Оригінал публікації на сайті ініціативної групи «Першого грудня» за посиланням

Міжнародні аспекти

1. Війна – це величезний ціннісний струс, який призводить до переосмислення найголовніших етичних принципів. Через кров і біль війна увиразнює, що стається з людьми, коли вони ці принципи топчуть, і спонукає до переформатування ціннісної платформи. Згодом довкола по-новому переосмислених цінностей формується міжнародний консенсус, з якого може вирости нова конфігурація системи глобальної безпеки.
2. Війна – це узаконена логіка нульової суми, або конфронтації, яка на певний час уневажнює логіку позитивної суми, або взаємовигідної співпраці. Це час, коли ті, що руйнують світовий порядок, ловлять вітер у своїх «вітрилах» і здобувають ситуативні перемоги. В таких умовах продовжувати політику Wandel durch Handel (зміна через торгівлю) щодо порушника міжнародного порядку не має жодного сенсу: агресор сприймає її як слабкість і вдається до ескалації своїх вимог. Не можна також укласти надійну безпекову угоду з тим, хто шантажує світ ядерною зброєю. Звичайно, при цьому ми усвідомлюємо, що світ поки що не може притягнути порушників міжнародного порядку до відповідальності. Однак звідси не випливає, що їх треба задобрювати.
3. Мир і безпека у світі можливі тоді, коли безпекові інструменти формуються з урахуванням пріоритетності цінностей, а не їхнім коштом. Територіальні поступки (концесії) робитимуть агресію виправданою і служитимуть заохотою для потенційних агресорів у майбутньому. Лише справедливий мир є сталим миром.
4. Прагнення відновити порушений міжнародний порядок є зрозумілим і леґітимним, але настав момент, коли слід визнати: дотеперішні інструменти, які мали на меті підтримувати міжнародну безпеку (це передусім ООН, РБ ООН, ОБСЄ тощо), виявились неефективними у розв’язанні нинішніх проблем. Сьогодні найвищий час мобілізувати політичний інтелект людства на пошуки нової формули безпеки та її гарантій (а не видимості гарантій), під які й слід знаходити новий та ефективний інструментарій.
5. Поділ світу на сфери впливу сильніших націй, внаслідок якого слабші нації втрачають частину свого суверенітету, є анахронізмом. Проте він повертається в політичну свідомість сучасного світу і подається як «гарантія безпеки». Однак цінність для майбутнього має лише така конструкція світової безпеки, в якій так звані «малі», чи «неважливі», народи захищені нарівні з іншими народами і не стають жертвами блокового переділу світу. Цей урок історії ХХ століття мав би бути давно засвоєним.
6. Європейський Союз був заснований на переконанні, що мир і безпека в Європі можливі лише за умови, якщо цей континент буде спільнотою народів, яка вмітиме гармонізувати леґітимні національні інтереси на основі справедливості. Але це можливе тільки в демократичній цивілізації, держави якої поділяють її цінності та не воюють між собою.
7. Зіткнення демократичних держав з агресією та неконтрольованими національними егоїзмами може призвести до нового глобального конфлікту, який за нинішніх технологічних можливостей означатиме кінець людської цивілізації.
8. До державної суб’єктності України виявились неготовими не лише Росія, а й деякі наші західні сусіди в Європі. Цю суб’єктність вони іноді сприймають як надмірні претензії або й як загрозу для їхніх інтересів – економічних, політичних, історичних. У найближчому майбутньому неминучим стане перегляд ними цих позицій, оскільки цього вимагатиме справедливість. Проте й Україна мусить навчитися вписувати свої леґітимні національні інтереси у складну систему європейських взаємозв’язків, формуючи нові гармонійні баланси та взаємовигідні угоди.
   Національні аспекти
9. Державна незалежність України є невідкличною цінністю, захищати яку є моральним та громадянським обов’язком кожного її громадянина. Жертва, яку сплатили і щодня сплачують численні її захисники, стає зерном, з якого має постати нова й преображена Україна з утвердженою національною ідентичністю і як повноцінний суб’єкт міжнародних взаємин. Державна незалежність України не може бути предметом торгу в таких взаєминах навіть у час війни.
10. Крим є невіддільною частиною України – як земля, на якій тільки й можлива реалізація права на самовизначення кримських татар та інших корінних народів півострова. Невіддільною частиною нашої держави є й інші анексовані Росією українські території. Міжетнічне партнерство та взаємодопомога в нинішній війні виключають можливість укладати такі «мирні» угоди, внаслідок яких постраждають законні інтереси окремих етнічних груп.
11. Важливо памʼятати, що для нас, громадян України, захист прав людини можливий лише через існування незалежної української держави. Тільки вона захистить наші індивідуальні права, зокрема право на життя. Тільки демократична Україна зацікавлена в існуванні та розквіті українців, в розвитку української культури. Якщо Україна втратить незалежність, ніяких прав людини на цій землі вже не буде. Усвідомлення цього приводить нас до розуміння необхідності балансу між захистом індивідуальних прав людини й захистом національного суверенітету.
12. Ми збережемо цю незалежність тільки якщо все суспільство буде включене у спротив агресорам. Не досить «вірити в ЗСУ» чи займати пасивну позицію, думаючи, що війна тебе омине. Негідно вважати, що це «не моя війна», від якої треба просто втекти. Хоч де ми перебуваємо – у війську чи в тилу, в Україні чи за її межами, важливо знайти своє місце та застосувати свої знання і вміння, щоб робити той внесок у захист України, на який кожен із нас спроможний. Ми програємо, якщо це буде просто війна «двох армій». Ми переможемо, якщо проти російської геноцидальної армії боротиметься весь народ України.
13. Ціннісне перезавантаження країни є нагальним завданням для суспільства та влади, бо в нас немає розкоші відкладати це на потім. Належні реформи треба впроваджувати вже зараз, під час війни. Зміна характеру відносин між людиною та владою, пріоритизація людської гідності та формування стійких демократичних інституцій є запорукою, що це «потім» у нас взагалі буде.
14. Ми, українці, опинилися між двома ціннісними системами –колективістською (в якій індивід повинен жертвувати своїми інтересами заради колективних інтересів, як їх визначає авторитарний правитель) та індивідуалістською (в якій пріоритет надається самовираженню особи). Загрозами для нас є як авторитаризм, так і надмірний індивідуалізм. Як у будь-якому демократичному суспільстві, ми маємо знайти баланс між колективізмом та індивідуалізмом, завдяки якому особистість знайде повноту самореалізації, але також зможе вписати себе в захист і розвиток спільноти, при цьому не втрачаючи себе та своєї особистої гідності.
15. Нам, українцям, випало обстоювати свою свободу в час, коли в демократичному світі багато людей сприймають свободу або як гарантовану даність, за яку навіть не слід боротися, або як цінність, яка менш пріоритетна за безпеку. Відтак не один із нас може відчути себе новітнім дисидентом, оскільки дисидентство – це не про те, що ми зараз сильні і всіх переможемо. Воно про те, що навіть якщо ми слабші за систему чи зовнішнього ворога, то все одно здійснюватимемо свою місію – боротися і захищати згадані цінності. Тому, навіть якщо в якийсь момент ми виглядатимемо слабшими, не сміймо зневірюватись!
16. Співіснування незалежної України та імперської Росії неможливе, оскільки вони несумісні одне з одним. Давня концепція російської державності та її «величия и силы», оперта на її «прирастание» новими територіями, не має майбутнього. Етично виправданою є лише концепція добровільного самовизначення націй, які входять до складу нинішньої Російської Федерації. Табу, накладене на Заході щодо самої ідеї розпаду Російської Федерації через безпекові загрози, насправді є контрпродуктивним. Адже значно більшу загрозу для світу становить наростання імперських прагнень Росії й використання шантажу – з атомним Армагеддоном включно.
17. У західних суспільствах часто не можуть зрозуміти, чому українців та антипутінські кола російської еміграції не об’єднує солідарність за принципом «у нас один ворог». Насправді така солідарність можлива лише ситуативно, але не принципово. Головна перешкода – заперечення більшістю антипутінської опозиції імперського характеру Російської Федерації, тобто нерозуміння того, що устрій РФ (як колись устрій СРСР) має подвійну природу: він не лише авторитарний, а й колоніальний. Відтак, на нашу думку, демократія в Російській імперії принципово неможлива: натомість «слід міняти парадигму Росії» (Юрій Афанасьєв).
18. Російські воєнні злочини, що набули геноцидного характеру, роблять емоційно виправданим бажання частини українців викопати між Україною та Росією «рів з крокодилами». Проте, по-перше, таке прагнення відмежуватися від Росії нездійсненне. По-друге, воно відвертає українське суспільство від осмислення справжньої їхньої місії. У ХVII ст. українські еліти забезпечили леґітимацію Російської імперії; відтак їхнє завдання у ХХІ ст. – позбавити цю імперію її духовної опори. Стратегічною метою України має бути не стільки відгородження від Росії, скільки згадана вище зміна її парадигми. Для цього в України є належний потенціал, який, проте, нею ще не осмислений, а відтак і не задіяний.
19. Згаданий потенціал, однак, може бути знецінений, якщо українці не усвідомлять небезпеку, що чаїться за ненавистю. Ми визнаємо всю логічну й емоційну виправданість цього почуття, однак у цій виправданості якраз і прихована пастка. Бо в усіх релігійних та загальновизнаних етичних системах ненависть є почуттям темряви. Відтак ми не зможемо залишитися «воїнами світла», якщо в душі плекатимемо морок цієї темряви. У центрі нашої боротьби з ворогом – передусім любов до своєї землі та своїх родин.
20. Доктрина «русского міра» подається російською пропагандою як новітня духовна платформа для «трьох братніх слов’янських народів». Насправді ж це лише імперський ерзац, який неспроможний продукувати нові сенси. Отож місія України щодо творчого активування свого давньокиївського спадку не лише перетворює її на важливий елемент майбутньої безпекової конструкції світу, а й позбавляє нинішні російські еліти будь-якого шансу відродити історичну Російську/Радянську імперію.
21. Сформулювати нове цивілізаційне слово може лише культура, яка спиратиметься на духовні первні культури Київської Русі. Київську землю можна було загарбати, нею можна було довго володіти, але не можна відібрати в неї її творчий дух. Це – дар Божий, який зберігається навіть тоді, коли він здеформований і занапащений. Саме тому Україна, зовні занапащена й начебто слабосила, була «чинником сили» для всіх народів, що нею володіли. І, відповідно, ставала причиною їхнього занепаду, коли Україна від них відходила. Той дух пульсує в глибинах українського народу й до сьогодні, а тому здатний творити знову.

Члени Ініціативної Групи «Першого грудня»: Ольга Айвазовська, Олександра Гнатюк, Володимир Єрмоленко, Євген Захаров, Йосиф Зісельс, Мирослав Маринович, Олександра Матвійчук, Ярослав Яцків

Фото: Getty Images