Чи варто знімати кіно про війну, коли війна ще не закінчена? Як на такі фільми реагують ті, кому довелося пізнати жахи окупації, втрати близьких чи активних бойових дій?

У межах Kyiv Media Week 24 відбулася презентація «Про що ми говоримо, коли говоримо про війну. Результати досліджень контенту у фокус-групах від ТСА-USAID». Менеджер із досліджень та аналітики ТСА-USAID Дмитро Буханевич розповів про особливості сприйняття українцями контенту про війну, їхнє ставлення до героїзації персонажів і зображення ворога. В дослідженні взяли участь більш як 250 учасників з усієї України.

За словами Дмитра Буханевича, під час дослідження аналітики ТСА-USAID провели понад 50 годин дискусій із ветеранами, людьми, які пережили окупацію, пересічними громадянами й навіть окремими групами учасників, у яких є домашні тварини. Для обговорення взяли три серіали по дві серії в кожному, один повнометражний фільм, чотири короткометражки, які є частиною одного великого фільму, а також тестування запису читки акторами сценарію серіалу.

Дослідники ТСА-USAID мали на меті визначити, як глядачі сприймуть художній фільм про війну, яку роль відіграє реалістичність контенту, як глядачі сприймають зображення ворога та героїзацію українських персонажів.

 Контент, який тестували в TCA-USAID

«Одним із наших головних завдань є створення та підтримка соціально вагомого контенту. Ми працюємо з великими вибірками, робимо дослідження з машинним навчанням, також проводимо дослідження з якісними даними — це опитування, глибині інтерв’ю та аналіз літератури, — каже Буханевич. — Ми як дослідники почали із самого початку: для чого робити фільми про війну, яку роль вони відіграють, як їх будуть сприймати глядачі. І ми дізналися, що в принципі такі самі питання для себе ставили дослідники, кінокритики, історики в Сполучених Штатах у 80–90-х роках. Дуже багато контенту виходило з гострими соціальними питаннями. Вони намагалися собі це пояснити так, що ці фільми й попкультура у США в ті роки була радаром, який сканує соціальну атмосферу. Або це терапія, яку суспільство має отримати — це соціальна функція, яку не зможе понвноцінно виконати держава».

Саме такий підхід — аналіз через призму ролі в суспільстві — використали у ТСА-USAID. При цьому ще не раз проводили історичні паралелі. Наприклад, за декілька місяців після звільнення Риму в Другій світовій війні Роберто Росселліні та Федеріко Фелліні вже знімали фільм про окупацію — наприклад, «Рим, відкрите місто». Хоч італійцям не хотілося дивитися фільм про окупацію так рано і він не був позитивно сприйнятим, за кордоном він став культовим.

«Для італійців тоді це було ще дуже близьким. Проте нещодавно Мартін Скорсезе назвав його найціннішим моментом в історії кіно. В принципі, немає ніякого табу, щоб робити художні фільми про війну, навіть під час війни. Щось схоже ми бачимо з наших досліджень», — каже Дмитро Буханевич.

За його словами, люди, які живуть у тилових містах України, готові дивитися художні фільми про війну та готові робити це в майбутньому. І тільки половина респондентів, які живуть ближче до лінії фронту, сказали, що готові дивитися такі художні стрічки. Проте всі опитані люди визнавали, що такі фільми робити треба.

Жінка із Сумської області сказала: «Треба дивитись. І треба дивитися страху в очі. Щоб розуміти, що відбувається в країні та хто яке горе пережив. Щоб це знали всі».

Якщо люди готові дивитися художні фільми про війну, то виробникам  таких стрічок важливо розуміти, наскільки реалістичними їх варто робити.

«Ми керувалися принципом “не нашкодити”, бо не хотіли, щоб відбувалася ретравматизація, особливо людей, які пережили складну травму, або виїхали з окупації, або були близькими до бойових дій. Тут треба витримувати баланс між ретравматизацією і тим, щоб справді передати те, що відбувалося», — пояснює менеджер із досліджень ТСА-USAID.

Буханевич розповів, як один із респондентів із деокупованої громади Чернігівської області сказав, що йому дивитися фільм про окупацію було дуже важко. Він розповів: «Усі ці події ми переживали, були в підвалі, я зупиняв фільм, виходив на перекур, тому що він дуже чіпляв за живе й усі спогади, які довелося знову пережити».

Коли модераторка запитала його, чи це хороша, чи погана реакція, респондент відповів, що все ж таки хороша. «Люди, які не були в окупації, може, їх десь за живе зачепить і вони зможуть відчути ті емоції, як воно дійсно було», — сказав опитаний.

Інший респондент із Чернігівщини говорив, що у фільмах треба показувати важливі деталі окупації, наприклад, російське мародерство: «Є ж люди, які досі чекають “русскій мір”. І вони не можуть зрозуміти, що це таке. А вони мають зрозуміти, що до них прийдуть, виберуть усе в хаті й що ви не маєте права нічого сказати, нічого зробити. Оцього в фільмі немає і ніхто цього не зрозуміє».

Такі фокус-групи, каже Буханевич, насправді є дуже емоційними: під час дискусій іноді плачуть і модератори, і респонденти. Особливо часто таке трапляється у маленьких громадах, де люди можуть особисто знати інших учасників цих фокус груп і знати, що вони переживали разом. 

Проте іноді художні фільми про війну можуть мати й елементи комедії чи пригодницького жанру. Якщо зараз це може здатися недолугим, то американці у 1944 році так не вважали. Під час Другої світової війни в США вийшов фільм «Тарзан тріумфує», в якому Тарзан воює за союзників проти фашизму. Серед аудиторії стрічка стала дуже популярною, а тогочасний Офіс воєнної інформації Державного департаменту США вирішив, що фільм буде ідеальним для поширення ідей боротьби демократії проти фашизму.

  Постер фільму «Тарзан тріумфує»

«У нас були тестування читки серіалу про повернення військового у цивільне життя. Власне про реінтеграцію, про психологічні, фізичні проблеми, з якими вони можуть стикатися, і там було дуже багато чорного гумору. Ми питали у ветеранів, наскільки їм це близько. Один із них сказав, що чорний гумор — це дуже класно», — каже Буханевич.

На думку опитаного ветерана, чорний гумор — це ознака здорової психіки. Він додав, що треба більше різного гумору, не обов’язково чорного, навіть коли йдеться про серйозні теми. Це дозволятиме простіше ставитися до самих себе і до ситуації.

Дещо складнішим, на думку Буханевича, є питання зображення ворога у кіно. Зазвичай у стрічках його зображують одноманітно, його демонізують і не розкривають як особистість, що є зрозуміло і природно. У книжці «Голлівуд іде на війну» автори пишуть, що в кіно 40-х років ворог зображений як безіменний, безликий і майже німий. Не було жодних спроб описати характер японців у війні, або пояснити, що вони намагаються досягти війною. Німці водночас часто зображувалися як порядні люди.

Іноді ворог може зображуватися недолугим або смішним. Це, каже Дмитро Буханевич, може спрацювати в комедії, але не в драмі.

Один із респондентів, який пережив окупацію на Харківщині, сказав: «Не варто зображати людей, які йдуть сюди зі зброєю, як дурнів чи слабаків. Вони сильні, і з ними доведеться боротися. Вони не тупі, краще цього не показувати, навіть якщо вони тупі. Треба налаштувати суспільство».

Щодо українських персонажів, то деякі респонденти відповіли, що через надмірну героїзацію вони виглядали нереалістично. Коли опитані подивилися серіал про повернення ветерана в цивільне життя, багатьом ПТСР здався дуже «кіношним». Декому здалося, що коли “показують ветерана без ноги, то ті, що з ногами, можливо, вже й не ветерани”.

Найбільше вони звертали увагу на самих акторів. «Я спершу подумав, що це цей чувак, що Супермена грав у фільмі з Бетменом. Занадто “лощоний”, надто крутий, як у бойовиках 80-х. Ні, він може бути красивим. Подивіться на Павла Петриченка — він же не страшний дядько був, і молодий, і не сильно побитий життям, і загинув у відносно молодому віці. Я не кажу, що треба обов’язково такого сірого потасканого дядька. Потрібно не такого пластикового, красивого. Треба більш реалістичного, і буде чудово», — сказав один із ветеранів.

До отриманих результатів дослідники вирішили додати кількісний елемент, а саме — порахувати, які слова найчастіше використовували всі респонденти. Наприклад, коли цивільні й ветерани подивилися один і той самий серіал про повернення ветерана в цивільне життя, для них були спільними слова про порозуміння і слово «герой». Унікальними для ветеранів були слова «армія», «влада», «командир», «побратим». Для цивільних — це було слово «змінитися».

 Найбільш вживані слова респондентів після перегляду серіалу про ветерана

Коли респонденти подивилися серіал про громаду, яка опинилася в окупації, цивільні найбільше вживали слова «почути» й «зрозуміти». А люди, які пережили окупацію, говорили про громаду, переїзд, ЗСУ, переживання та страх.

 Найбільш вживані слова респондентів після перегляду серіалу про деокупацію

Наприкінці обговорення одного з фільмів про окупацію модераторка запитала, чи мотивує цей фільм до спротиву та стійкості перед російською агресією. На що жінка, яка пережила окупацію на Сумщині, відповіла: «Так, але ми й без фільму були вмотивовані».

Дослідження ТСА-USAID показало, що фільми про війну сприймаються крізь досвід глядача. «Є технічна складова, тобто люди дивляться і розказують про те, як їм сподобався звук, сюжет, гра акторів, якість зображення. Як правило, це люди, які не мали власного досвіду того, що вони бачать в кіно. І є суб’єктивна перспектива — це коли люди оцінюють вже правдивість і автентичність того, що вони побачили. З нашого дослідження ми зрозуміли, що не всі люди готові дивитися фільми про війну, але всі вважають, що їх необхідно показувати й для цього в Україні зараз суперсприятлива атмосфера», — сказав Дмитро Буханевич.