У Суспільного підписаний меморандум про співпрацю з Міністерством освіти й науки України. Тому в планах команди проєкту «Як українці українською заговорили» — демонструвати стрічку в навчальних закладах. Про це продюсерка фільму Катерина Феленюк сказала під час допрем’єрного показу, який відбувся 6 вересня в рамках книжкового фестивалю Kyiv Book Fest. Телевізійна прем`єра відбулася в ефірі Суспільного 7 вересня, на YouTube — 8 вересня, станом на 13 вересня стрічка має 44 тисячі переглядів.

Фільм потрібний, тема актуальна, форма подачі матеріалу цікава. Проте під час перегляду не залишає відчуття: десь усе це цільова аудиторія включно зі мною вже чула та бачила. Пояснення дає — безвідносно до фільму! — історик і політолог Вадим Денисенко. «Наша величезна проблема полягає в тому, що ми весь час реагуємо на російські історичні нісенітниці, замість того, щоб утворити власний історичний канон», — стверджує він. І розвиває думку: «Зараз говорити, що з часів утворення на наших землях першої держави й до сьогоднішнього дня українці мріяли лише про творення власної держави — це жити в ілюзіях столітньої давнини. Велика маса людей просто не зможе сприйняти серйозно дискусію про те, в якому столітті народилися українці як нація: разом зі Святославом Хоробрим, першими козаками чи вже після козацьких воєн Богдана Хмельницького».

Та перш ніж ввести це пояснення в контекст згаданого фільму, слід пояснити вибір авторів автора-наратора. Про те, як українці українською заговорили, глядачам розповідає Олексій Гнатковський. Актор, якого до минулого року знали в театральних колах і який прокинувся знаменитим після прем’єри фільму «Довбуш» Олеся Саніна. Його Іван Довбуш реально перетягнув на себе Довбуша Олексу у виконанні Сергія Стрельникова. Маскулінність як основна складова образу негайно зробила не лише персонажа, а й самого Гнатковського улюбленцем патріотичної, активної частини нашого суспільства. А його фрази на кшталт «То є мої гори!» та погроза на адресу ворогів «Вихаркають свою печінку, бігме, Боже!» стали мемами, гуляють у соцмережах і живуть своїм життям.

Заслужено ставши улюбленцем публіки та навіть новим секс-символом, Олексій Гнатковський не міг уникнути пропозицій долучитися до просвітницьких проєктів і приймає їх охоче. Зокрема, торік він читав текст Радіодиктанту національної єдності», який популяризує українську мову. За два місяці він запрошений до зйомок проєкту «Як українці українською заговорили», в якому виконує не лише функцію наратора, а також грає кілька ролей, зокрема — жіночих, хай перевтілення досить умовне.

Ставка на популярного й офіційно сексуального митця авторами фільму зроблена правильно. Адже, як зазначалося вище, стрічка розрахована на молоду аудиторію. Навіть якщо школярі не дивилися «Довбуша», де персонаж Гнатковського брутальний мачо, то тут вони побачать актора, котрий репрезентує більше популярну культуру. А отже, захочуть брати з нього приклад, бути модними й переходити на українську, якщо ще не перейшли. І в цьому місці зринає поставлене вище питання: з яким матеріалом працюють як Олексій Гнатковський, так і всі втілені ним на екрані іпостасі.

Треба визнати, що розказувати, тим більше — показувати історію виникнення та розвитку не лише української, але й будь-якої іншої мови є дуже непростою задачею. Власне, Гнатковський, здебільшого на початку, розігрує в лицях такі собі сценки-скетчі, які демонструють зразки вживання певного діалекту. В нашій мові їх п’ятнадцять, і відтворюються далеко не всі. Пізніше є спроба відтворити усне й писемне мовлення українців за часів Гетьманщини, як знаті, так і посполитих. Далі українську мову повільно, впевнено й цілком зрозуміло витісняє українська історія. І в цій частині проглядаються озвучені паном Денисенком проблеми.

Спробую пояснити їх на прикладах радянських практик. Коли в СРСР згадували Богдана Хмельницького, назву «Гетьманщина» як державне утворення заміняли розмитим «Запорізька Січ». І підводили до того, що Січ утворилася та розвивалася з єдиною метою — аби Хмельницький у Переяславі одного разу підписав з Московією договір про так зване «возз’єднання”. Коли згадували Тараса Шевченка, неодмінно візуалізовували національного поета портретом вусаня в смушковій шапці. Метою якого була боротьба з «панами» й узагалі поет поставав заледве не першим українським більшовиком. Відповідно, коли згадується українська мова, вона неодмінно найдавніша у світі, наймилозвучніша, за визначенням солов’їна — й через це зазнавала утисків. Аж до заборон спеціальними указами й циркулярами.

Принаймні саме подібний контекст зчитується в оповіді про те, як українці українською заговорили. Неможливо розглядати історію української мови поза контекстами історії самої України. Але разом із тим історія України, за словами Вадима Денисенка, вже пройшла етап протиставлення російській історії. Бо українське — не антиросійське, такий підхід українське розчиняє в російській кислоті. Українське сьогодні — це не російське.

Логічно перейменувати вулицю Пушкіна на вулицю, наприклад, Хвильового. Рупора царської Росії на «геть від Москви!». Проте значно корисніше та важливіше перейменувати вулицю Пушкіна на честь того українського політичного, культурного діяча або відомого здобутками в інших сферах, про якого ми, дорослі громадяни, дотепер нічого не знали. Чому не знали? Передусім завдяки багатосотрічним старанням російської пропаганди. І ось тепер настав час поговорити не вчергове про Миколу Хвильового чи загалом про Розстріляне Відродження, а про когось незнаного або щось недосліджене.

Звісно, трансформація фільму про непросту історію рідної мови в фільм про непросту історію рідного краю потрібна. Скажу більше: уникнути жодного з контекстів трагічної української історії не вдасться, та й не треба. І так, повторення з фільму в фільм про Валуєвський циркуляр та Емський указ — це закріплення в пам’яті поколінь основних зразків українофобії. Але, як на мене, значно важливіше говорити про те, як українська мова обходила всі заборони, як нею вдавалося створювати успішні популярні твори, як вона загалом додає популярності передусім усередині країни. Так, пошук прикладів потребує трошки більших зусиль, аніж іти по накатаній від Київської Русі через Гетьманщину до нової української доби. Зате результат не виглядатиме черговим повторення уже не раз говореного.

Колаж: «Суспільне Культура»