Оригінал публікації на сайті «Жінки в медіа» за посиланням

16 червня на Фейсбук-сторінці офісу омбудсмана зʼявився допис, у якому йшлося про те, що на Глобальному саміті миру Дмитро Лубінець помилився. Він розповідав про сексуальне насилля щодо дівчини, яка повернулася під час останнього обміну полоненими. З його опису було цілком зрозуміло, про кого йшла мова. 

Власне, в цьому дописі Лубінець звертався до представників медіа, щоб ті видалили новину з посиланням на його слова. Мовляв, омбудсман помилився — йшлося про іншу дівчину, яка повернулася з полону раніше. 

Ця ситуація жахлива в усьому. Як журналістку мене дратує, коли просять що-небудь видалити. Щонайменше, це неможливо. Журналісти відповідають за поширювану інформацію перед своєю аудиторією і видалити матеріал без пояснень — неприпустимо. 

Але також ця ситуація відкинула мене на початок повномасштабної війни. Коли Людмила Денісова  посилаючись на гарячу лінію психологічної підтримки UNICEF, розповідала в надмірних деталях жахливі історії згвалтувань в окупації. За її словами, це було «заради перемоги України».

Тоді медійниці та ГО “Жінки в медіа” закликали Людмилу Денісову скоригувати комунікацію про статеві злочини в час війни.

Згодом колишня омбудсман і сама визнала, що дещо перебільшувала у своїх висловлюваннях. Ще пізніше журналісти «Української правди» опублікували розслідування, у якому йшлося, що не всі історії, які озвучувала Денісова, можливо підтвердити. 

Ми можемо лише здогадуватися про наслідки таких дій. Звісно, тоді це використала російська пропаганда, аби піддати сумніву цей воєнний злочин. Хоча за нинішньою інформацією від українських правоохоронців, станом на 5 червня зафіксували 292 факти сексуального насилля. 

Але що важливіше, такі заяви — це зневага до тих, хто дійсно постраждав від сексуального насилля. Такими заявами ми втрачаємо довіру уцілілих і публічно ставимо під сумнів їхній досвід. 

10 попередніх місяців я працювала над фільмом-розслідуванням про сексуальні злочини, вчинені під час війни. Ніколи раніше мені не доводилося так довго працювати над одним матеріалом. 

Чи не найбільше часу я витратила на пошук героїв, які б дозволили розповісти ці історії в нашому фільмі, які б дозволили увійти в їхнє життя на тривалий час.

Ще до того, як записати основні інтервʼю для розслідування, я мала безліч зустрічей з правозахисниками, психологами і юристами, що працюють з постраждалими від СНПК. Без вказування імен та деталей, вони розповідали історії своїх постраждалих. Коли ж справа доходила до того, щоб безпосередньо поговорити з уцілілими — у більшості випадків я отримувала відмову. 

Навіть під час повномасштабної війни у суспільстві подекуди не змінилося ставлення до уцілілих від сексуального насилля. Постраждалі все ще зіштовхуються зі стигмою і осудом. Їх вважають винними в тому, що з ними сталося. Сексуальне насилля під час війни не сприймається як воєнний злочин. 

Зрештою, за кілька місяців двоє дівчат погодилися розповісти мені свої історії. Спершу вони обоє ставилися до мене з пересторогою. І я розуміла, чому. Вони не були впевнені, що я точно передам усе саме так, як вони розповідають, а не використаю їхні історії для розголосу. Їм потрібно було довіритися ще одній незнайомій людині і розповісти про етап життя, коли вони були найбільш вразливими. 

З однією з героїнь ми бачилися кілька разів протягом трьох місяців, перед тим, як записати основне інтервʼю. Ми багато говорили про загальну концепцію розслідування — навіщо ми його знімаємо і який ефект воно потенційно матиме. 

З обома жінками ми домовилися затверджувати кожен кадр, який знімаємо. А також, що вони матимуть можливість переглянути матеріал перед публікацією. Ми також залишили за дівчатами право відмовитися від публікації інтервʼю та відео з ними. 

Під час роботи над фільмом, ми з командою вивіряли кожне слово, яким описували їхній досвід. Нам доводилося по декілька разів передивлятися навіть заблюрені кадри — чи раптом там не проступають риси їхнього обличчя.

Довіра була крихкою як ніколи. Ми мали лише один шанс. 

За день до премʼєри нашого фільму-розслідування в кінотеатрі, я отримала повідомлення від однієї з героїнь фільму — Дарʼї.  Я знала, що вона планує прийти на показ разом зі своїм хлопцем. Дівчина пропонувала сказати кілька слів після премʼєри.  

«Я — жива людина, з якою сталися певні негативні події. Я реально існую, я — не просто стрічка зі статті, якісь букви…», — говорила того вечора Дарʼя, — «Маємо говорити ми, щоб не сказали за нас». 

Публічний розголос випадків сексуального насилля не має бути вищою цінністю, ніж права і гідність людини. За кожною озвученою нами історією стоїть особистість, яка з певних причин довірила нам свій досвід і яка сподівалася на нашу доброчесність. Ця людина — не слова зі стрічки новин, як зауважила Дарʼя. 

Так, ми все ще мало знаємо про сексуальне насилля під час війни. Але ми не маємо вигадувати чи змінювати історії, щоб нам повірив світ. Ми не маємо ставити під ризик приватність людини, яка вирішила поділитися цією історією. Ціна такої помилки або «непорозуміння» дуже висока. 

Ким би не була дівчина, про яку розповідав омбудсман — звільнена під час останнього обміну полоненими або під час попереднього — омбудсман проявив зневагу до всіх уцілілих від сексуального насилля і виявив нерозуміння засад правозахисту. Щонайменше Лубінець мав чесно визнати факт розкриття особистості уцілілої. І саме він мав понести політичну відповідальність за свій вчинок, а не ЗМІ, які нібито мали видалити новину.