На фото — два журналісти. Точніше один — «журналіст», якого нині часто порівнюють з Такером Карлсоном. Це Волтер Дюранті, американець, який спрацював в СРСР і з 22 по 36 рік та очолював мовсковське бюро The New York Times. Його матеріали, за його ж словами, «відображали офіційні погляди Радянського уряду». В 1932 році він за них отримав Пулітцерівську премію. 

Волтер Дюранті (ліворуч) та Гарет Джонс (праворуч)

Друга людина — Гарет Джонс. Саме його розповіді про Голодомор надихнули Джорджа Орвелла написати «Ферму тварин». Угу, виходить, що найвідоміший твір про Голодомор написав автор «1984». Джонс був молодим журналістом, який приїхав до СРСР і почав підозрювати, що відбувається якась дурня. Він без акредитації, не як журналіст, поїхав в Україну і побачив села, люди в яких масово помирають від голоду. Він писав про це матеріали в The Guardian та New York Post, але ефекту майже не було.

Симпатія до Радянського Союзу була занадто високою — там же будують справедливе суспільтво! Без бідних і багатих.

В коментарях кину важливий текст Джеймса Мейса, американця, який глибоко досліджував Голодомор і казав «ваші мертві вибрали мене». Це саме він запропонував запалювати свічки у День памʼяті померлих. У 2003 він написав «Повість про двох журналістів», повість про «журналіста, якого знищили за чесність, та його колегу, винагородженого за брехню».

Жодні заяви, мітинги і протести не змогли поки змусити організаторів Пулітцерівської премії викреслити Дюранті зі списку лавреатів. У книзі «Апологет Сталіна. Уолтер Дюранті — людина «Нью-Йорк таймс» стверджується, що він брехав навіть про власне походження, видаючи себе за сироту.

Ось кілька цитат з тексту Мейса:

«Очевидно, Дюранті знав, що часто ключ до успіху в журналістиці — вміння визначити, що потрібне читачам, і підібрати відповідні факти. Його репортажі завжди були живими, легко читалися і зазвичай — але аж ніяк не завжди — певним чином стосувалися справжніх фактів. Проте він розумів, що в американській вільній пресі призначення газети полягає у тому, щоб приносити власнику прибуток, і завдання репортера — написати щось таке, щоб читачі захотіли купити газету його роботодавця та прочитати це».

Про журналіста Юджина Лайонса:

«Лайонс, приїхавши до Москви американським комуністичним підлабузником і перетворившись потім на позбавленого ілюзій антикомуніста, заплатив свою ціну. Його перекладачка звернула його увагу на статтю в «Молоті» — газеті, виданій у Ростові-на-Дону й, очевидно, не призначеній для очей іноземців, де повідомлялося про депортації трьох українських козацьких станиць із Кубані. Через дев’ять місяців після того, як він написав про це, його попросили забиратися геть із СРСР».

Знову про Дюранті:

«Таку надслухняність режиму, на позначення якого найчастіше використовували термін «тоталітаризм», було прикрито позолотою об’єктивного аналізу, певно, не без участі інтуїції: він першим «зробив ставку на Сталіна», як він сам висловлювався, і йому навіть належить честь винаходу слова «сталінізм» для позначення зароджуваної Системи, — крім того, його завжди цікаво було читати, не кажучи вже про те, щоб розмовляти з ним. Він був найвідомішим іноземним кореспондентом свого часу; фешенебельна квартира у Москві, коханка, з якою він справді прижив сина, східний слуга для куховарства і прибирання; він був у центрі світського життя іноземців у Москві і часто їздив за кордон — як він казав, щоб нагадати собі, що таке новини».

Про Джонса:

«У світ московської журналістики, світ, де кожному доводилося самостійно вирішувати моральну дилему, позначену Лайонсом як «писати чи не писати», приїхав такий собі Ґарет Джонс, перспективний юнак, який вивчав російську мову, випускник Кембриджа, радник із питань зовнішньої політики тогочасного прем’єр-міністра Великої Британії Девіда Ллойд- Джорджа. У віці 25 років, у 1930-му, він приїхав до СРСР, щоб повідомити своєму роботодавцю про те, що там відбувається. Його репортажі вважали настільки чесними, що їх публікувала лондонська «Таймс» за підписом «Нотатки спостерігача». Наступного року він повернувся й опублікував кілька матеріалів під власним ім’ям. Заробивши репутацію своєю послідовністю у спробах чесно докопатися до суті, у 1932 він написав правду про ситуацію з продовольством, про людей, які запитували: «Чи буде ще коли-небудь у нас суп?»

«Він провів там два тижні, пройшов приблизно 40 миль, розмовляв із людьми, ночував у їхніх хатинах і був охоплений жахом від побаченого. Поспішно повернувшись до Москви і залишивши Радянський Союз, Джонс зробив першу зупинку у Берліні, де йому вдалося дати пресконференцію і написати серію статей про трагедію, яку він бачив на власні очі. «Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: «У нас немає хліба, ми помираємо…» («Манчестер гардіан», 30 березня 1933 р.).»

Лайонс розповідає, як колеги Джонса, які працювали в Москві і самі ж йому розповіли про Голодомор, публічно заявили, що його статті — вигадка. Вони були переконані, що в Україну Джонс не їздив.

«Вибравшись із Росії, Джонс зробив заяву, яка, як би приголомшливо вона не звучала, була не більше ніж резюме того, що йому розповіли кореспонденти й іноземні дипломати. Щоб захистити нас і, можливо, підвищити автентичність своїх репортажів, він подав усе так, неначе його набіги на українську провінцію, а не наші бесіди, були основним джерелом його інформації…

Спростовувати Джонса було для нас не більш приємним заняттям, ніж роками підтасовувати факти на догоду диктаторському режиму, але ми його все ж спростували, одноголосно і майже ідентичними лицемірними фразами. Бідолаха Гарет Джонс, мабуть, невимовно здивувався, коли факти, які він насилу з нас витяг, було поховано під валом наших спростувань».

«Насправді немає ні голоду, ні голодних смертей, — пояснював Дюранті, — але вельми поширені випадки смерті від хвороб, викликаних недоїданням… Якщо через кліматичні умови урожай пропаде, як це було в 1921 році, Росії справді загрожуватиме голод. Якщо ні — теперішні труднощі швидко забудуть». Так, це, звісно, пояснювало все — принаймні достатньо для того, щоб США визнали Радянський Союз у листопаді того самого року. Більш того, на обіді, даному на честь радянського міністра закордонних справ Максима Литвинова у розкішному нью-йоркському готелі «Уолдорф-Асторія», коли настав час віддати данину Дюранті, оплески були такими оглушливими, що американський критик і бонвіван Олександр Уолкотт писав: «Справді, складалося враження, що визнали не тільки Росію, а й Уолтера Дюранті».

Тоді як Дюранті так активно публічно заперечував існування голоду, в приватних бесідах він визнавав його цілком відверто. 26 вересня 1933 року у приватній розмові з Уїльямом Стренджем, співробітником британського посольства у Москві, він сказав: «Цілком імовірно, що минулого року в СРСР 10 мільйонів чоловік загинули, прямо чи непрямо, через дефіцит продовольства».

«Вся історія із запереченням злочинів режиму, якi обійшлися в мільйони життів, — одна з найсумніших в історії американської вільної преси, так само як Голодомор був, безумовно, найсумнішою сторінкою в історії нації, чия поява на карті світу була настільки несподіваною, що була навіть досить популярна книга англійською мовою «Українці: неждана нація». Та було б тільки справедливо, щоб цей народ, який так довго ігнорували і який з’явився так непередбачено, висловив свою думку щодо долі людини, яка виявилася жертвою так само несподівано, всього лише за спроби чесно докопатися до правди і розповісти про неї. Зарубіжні українці хочуть, щоб перемогла справедливість і в головного гонителя Джонса відібрали Пулітцерівську премію, яка виглядає насмішкою над усіма мислимими ідеалами журналістики. До них приєдналися багато шанованих західних журналістів. Хіба не правильно буде, щоб на їхню підтримку прозвучав і голос народу України, який найбільше постраждав від подій, у яких боротьба між правдою і фальшивкою, між ідеалізмом і цинізмом настільки очевидна?».

Титульне фото: Волтер Дюранті (Getty Images)