВМК (центральний монумент, музейний комплекс, монументи секторів і центральної алеї, військовий храм і каплиця). Про сумнівних підрядників і тендери з одним учасником при цьому — ані пари з уст.

Разом із тим найболючіше для багатьох родин загиблих героїв питання можливості розпочати поховання на території майбутнього НВМК й досі висить у повітрі.

«Сім’ї роками чекають можливості належно поховати своїх рідних. Ми не можемо відкладати створення Національного військового меморіального кладовища», — сказала на тій-таки зустрічі в Мінветі Віра Литвиненко, мати загиблого воїна та голова громадської організації «Серце нАЗОВні».

Позиція держави (щоправда, вкрай нечітко комунікована) полягає в тому, що не можна починати ховати там, де ще достоту немає кладовища. Підписанти ж відкритого листа громадськості пишуть у ньому, що «насправді перешкод для самих захоронень немає, якщо сектори поховань на НВМК вже визначені на генеральному плані, а інженерні лінії проведені. Тож проведення чесного архітектурного конкурсу та здійснення поховань можуть відбуватися паралельно».

Чи це так насправді, складно сказати, не маючи доступу до ділянки, де триває будівництво НВМК. Проте очевидними є три речі. Перша — протокольних запевнень, що розбудова головного військового некрополя триває як слід, не досить. Друга — працюючи з максимально сенситивними темами, комунікувати їх потрібно значно активніше та прозоріше. Третє — як же ми примудрилися за майже 11 років війни не побудувати військового кладовища?

Дорослі в кімнаті — це ми?

Що ж усе це говорить про стан справ зі сферою пам’яті (ну бо не може йтися окремо про кладовище, це значно ширше тло — тут і невитворені нові державні політики у сфері національної пам’яті, й незвичка держави до прозорих дій і відкритих комунікацій, і багато іншого), й стосунки між державою та суспільством? Напевно, що незалежно від сенситивності та суспільної важливості питання, ми як громадянське суспільство все ще не можемо і не маємо морального права віддати його цілком на відкуп державі, не «стежачи за руками».

Бо, на жаль, таку розкіш можна собі дозволити лише з тим, хто обґрунтовано довів своє право на твою довіру. А наразі держава, видається, близька до того, аби провалити черговий тест на довіру суспільства до себе.

Тема поховань і вшанування полеглих під час війни захисників і захисниць — наразі одна з найбільш болісних і важливих для українського суспільства. І поступ у розбудові НВМК може стати лакмусовим папірцем розуміння державою важливості та сенситивності цього питання. Родини загиблих, як і суспільство в цілому, мають право вимагати прозорих конкурентних процедур і послідовної відкритої комунікації. З тією самою спокійною невідворотністю, з якою дорослий просить дитину відкласти планшет і сісти за уроки. Бо уроки мусять бути вивчені.

Візуалізація на головній: із сайту Державного підприємства «Національне військове меморіальне кладовище»