Усі базові комунікації минулих століть будувалися на суворій ієрархії, що природно спрямована згори донизу. Бог-цар-генеральний секретар були реальними або штучними, але однотипно незаперечними авторитетами. Їхня думка не заперечувалась і не піддавалася сумніву. Чим далі ми рухалися до нашого часу, тим ближчою була ситуація, коли думка не заперечувалася з тієї причини, що це буде собі дорожче. Тобто священний «страх» змінився на просто небезпечний фізично. Але це вже інша причина. «Вороги народу» Сталіна й «іноагенти» Путіна в цьому плані — близнюки-брати, лише з різних епох. Це той самий почерк спецслужб, який полегшує їхнє функціонування.

Радянська система монологу влади стала руйнуватися лише після появи багатьох незалежних джерел комунікації, що прийшли з інтернетом. Раптом заговорили всі й одразу, оскільки мережева влада інша: монолог змінився на діалог. При цьому кожне з безлічі джерел повинне боротися за визнання своєї інформації як винятково істинної, решта повинні програвати в цьому змаганні за правду.

Ієрархічні комунікації теж пройшли трансформацію від одного до багатьох джерел, але визнаних владою. Вона будує загальну модель світу для всіх: від школяра до пенсіонера. Той самий наратив повторюється з різних вуст, підганяється під цільову аудиторію. При цьому зрозуміло, що опонентів переконати словами складно, тому почастішали варіанти гри без слів. Іноагентів, наприклад, позбавляють права говорити, решту лякають тим, що на них теж може чекати подібна доля. Раніше «іноагентство» мало підтверджуватися фінансовою підтримкою, сьогодні це розпливчасте формулювання — «перебуває під іноземним впливом», — під яке можна підвести будь-кого.

Влада намагається захопити мережу, оскільки основна боротьба тепер ведеться там. З цієї причини монополізм влади розпався на нібито «незалежні голоси» мережевих джерел. Суспільство не готове слухати всіх, але все одно читає та слухає «обраних». Російська боротьба з «іноагентами» саме спрямована на «чистку» цих «обраних», щоб залишити на плаву тільки тих, хто не просто лояльний до влади, а навіть «випереджає» її, оскільки влада не може «кричати на інших» сама, моделюючи нібито об’єктивність.

Влада не комунікатор чи не такий здібний комунікатор, тому вона доручає писати свої слова іншим. Спічрайтери, політтехнологи, журналісти створюють голос влади, прикрашаючи його ніби ялинковими іграшками. Коли Брежнєв на трибуні важко читав написане іншими, він чудово знав, що його почують усі — й старі, й молоді, — оскільки головніше за ці слова нічого в країні не могло бути.

Сьогодні творчий прошарок, здатний говорити з населенням так, щоб його слухали, транслює голос влади, вдягаючи її бажання у шати нових форматів. Це журналісти, науковці, письменники чи режисери... Вони сильні в говорінні, але влада сильна в управлінні ними. Збудований такий квазірадянський симбіоз влади з тими, хто здатний говорити з масовою свідомістю. Це потрібно, оскільки одними наказами обійтися неможливо.

Модель світу, яку вони будують, це як карта з компасом, що захоплює масову свідомість у загадкову подорож. Це може бути аналог виступу дорогого Леоніда Ілліча, від слухання якого не міг ухилитися ніхто. Але він потім розходився у тисячах цитат у газетах, книгах і дисертаціях... Ієрархічні комунікації сильні саме цим — своєю обов’язковістю.

Але виступи перших осіб для пропаганди — найменш цікавий жанр. Їх слухають за потребою. А пропаганда шукає те, що слухатимуть/дивитимуться через задоволення. Прикладом цього є кіно. Це розважальний жанр, на який завжди прийде багато людей, причому заплативши за квитки. Тобто це пропаганда, яка самооплачується самим споживачем. Це ніби найвищий рівень пропаганди...

Найяскравішим прикладом у Росії був фільм «Кримський міст. Зроблено з любов’ю!», присвячений зрозуміло чому та зроблений зрозуміло ким — Тиграном Кеосаяном і Маргаритою Симоньян. При цьому за підсумками прокату картину було визнано найпровальнішим фільмом року. Радянське кіно, хоч і було ідеологічним, але не таким провальним.

Критик Антон Долін у статті для російського видання «Медуза» оцінив фільм так: «Гарячі голови могли б назвати “Кримський міст” пропагандою. І даремно. Пропаганда — це організована машина, керована розумним і цинічним машиністом звідкись згори. Тут ми бачимо інше — шалену фантасмагорію, гранично далеку не тільки від реальності (це добре), а й від елементарних законів сюжетоскладання та правдоподібності; світ, безнадійно викривлений благодушною фантазією закоханих у владу лоялістів. На екрані — навіть не декоративний Крим, а вигаданий, ідеальний, неможливий. Справжня утопія, в яку Кеосаян і Симоньян пірнають із головою, запрошуючи за собою глядачів. У цьому світі завжди світить сонце, і навіть звичайний бруд — цілющий. Тут бігають берегом напівроздягненими або зовсім голими, як у раю. Усі поголовно красиві та щасливі, а якщо ні, то автори картини ось-ось це виправлять. У Криму немає місця зневірі та тузі: всі посміхаються, сміються, жартують і вживають народні вислови. Наприклад, дівчину, що завагітніла від випадкового гастролера, втішають так: “Нічого, народиш майбутнього президента Російської Федерації”».

Влада говорить погано, але у влади гарна пам’ять. Своїх ворогів вона знає всіх ліком, відстежуючи будь-які варіанти, на яких їм можна підставити підніжку. І ось приклад: «Після рейсу з Тель-Авіва: в московському аеропорту затримана Вероніка Доліна, відома поетеса і виконавиця авторських пісень, мати кінокритика Антона Доліна, який емігрував з Росії після вторгнення РФ в Україну. Антон відомий своєю непримиренною позицією до російсько-української війни й оголошений на батьківщині іноагентом. Як повідомляли медіа 15 листопада, Вероніка Долина була затримана після того, як у її багажі виявили “сильнодійні речовини” — ліки для особистого вживання», — писав сайт «Вісті. Ізраїль російською».

Та що там Вероніка Долина — під опалу потрапила вся дитяча література. У матеріалі на сайті «Дейлі-афіша-ру» йдеться: «Згідно з експертами Спілки письменників Росії, 60% з проаналізованих творів “формують у свідомості дитини негативні установки”, наприклад, вселяють байдужість до майбутнього, зводять людську природу до інстинктів або відкидають традиційні ролі чоловіків і жінок. Потім документ був направлений до Держдуми, а голова комітету з захисту сім’ї нижньої палати Ніна Останіна звернулася до віцепрем’єра Дмитра Чернишенка з пропозицією розробити заходи проти поширення “деструктивної” дитячої літератури». Тобто проти шістдесяти відсотків книг, які були видані.

І ось конкретний приклад цього «жаху»: «Найбільше депутатів обурила книга “Солдатик” італійки Крістіни Беллемо, головний герой якої відмовився від війни заради мирного життя: на думку парламентарів, такий приклад “ніколи не виховає в наших дітях героїв”. Але насправді ніякої війни у ​​книзі немає — це просто алегорія для ситуації жорсткого суперництва, в яку поставлені сучасні діти, їм весь час доводиться боротися за першість, за лідерство, за успіх, а герой книги не створений для цього», — йдеться у матеріалі проєкту «Радіо Свободи» «Північ. Реалії».

Ми ніби живемо в новому світі, але будуємо його по-старому. Але це неможливо, така провальна витівка ніколи не принесе успіху. Масова свідомість також змінилася. Вона все пам’ятає і просто намотує собі на вус...

Усі хочуть бути ідеологами в країні, де ніби ідеології немає. Це зрозуміло, оскільки така ідеологія є не висловленим явно бажанням пострадянської влади. Але влада завжди й усюди хоче, щоб її мудрі думки не просто борознили інформаційний простір, а й цитувалися всіма. Тільки така загальна інформаційна благодать вселяє їй спокій…

Попередні професійні ідеологи з цитатами з марксизму-ленінізму зникли. А вони, мабуть, потрібні. І тут на допомогу владі приходять ідеологи-любителі. Історикиня й соціологиня Діна Хапаєва, авторка книжки «Терор і пам’ять. Опричнина й сталінізм у путінській історичній політиці», виданій у Сорбонні, в інтерв’ю «Північ. Реаліям» говорить: «Ця купка, і Дугін, і Авер’янов, і Калашніков, і Проханов (це все російські пропагандисти радикально-імперських поглядів і підбурювачі війни — “ДМ”), зрозумівши, що ніякої ідеології у Кремля немає, активізувалася і стала цілеспрямовано працювати на путінську адміністрацію, яка це “схавала” як найпростіше і найзрозуміліше. Зараз узагалі у нашому полі досліджень Росії йдуть великі дебати: одні намагаються запевнити публіку, переважно західну, що путінізм — це ідеологія, а інші їм заперечують — ідеології ніякої немає, ні проєкту майбутнього, ніякої концепції не знайти, як чорну кішку в темній кімнаті».

І ще одне її спостереження у цій же розмові: «Маніпулювання історичною пам’яттю дуже важко розвінчувати».

Росія взяла найгірше, що було в СРСР, і викинула найкраще. Любов до ідеології, що змушує всіх мовчати, — саме звідти. У тиші мас краще чується голос влади. І їй не страшно говорити, бо ніхто не може заперечити.

Ієрархічні комунікації, що йдуть згори, не зустрічають і не можуть зустрічати конкуренції в інформаційному просторі. Вони натикаються на опір винятково в головах. На поверхні про них усі говорять із захопленням, а реально вони сприймаються як промова товариша Брежнєва у новому втіленні — слухати треба, а розуміти необов’язково. Це ритуальні комунікації. Ними зайнята не тільки влада, а й групи пропагандистів у душі, зібрані в «купки» — Проханов, Дугін та ін. (див., наприклад, публікації Ізборського клубу. Це російська консервативна спільнота, яка видає свій журнал і просуває імперські погляди, її очолює згаданий вище письменник Проханов — «ДМ»).

Ось, до речі, одна з них — виступ Захара Прилепіна (ще один радикальний російський пропагандист і адепт війни — «ДМ»), де є такі слова: «БРІКС — конструкція, яка на 90% була закладена в результаті зовнішньополітичної діяльності Радянського Союзу. Частина держав, режимів і політичних конструкцій безпосередньо побудовані СРСР за допомогою радянських розвідок, і всі вони є або членами, або кандидатами в БРІКС. На жаль, це не надто часто промовляють і не надто серйозно вивчають. Мені хотілося б, щоб ми частіше розуміли, завдяки чому ця колосальна конструкція відбулася і сьогодні допомагає нам, навіть рятує нас. Варто згадати про всі пропозиції, меморандуми, про пряме введення військ і наших промислових та економічних фахівців у всі ці країни [члени та кандидати у БРІКС]. Це робили Брежнєв, Сталін, а вже за Леніна всі процеси були запущені. Звичайно, Російська імперія теж працювала. Тобто політичні конструкції, країни, такі як Індія, Китай, Африка, з’явилися не з повітря: “Ой, а давайте ми увійдемо до БРІКСу”. І Нікарагуа, і Куба, і Венесуела неспроста просяться в об’єднання. У цих країнах довго й серйозно працювали представники нашої держави, тоді — Радянського Союзу. Чому, як ви спитали, диво трапилося? Як вийшло, що почалося СВО та протистояння [з Заходом та Україною]? Чому США, Британія, Австралія, Канада проти, а Китай, Індія, Північна Корея, В’єтнам, Монголія за? Таких див не буває. Тому, повторюся, на кожному засіданні БРІКС перший тост має бути саме за внесок СРСР у цю конструкцію, а потім уже за все інше», — розповідає Захар Прилепін в інтерв’ю 20 листопада цього року на сайті «Ізборського клубу».

Ця любов зрозуміла, але складність у тому, що в СРСР також жорстко карали за будь-яку критику. Однак і для нинішньої влади це також приємний нюанс. Звідси відродження всіх тих практик боротьби з інакодумством, які були за часів СРСР. І, до речі, пам’ятники Сталіну почали з’являтися…

Виросли й нові вороги народу. Письменник Андрій Філімонов на ютуб-каналі «Реалії» констатує: «До речі, за кількістю “ворогів народу” нинішній режим уже перевершив “показники” СРСР часів Хрущова і Брежнєва. Тільки за останні шість років, це останній термін перебування при владі президента Росії, політичних репресій зазнали 116 тисяч осіб. Близько 5 тисяч — це кримінальні справи, і понад 100 тисяч — адміністративні. І такий масштаб репресій нас уже, звісно, відсилає не до брежнєвської епохи так званого “застою”, а просто туди, до “великого терору”. Ну, поки що засуджених за зраду і шпигунство не розстрілюють хоча б, але ось ця асоціація простежується дедалі виразніше. І, можливо, тому таке роздратування у нинішньої влади завжди викликав “Меморіал” із його сумною статистикою жертв Леніна, Сталіна. Я не Доренко, я в збіги вірю, але вже так вийшло, що заборонили “Міжнародний Меморіал” у грудні 2021 року, а в лютому 2022-го почалося вторгнення в Україну. Ну, ось начебто цією забороною Путін розв’язав собі руки й повернув собі, так би мовити, право вимагати назад території колишнього СРСР».

Не можна будувати новий світ за допомогою старих механізмів. Усе одно вийде тоді старий, та й не в кращій версії. Тоді й любов, й хула були більш щирими...

Ілюстрація: Getty Images