Життя й пригоди пропаганди: від народження до сьогодні
Пропаганда народилася в благородному контексті, можна навіть сказати, суворо релігійному. Усі займалися наверненням у віру божу невірних, яких вважали тубільцями, тобто людьми з іншого світу, віра яких не визнавалася справжньою. Головним у цьому починанні став творець ордену єзуїтів Ігнатій Лойола, якого інститут пропаганди зацікавив як найефективніший інструментарій. І навіть Сергій Ейзенштейн зайнявся вивченням його ментальних вправ, щоб застосувати їх у своєму кіномистецтві, бо Ігнатій Лойола навчав «екзерцицій» — гімнастики екстазу. Глядач кіно теж мав занурюватися в особливий іносвіт.
Релігія та ідеологія породжують і утримують у головах конкретні моделі світу, караючи або часто вступаючи в конфлікт із тими, чия картина світу інша. У принципі, це можна зрозуміти: чужі були для тієї й іншої сторони іншими. А що простіше суспільство, то боротьба з іншим і несхожим починає в ньому превалювати. Можливо, мізки людини минулого не могли утримувати ці протилежності в голові.
Через століття пропаганда стала не стільки людською — з уст в уста, як раніше, — а більш механізованою: автор став ховатися за газетним аркушем, книгою, фільмом, комп’ютером. Ми його не бачимо наживо, але чуємо набагато голосніше. Його вплив став сильнішим, але водночас це світ конкурентних впливів.
Пропаганда стала людською за інструментарієм «кнопок», наприклад, емоційних, на які натискали, щоб досягти ефекту, але нелюдською в плані одномоментного охоплення мільйонів. Це траплялося то на заклик диктаторів, то владної партії, сьогодні — на заклик олігархів. Останній варіант — американський скандал-не-скандал із приводу фейсбуку. Коли стали прибирати фактчекерів, перестали вважати нормою все те, що до цього активно дозволяли щодо статі, сексу тощо. Світ знову став забороняти те, що до цього не просто дозволяв, а в певному сенсі заохочував в університетах, кіно, театрі.
Чому пропаганді вірять і віритимуть? Пропаганда — це голос влади, а вона ніде не любить, коли її не слухають. В СРСР була сильна пропаганда, але й сильний контроль того, щоб медіа теж крокували строєм. Тож почути щось інше було не так легко. Потім уже з’явилися закордонне мовлення російською, українською тощо. І це стало нелегким часом для пропаганди, оскільки пряме спростування сказаного ззовні все одно одночасно активує й те, що спростовується.
Пропаганда — це голос сильного, який може заглушити будь-які інші голоси. Раніше віровідступникам просто відрубували голови, щоб «чужій» моделі світу не кортіло жити в «наших» головах... Тільки в «ненаших», а їх не шкода...
Пропаганда також може бути правдою, це не обов’язково брехня. Але державна пропаганда стає обов’язковою, будучи присутньою у шкільних підручниках, книжках і фільмах, де завжди має бути загальний стратегічний наратив, а приватні покликані його тільки підтверджувати.
Чужі світи в головах небезпечні насамперед для влади, тому вона одразу відмітає тексти з чужими наративами, стратегічними й тактичними. Особливо це важливо, коли приходить нова інформація, оскільки вона не повинна вести до того, щоб у головах виник новий світ. Наявність іншого світу в головах несе революцію старому світу. Реальність у результаті успішних революцій перебудовується під нову модель світу.
Олександр Геніс у своїй статті «Ілюзія свободи» згадує радянську пропаганду так: «Трудові обов’язки змусили мене зануритися в загадковий світ радянської пропаганди, про який інші навіть не здогадувалися. Мені здається, тільки я знав, що щодня по радянському телевізору показують передачу “Екран соціалістичного змагання”, а по радіо передають “Вести с полей”. По суті, це були невидимі й німі артефакти, сенс існування яких вислизав від розуміння і тих, хто їх робив, і тих, хто їх замовляв, і тих, хто їх мав дивитися і слухати. Це був нині забутий ритуал мертвої релігії. Але, як у “Замку” Кафки, ніхто не наважувався сказати, що бог помер, бо його жерці, як і раніше, мали владу. Утім, про це ніхто не замислювався. Інтелігенція над пропагандою навіть не сміялася. Нікому не спадало на думку читати передовиці в газетах, якими користувалися за потребою і для прогнозу погоди».
І ще: «Пропаганда брежнєвської пори сама себе відіймала, і її ефективність прямувала до нуля. Інформаційний голод інтелігенції задовольняли західні радіоголоси, решта обходилася чутками. Одним вірили, бо вони — західні, іншим — бо ніхто не перевіряв».
А також: «Прийоми пропаганди були універсальні в усьому соціалістичному таборі, бо ті, хто її виробляв, не розраховував на покупців, та й не потребував їх. Вони виконували звичний обряд, на кшталт заклинання дощу, і з тими ж результатами».
Цікавий факт: «Після падіння Стіни історики, які отримали доступ до архівів Штазі, на свій величезний подив виявили, що берлінці були найменш радикалізованою частиною східнонімецького суспільства. Навпаки, що далі німці жили від західного телебачення, що більше воно було їм недоступне, то менше вони довіряли своїй державі та сильніше мріяли її позбутися. Намагаючись розтлумачити цей дивовижний факт, Едвард Люц, автор чудової книжки “Відступ західного лібералізму” (Edward Luce, The Retreat of Western Liberalism), який його оприлюднив, пропонує цікаве й правдоподібне пояснення цього феномена. Берлінці, які жили за залізною завісою, не помічали її, бо могли зазирнути крізь неї до сусідів. Вони легше обходилися без своєї свободи, бо користувалися чужою. Берлінська інтелігенція меншою мірою звертала увагу на злиденність довкілля, проводячи частину життя поза ним — ніби на Заході. Вони мали лише ілюзію свободи, але і її вистачало, щоб замінити свинцеву реальність соціалізму райдужним ринковим міражем. Після перебудови подібний досвід був освоєний Росією. У голодні 1990-ті роки, коли мої друзі-інтелігенти говорили: “Ми не мільйонери, щоб їсти яйця”, у країні з’явилися гламурні журнали з рекламою безмірно дорогих речей: діаманти, “Брегети”, “Ягуари”. Багато з цих друкованих органів були російськими версіями західних видань, але відрізнялися змістом. Я друкувався в багатьох із них і можу порівнювати».
І все це «жахливо»: «Діючи, як західне телебачення на жителів Східного Берліна, така пропаганда заманює глядача в ілюзорний світ багатих, знаменитих і вільних. Тут панує світовий маскульт — як у чужому, так і у вітчизняному виконанні. Разом із дозою розваг російський глядач отримує відчуття якщо не приналежності, то причетності до того всесвітнього потоку новин і пліток, який безперестанку і для всіх виробляє планетарний таблоїд».
Відбувається стирання кордонів між явним і вигаданим, між реальним та ілюзорним. Адже якщо багаторазово повторювати, що двічі два — це п’ять, ми теж так почнемо думати. А якщо за іншу думку ще й каратимуть…
- Читайте також: Шукати шляхи нової пропаганди
Тож повторення пропаганди було ключем до безтурботного існування, сперечатися з нею — не варто. Всі інститути суспільства — медіа й освіта як найбільш масові — стоять на одній моделі світу, ведучи активну боротьбу з розвінчувачами цих істин. І часто їх навіть відправляють за ґрати...
Пропаганда сильна тим, що може вводити те, що можна позначити як «контрбіологічні» правила. У світі завжди є місце подвигу — свідчила радянська пропагандистська максима. Тобто смерть може бути щастям... Або в подвиг вписувала Павліка Морозова, який доніс на власного батька. Тобто, як бачимо, пропаганда могла навіть руйнувати біологічні закони: соціальні правила виявляються сильнішими за біологічні.
В одній із п’єс Євгена Шварца начальник поліції виходить на площу підслуховувати, що говорять між собою люди, але з’являється там у чоботях зі шпорами. Пояснював він це так: без цього можна такого наслухатися, що потім усю ніч не спиш... Ось пропаганда якраз і покликана глушити такі розмови. У голові — будь ласка, але не в присутності інших.
Пропаганда часто завдає шкоди, вона не настільки нешкідлива, як нам здається. Вона створює карту світу, відповідно до якої ми починаємо жити. Режисер Віталій Манський, який створив свого часу передвиборчий фільм про Путіна, що серйозно вплинув, серед іншого, на його перше обрання, міркував в інтерв’ю «Еху Кавказа» в березні 2022 року так:
«Російська система влади, з такою візантійською традицією, вона знищує людину. Але тут потрібно ще все-таки визнати тотальну, глобальну і фатальну помилку й тих, хто вигадав Путіна, й тих, хто пішов на поводу в цієї політтехнологічної кампанії, яка дала змогу реалізувати проєкт “Наступник”. Путін спочатку був червивим яблуком. Але не всяке червиве яблуко видно, коли воно щойно зірване з дерева. Хробак може бути всередині, він може ще не роз’їсти його, але те, що це яблуко буде гнилим, — це передбачувано. І за роки безмежної російської влади — а російська влада саме така, безмежна, це монарша влада, це такий дракон: хоч би який лицар, хоч би який сміливець не зійшов на вершину російської влади, він, як у цій казці, притчі, неминуче перетворюється на подобу попереднього дракона. Путін, звісно, розклався. Система йому допомогла. Те, що він розклався, стало зрозуміло не 24 лютого 2022 року. Це було зрозуміло 2008 року. Попри те, що формально прокладка з прізвищем Медведєв починала війну в Грузії. Ми ж розуміємо, що Медведєв нічого не робив без прямих вказівок свого лялькаря».
«Ви бачили фотографії його спілкування з ближнім колом? З міністром оборони й міністром закордонних справ — хто може бути ближче в момент війни? Він із ними перебуває на відстані 10-метрового столу. Він із ними боїться за руку привітатися. Він просто в космосі, він десь на планеті зорі Альфа Центавра. Звідти сигнал іде 350 років до Землі. Ось приблизно така швидкість сполучення у нього з реальністю».
Масовий вплив має непередбачувані наслідки. Ним не можна керувати напряму, оскільки кожен має свої інтереси та свої швидкості обробки інформації. І все населення перебуває сьогодні в такому, умовно кажучи, підвішеному стані. Воно не може, як співали в одній радянській пісні, «зупинитися — озирнутися». Щоразу на нас наступає нова ситуація, що не дає нам можливості подумати. Кожен крутиться як в’юн в ополонці... Тільки в ополонці інформаційній...
Повернімося до Ейзенштейна. Це цікаво, оскільки контексти впливу весь час повторюються в історії. Практично нічого нового немає. Знову масова свідомість привертає увагу пропагандистів: «Психотехніка, що виникла наприкінці ХIХ ст. в Америці, набула найбільшого поширення саме в Радянській Росії, що було багато в чому продиктовано державною політикою СРСР, яка приділяла особливу увагу детальному регулюванню життя суспільства. Курс, узятий радянською владою на зближення науки й мистецтва, був, на наш погляд, зумовлений секулярними процесами в радянському суспільстві. Наша гіпотеза полягає в тому, що релігія, яку витісняють із публічного простору, не тільки втілюється в нетрадиційних формах квазірелігійності, а й переноситься в інші суміжні царини в неабияк трансформованому вигляді. У цьому контексті синтез науки й мистецтва здійснюється за допомогою психотехніки, що сприймається як практична психологія. Серед першочергових завдань, що стоять перед радянською владою, проєкт створення “нової людини”, від початку задуманий у форматі психотехніки, в якому Сергій Ейзенштейн бере діяльну участь», — ідеться у статті Тінатін До Егіто «Ігнатій Лойола та Костянтин Станіславський в інтерпретації Сергія Ейзенштейна: від містичного екстазу до монтажу» у випуску 103 журналу «Вісник ПСТГУ» за 2022 рік.
Ейзенштейн знайшов у релігії ту саму мету / точку впливу, яка потрібна була йому в кіно, а для нас сьогоднішніх — у пропаганді:
«Про це, зокрема, свідчить офіційне звернення Лурії до Рози Авербух (1883—1940) — завідувачки кабінету релігійної ідеології Комакадемії: “С.М. Ейзенштейн працює зараз над низкою питань, які безпосередньо стикаються з проблемою релігійного екстазу. Якби Ви могли дати йому матеріали, які допоможуть у цій винятково цікавій роботі (книги й вказівки), — я буду Вам дуже вдячний”. Особливий інтерес становить записка самого Ейзенштейна. У ній перелік тем, які він передбачає обговорити з Авербух: “1. Промови Будди, 2. Тлумачення Раю, 3. Ігнатія Лойоли настанови, 4. Таблиці Incarnations, які проходить людина за вченням про переселення душ…”. У 1937 році Ейзенштейн пише статтю “Станіславський і Лойола”, призначену для публікації в корпусі творів про монтаж», — ідеться у вказаній вище роботі.
Людина багато в чому залишається тією самою, якою вона була багато століть тому. Ніякі технічні хитрощі не можуть викреслити з людини людське, сильне і слабке. Звідси постійне повернення до старих практик: «Ейзенштейн згадує у статті випадок використання “симпатичної магії” в сучасній Мексиці, свідком якого він став, коли під час посухи місцеві жителі починають квакати й цвірінькати, імітуючи звуки жаб і птахів, прагнучи викликати за допомогою принципу pars pro toto дощі. Цей епізод у тексті невипадковий, він явно натякає на магічну природу релігійно-містичного досвіду екзерцицій Лойоли», — йдеться у вищевказаній роботі.
Гітлер і Сталін працювали з пробудженням масової свідомості, щоби спрямувати її на потрібний тип героя або ворога. Масова свідомість охоче відгукувалася на це, тавруючи ворогів і звеличуючи героїв. Розвиток і кіно, і пропаганди стояли перед однотипними завданнями. Кіно було пропагандою, а пропаганда запозичувала прийоми з кіно. І там, і там потрібно було звеличувати героїв і таврувати ворогів.
Світ містить безліч інтерпретаційних можливостей. Кожен може обрати серед них найближчу для себе. Але завданням як мистецтва, так і пропаганди є те, щоб було обрано потрібну для творців інтерпретацію.
Пропаганда — це розмова з масовою свідомістю. З індивідуальною ми можемо говорити без проблем. Але коли індивідуальних занадто багато, то виникає потреба подивитися, як це робиться, наприклад, у мистецтві. Ця ж проблема стоїть і в пропаганді. Сила мистецтва — в умінні працювати з масовою свідомістю. З цієї причини його використовують не тільки в розважальних цілях, а й у політичних.
- Читайте також: Де ховається правда: у новинах, фільмі чи серіалі
Радянський кінорежисер Григорій Козинцев у своїй статті «Сергій Ейзенштейн» писав: «Для вираження духу революційних переворотів Ейзенштейн вивчав усе найпотужніше, найнесамовитіше у світовій культурі, він хотів роз’їсти ці згустки екстазу й пафосу на частини, відкрити їхню структуру та, вивівши математичну формулу, утворити нове мистецтво. Якийсь стадіон потрясінь, де тисячні аудиторії приводилися б у стан гніву, жаху, захвату атракціонами, заснованими на пристрасті та науці. Тут, в осередку світла, кольору, звуку, мали виникати в динамічних фресках мільйонні натовпи; круті повороти історій народів; предметом трагедії ставали б категорії філософії: поняття витісняли б образи. Навіть екран “Потьомкіна” був малий для такого кіно».
Усі революції несуть масовий вплив і масовий вибух пристрастей. Згадаймо Помаранчеву українську революцію, яка торкнулася всіх. Масові дії можливі лише за такого ж рівня емоційного вибуху. І кіно теж може моделювати такий вибух, тільки цензура не допустить цього.
Соцмережі на відміну від кіно працюють із безліччю типів героїв, що пов’язано з множинністю їхніх каналів. І це новий тип пропаганди, коли можна зробити героя для кожного, під його індивідуальні уявлення. І кожен буде в колонах протестувальників зі своїм власним типом героя.
І Сталін, і Гітлер активно працювали з масовим мистецтвом, створюючи єдиний канал впливу на населення. І вони його створили. Наприклад, кіно, функції якого потім перебрало на себе телебачення. Книга й тоді, й зараз залишається надто складним варіантом повідомлення для простих пропагандистських цілей, оскільки допускає безліч інтерпретацій.
Пропаганда в ідеалі — це, безсумнівно, мистецтво, яке часто свідомо спрощує свої повідомлення, щоб вони досягали більшої кількості людей. Щоправда, мистецтво завжди було далеко від народу, зате пропаганда завжди — поруч!
Ілюстративне фото: Getty Images
