Оригінал публікації на сайті «Жінки в медіа» за посиланням

Анна Мурликіна, 0629.com.ua

“За кілька днів до початку повномасштабного вторгнення ми мали редакційну нараду. Тоді ніхто не мав розуміння, яких масштабів [війни] очікувати. Ми всі ухвалювали рішення, базуючись на тому досвіді, який пережили у 2014 році. Жодна людина з шістьох, хто були присутні на нараді, не сказала, що збирається виїжджати з міста”, — так згадує про початок великої війни в Україні багаторічна головна редакторка локального онлайн-медіа про Маріуполь 0629.com.ua та членкиня Комісії з журналістської етики Анна Мурликіна. 

На той момент вона ще не знала, що у її мами, яка саме перебувала в лікарні, рак. Та вже за день після початку вторгнення, 25 лютого, була змушена виїхати з Маріуполя у Запоріжжя, аби відвезти маму на операцію. Повернутися у рідне місто так і не змогла, хоча й у той момент не планувала виїжджати на зовсім:

“Я, як і більшість людей, не вірила, що виникне необхідність кидати Маріуполь. Була впевнена, що маму прооперують у Запоріжжі й за пару тижнів повернемося в Маріуполь. Брала з собою речі, які потрібні для перебування в лікарні: спортивки, капці. Всі цінні речі, все залишилося в домі у Маріуполі. Більшість колег виїжджали так само”.

Редакція сайту евакуювалася з міста упродовж трьох днів: з 25 по 27 лютого 2022-го, коли стало зрозуміло, що наступ і справді серйозний. Редакційне обладнання забрати не змогли — воно було знищене. Згодом стало відомо, що офіс пограбували — після того частина комп’ютерів почала “виринати” у різних локаціях. Так, наприклад, одна з колег Анни Мурликіної виявила, що у її комп’ютер намагаються здійснити вхід з території Грузії. 

У перший день повномасштабної війни журналіст сайту 0629.com.ua та єдиний чоловік у команді на той момент, Олександр Гуділін, приєднався до війська. А 12 квітня 2022 року потрапив у полон, де перебуває і досі. За словами Анни Мурликіної, останні згадки свідчать, що за цей час він перебував у окупованій Горлівці, що на Донеччині, у Оленівці, у російському Таганрозі, а потім — знову в Горлівці, а тоді — знову в РФ. Влітку минулого року Гуділін зумів передати листа для своєї мами з людиною, яка тоді потрапила на обмін і була звільнена з полону. 

“Хоч весь лист був адресований мамі, окремі фрагменти були і для мене — дружина Саші, Наташа, сфотографувала їх і переслала мені. Я плакала, коли це читала, — ділиться Анна Мурликіна. — Саша написав про те, що згадує наші розмови, і вони його підтримують. Також вибачився, що, скоріш за все, після повернення не зможе повернутися в професію, бо хоче займатися реабілітацією таких людей, як він — ті, хто мають досвід полону”. 

До ЗСУ приєдналася і ще одна колега Мурликіної, Марина Молошна — вона підписала контракт відразу після того, як покинула Маріуполь. Троє людей виїхали за кордон — з них до роботи повернулася лише одна з них.

“У 2022 році був період, коли я працювала на сайті одна. Думала тоді, що це найскладніше. Але це не так, адже найскладніше працювати зараз. У 2022-му я точно розуміла, що роблю і навіщо. Зараз у мене такого розуміння, на жаль, немає. Я не впевнена в тому, що точно роблю важливу для якогось справу”, — говорить Анна Мурликіна. 

Це пов’язано зокрема і з тим, що чим більше часу проходить з моменту окупації Маріуполя, тим складніше шукати теми, ракурси та утримувати аудиторію на сайті про місто. У 2022-му, згадує Мурликіна, було цілком зрозуміло, що дуже важливо розповідати про Маріуполь на широку аудиторію, зокрема закордонну, західну, тому що звідти виїхали всі журналісти, тож нікому було робити цю роботу. Ті ж, хто залишалися у місті після окупації, також не могли передавати інформацію на підконтрольні території, адже мали проблеми зі зв’язком та електроенергією. 

“Все, що ми отримували тоді, це переважно було завдяки прес-службі “Азову”, тому що вони мали старлінки. Також я мала двох людей у Маріуполі, у яких була можливість виходити до вежі Київстару, що живилася на генераторі. Ці дві людини могли подзвонити звідти, дзвінки тривали 30-40 секунд — я навіть не встигала поставити питання. Це були дуже уривкові, але цінні свідчення”, — згадує Анна Мурликіна.

Вона розповідає, що до кінця 2022 року працювала “на цій хвилі, як заведена”: писала про людей, які переживали блокаду, виїжджали з Маріуполя, проходили так звану процедуру фільтрації. Тоді майже не їла та майже не спала — випускала по одному інтерв’ю щоденно. А тоді, каже, все “зламалося”: 

“Особливо це почало перемелюватися у мене всередині, коли стала дивитися на людей, які залишаються в окупації, або які виїжджають з неї, ближче. Це зрушило мою ідеальну картинку світу, в якій є тільки маріупольці герої — всі як один, і негідники росіяни — всі як один”.

В кінці 2023 року команда 0629.com.ua вперше після початку вторгнення провела стратегування та визначила цілі на рік. Так виокремилася ідея стати платформою, яка об’єднує розкиданих по всьому світу маріупольців. Складність у тому, говорить Анна Мурликіна, що це, фактично, три різні аудиторії з трьома різними запитами на інформацію: ті, хто поїхали з Маріуполя і оселилися за кордоном, внутрішньо переміщені особи, а також ті, хто залишаються в окупації. За цей час, за словами медійниці, кардинально змінилися інтереси аудиторії. Зокрема ще у 2023 році об’єднуючою була тема про звільнення Маріуполя — у людей була надія на майбутнє. Згодом стало зрозуміло, що деокупації міста найближчим часом не буде:

“Зараз розмови про майбутнє Маріуполя після деокупації стають табу. Тема з надихаючої, об’єднуючої перетворилася на дратівливу. Три групи нашої аудиторії стали розходитися. Нам дуже складно покривати їхні інтереси, але ми стараємося. Пишемо історії успішного працевлаштування за кордоном, адаптації, вивчення нових мов розповідаємо про державні програми, іпотеки, компенсації, виплати для ВПО, роботу евакуйованих медичних, освітніх установ. Найскладніше з темами для тих, хто досі в окупації”. 

У червні 2024 року Анна Мурликіна стала членкинею Комісії з журналістської етики. Маючи досвід роботи в місті, де 90% медіа належали одній людині — олігарху Ринату Ахметову, що відбивалося на стосунках всередині медійної спільноти, вона добре розуміє значущість здорового професійного середовища та підтримки серед колег. 

“Ми важко працювали над репутацією нашого видання, відстоювали її, що потім, у 2022-му, допомогло отримати перший грант, — підкреслює Анна Мурликіна, — Зараз багато наголошую на важливості роботи над репутацію, адже вона допомагає виживати у складні часи. Робота за стандартами — саме те, що стримує нас від помилок”. 

Яна Чумаченко, “Сєвєродонецьк онлайн”

Головна редакторка видання “Сєвєродонецьк онлайн” Яна Чумаченко переїхала до Сєвєродонецька після того, як було окуповано Луганськ — місто, де вона протягом багатьох років пропрацювала журналісткою у різних медіа. Регіональною кореспонденткою видання “Depo.Донбас” працювала до 2016-го, поки не пішла у відпустку по догляду за дитиною. Згодом практично випала з професії, а на момент, коли почалося повномасштабне вторгнення, саме думала над тим, щоб повертатися в журналістику. 

“Коли почалася повномасштабна війна, ми виїхали відразу — я розуміла, що залишатися у Сєвєродонецьку мені не можна через мою професійну діяльність. Поїхали до родичів на Львівщину, тому що на цей раз вже не хотіли переїжджати кудись поблизу, як у 2014-му. Я була трохи відірвана від медійного контексту, а мала дитина потребувала постійної уваги”, — так згадує про початок вторгнення Яна Чумаченко. Зараз вона живе у Івано-Франківську. 

Видання “Сєвєродонецьк онлайн”, засноване наприкінці 1990-х, очолила наприкінці 2023 року. Вона згадує: коли побачила, що медіа планують перезапускати та шукають для цього працівників і працівниць, заповнила заявку на вакансію, проте не дуже сподівалася на успіх. Та її взяли: близько півроку Яна Чумаченко пропрацювала журналісткою, потім видання стало розширюватися, і вона стала випусковою редакторкою, а десь за рік — уже і головною. 

Наразі у “Сєвєродонецьк онлайн” працюють переселенці, усі — з Луганщини. Разом із розширенням додалися також регіональні кадри — люди з Запоріжжя, Києва, Івано-Франківська. Що ж до гендерної складової — через мобілізацію переважають жінки. 

“Починали ми втрьох: я, засновник Андрій Нідченко, журналіст Євген Тетяничко. Трохи згодом доєдналася наша комунікаційниця Катерина Гарячко. Згодом до лав ЗСУ доєднався Андрій, потім і Євген. Ще пізніше служити пішов смм-ник. Зараз у нас двоє чоловіків, і десь восьмеро — жінки, — розповідає Яна Чумаченко. — Раніше я працювала у гендерно-збалансованих редакціях, і по-своєму це класно, бо є різні підходи. Зараз жінки все намагаються витягувати на собі. Можливо, це простіше з тієї точки зору, що жінка жінку краще розуміє, але загалом я би, звісно, прагнула до гендерної збалансованості”. 

Сьогодні “Сєвєродонецьк онлайн” фокусується переважно на аудиторії з окупованого “трикутника” міст: Лисичанськ, Рубіжне, і, власне, Сєвєродонецьк. У цих містах немає зв’язку з місцевими мешканцями, що залишаються в окупації, тож інформацію про життя дістати дуже складно. На відміну від Луганська у 2014-му, де навіть попри окупацію все одно вдавалося контактувати з жителями, розповідає Яна Чумаченко:

“Ми розуміємо, що достукатися на окуповану територію майже неможливо. Тож окрім самого сайту зараз також розвиваємо TikTok, інші соцмережі, щоб люди, які виїхали до Старобільська або Луганська, могли подивитися новини. Але переважно все ж таки працюємо на аудиторію переселенців, які розкидані по всій Україні”. 

Контент, який виробляє “Сєвєродонецьк онлайн” — це історії з позитивними прикладами про ВПО, яким вдалося відродити власний бізнес або ж відкрити його з нуля, також — все, що стосується проблематики ВПО загалом, як-от житло, виплати та інше. Ще один важливий аспект — це збереження пам’яті. 

“Ми розуміємо, як виїжджали люди. Ті, хто виїздили автівками хоч щось могли взяти, а хто виїздив евакуаційними потягами, автобусами, могли взяти тільки одну сумку. Тож сімейні альбоми, фотографії ніхто не вивозив. Багато що було знищено”, — пояснює Яна Чумаченко. У квартиру її батьків потрапив снаряд, через що згоріли дитячі альбоми, шкільні світлини.

“Ми себе називаємо “енциклопедією міста” — ще до того, як оновили концепцію і підхід видання, у нас було багато історичних матеріалів. Зараз продовжуємо цю тематику — про історичну пам’ять, про витоки цієї війни. Проводили опитування серед аудиторії, яке показало, що люди таким дуже цікавляться. Минулоріч я виступала на Donbass Media Forum — люди дякували за нашу роботу в цьому напрямку. Обіймали мене, ми плакали”, — розповідає Яна Чумаченко. 

З нею також говоримо про вигорання у професії та втому: редакторка зізнається, що цього літа брала кількатижневу відпустку, протягом якої взагалі не відкривала комп’ютер, тому що не могла ні з ким спілкуватися. Тоді стало здаватися, що все, що робиться, не має сенсу і нікому не потрібне, всі інтерв’ю “якісь однакові”, а люди перестали цікавитися війною. Крім відпустки, Яні Чумаченко допомогла також робота з психологом, психологічні консультації також отримує і частина її колег. Вона підкреслює: слідкувала, щоб цього року всі взяли повноцінні відпустки та відпочили. Якщо хтось з колег втомлюється, головна редакторка намагається зменшувати навантаження. 

“Вигорання і постійний пошук сенсів – для чого ти це робиш, – виснажує. З цим стикається багато хто у нашій редакції. Тому хочеться заздалегідь про це подумати, відправити до психолога, дати перепочити день-два”, — пояснює співрозмовниця. 

Працювати з темами, які пов’язані з війною, нелегко у моральному плані, додає Яна Чумаченко. Деякі історії доводиться пропускати через себе — так, що потім день-два йде на те, аби “відійти” від складної розмови. Проте це — реалії наших часів, від яких нікуди не подітися: 

“Ми робимо матеріали і з військовими, і з пораненими, і з дружинами загиблих — це важко психологічно. Ми ж не вчилися цьому в університеті — як працювати в таких умовах, з такими чутливими темами. Це постійно новий досвід — боїшся, що не туди ступиш, зробиш людині боляче”. 

К., локальне видання з окупованої частини Херсонщини 

К. — журналістка і редакторка з багаторічним стажем родом з невеликого селища на Херсонщині, яке зараз перебуває в окупації. До початку повномасштабної війни працювала редакторкою у місцевому виданні, яке мало друковану версію та сайт на платформі The City, запущений У 2018 році за підтримки Агенції медійного росту АБО. 

К. не вдалося виїхати з населеного пункту відразу після того, як з початком вторгнення туди зайшли російські війська — кілька місяців журналістка перебувала у окупації, намагаючись передавати інформацію підконтрольним Україні територіям. З міркувань безпеки К. просить не вказувати у матеріалі її ім’я та прізвище, а також назви видань, з якими співпрацювала або співпрацює.

“Ми прокинулися в окупації. До Чонгара від нас — близько 100 км, тож колони танків йшли по трасі уже зранку 24 лютого 2022-го. Наша редакція знаходилася в центрі селища, її пограбували. У нас нічого не залишилося, але ми продовжували інформувати населення через сайт. Жодного дня не припиняли своєї діяльності — думаю, просто ще не усвідомлювали, які це ризики, серйозні виклики для нашої безпеки. Мали проблеми з інтернет-зв’язком, проте новини на сайті з’являлися щоденно”, — так згадує про початок повномасштабної війни у їхньому регіоні К. 

Через кілька місяців вона вирішила виїжджати з окупації. П’ять днів провела у фільтраційному таборі у місті Василівка, що у Запорізькій області — чекала на офіційні коридори для виїзду. Потім опинилася у Києві. До створення контенту почали долучатися також колеги і колежанки з сусідніх громад, які також хотіли писати матеріали про життя окупованого регіону. 

“Аудиторію сайту я ділю на три категорії. Це люди, які залишилися в окупації, також ВПО, які перебувають на території України, і ті, хто виїхали за кордон, — розповідає К. — Я щоденно моніторю окупаційні інформаційні ресурси, там можна знайти багато новин. Така інформація може бути корисною людям в окупації тій невеликій частині людей, які не пішли прислужувати росіянам, але з якихось причин не можуть виїхати. Їм важливо знати, що про них не забули. Важливо читати місцеві видання, мати зв’язок з Україною”.

Крім того, сайт наповнюється також матеріалами про те, що стосується місцевого самоврядування, інформацією, яка надходить від релокованої селищної ради — певний час її сайт було заблоковано. Публікуються новини про надання матеріальної допомоги сім’ям військових, поліцейських, рятувальників, родинам тих людей, які опинилися в полоні, отримали поранення, або ж загинули. Також це дані щодо того, які обмеження або правила встановлює самопроголошена окупаційна влада у населеному пункті: те, що стосується комендантської години, появи нових блокпостів, заборони на торгівлю алкоголем абощо. І конкретні поради: що робити, якщо на тимчасово окупованій території помер родич, як відновити втрачені документи, та багато іншого.

Що ж стосується тієї частини аудиторії, яка читає ресурс, перебуваючи за кордоном, то тут корисними є матеріали про пошук житла, особливості користування громадським транспортом, працевлаштування, отримання медичних послуг у різних країнах. 

“Ще з самого початку ми намагалися по-максимуму зібрати і дати інформацію, щоб це було сконцентровано в одному місці — у нас на сайті. В соціальних мережах перегляди впали, адже читачі не залишають за собою інформаційний слід. Вони бояться залишати коментарі та лайки. І це стосується не тільки тих, хто безпосередньо перебуває в окупації, а також і тих, хто виїхали з окупації, але практично в кожного там залишилася якась рідня”, — говорить К. 

До початку повномасштабної війни у її колективі працювало четверо людей. Сьогодні ж робота онлайн-видання тримається фактично на двох — на самій К., а також на технічному спеціалісті, який обслуговує сайт. Іноді для створення контенту залучаються також й інші автори. Прибутку така діяльність сама по собі не приносить, якщо тільки немає грантових проектів. Щоправда, за словами К., поки що такі проекти вдається знаходити лише на короткі періоди — строком на кілька місяців, або ж максимум на півроку. Тож працюють переважно “на волонтерських засадах”, зазначає журналістка. 

Для того, аби забезпечувати себе та родину, К. працює за спеціальністю — вчителькою біології у школі, адже має педагогічну освіту. Зараз навчає дітей дистанційно, проте крім самого викладання також відвідує курси підвищення кваліфікації. 

“У мене 15:00 уроки, потім десь до 18:00 — курси підвищення кваліфікації, складання іспитів. Зараз я перебуваю на резиденції для медійників у Бухаресті. й у рамках цього також маю виконувати зобов’язання по цьому проекту: відвідувати події, заходи, писати матеріали. Плюс — закинути три новини на сайт як мінімум. Оце моя щоденна робота”, — перераховує К. все, що робить за день. 

Знайти довгострокове фінансування для свого видання для К. — справжня мрія, проте на це також потрібні ресурси, яких наразі немає. Адже все знову лягатиме на її власні плечі: знайти підходящий проект, заповнити грантову заявку, розписати всі обов’язки, придумати ідею. Крім того, за спостереженнями співрозмовниці, грантодавці не дуже хочуть підтримувати маленькі редакції. 

На запитання про те, чи не виснажує її така робота, і чи не відчуває вона професійне вигорання, К. відповідає так: 

“Режим максимальної завантаженості, щоб дурні думки в голову не лізли — це нормальний стан. Якщо я до обіду 6 уроків провела, я вже наспілкувалася. А мені ще потрібно або по телефону, або по Zoom поспілкуватися, зібрати інформацію, або просто перечитати сайти, написати новини. Тому я скоріше іншим виступаю психологом — особливо, якщо спілкуюся з окупованою територією”.

Про свою мотивацію продовжувати писати для сайту, навіть попри те, що він майже не приносить прибутку, медійниця говорить: 

“Люди не мають почуватися кинутими напризволяще — хоч вони в окупації, хоч виїхали в інші регіони України або за кордон. Але як можна кинути людей? Я знаю, що крім мене цю роботу ніхто не зробить. Люди щодня чекають новин”. 

Цей матеріал став можливим завдяки New Democracy Fund (NDF) та International Media Support (IMS) в рамках проєкту «Руйнуємо бар’єри разом: об’єднуючи громадські організації, медіа та державні органи для досягнення гендерної рівності в медійному просторі України», що реалізується ГО «Жінки в медіа». Будь-які висловлені тут погляди належать авторам і не обов’язково відображають погляди NDF або IMS.