«Популярна культура доречна й важлива — як піхота для відвоювання, захоплення й утримання позицій», — пише Андрій Кокотюха у колонці «Знищені митці в попкультурі: а чому б і ні?». Поки Росія руйнує наші пам’ятки, театри та книгарні, українці знаходять сили переосмислювати вітчизняну культуру та наповнювати її сучасним мистецтвом.

Але час великої війни став випробуванням для медіа, які пишуть про культуру. Окрім загального для всіх браку грошей, редакціям не вистачає людей, готових під обстрілами писати про кіно чи виставки. «Детектор медіа» розпитав журналістів різних медіа про їхні труднощі, своєчасність культури та опір російському впливу.

Редакторка порталу «МІТЄЦ» (Мистецька ініціатива тимчасового єднання цінностей) Ната Катериненко розповіла, що з початку великої фази війни медіа продовжує свою роботу фактично без перерви:

«Портал активно не оновлювався лише один місяць — лютий–березень 2022 року, коли наша країна перебувала в стані шоку. Фокус уваги "МІТЄЦ" — художники. Більшість із них не були готові говорити про мистецтво на початку повномасштабного вторгнення. І це було великою проблемою. Війна і мистецтво тоді здавалися речами несумісними, говорити про творчість, коли поруч гинуть люди, — незручно, і було дуже важко домовитися з кимось про зустріч.

Перший відеорепортаж вийшов 23 березня 2022 року. Це була майстерня керамістки Неллі Ісупової — зустріч, яка відкрила для нас нову роль журналістики як потужного психотерапевтичного інструменту, здатного людину вивести зі стану заціпеніння. Це був унікальний досвід. "Життя триває" — так Неллі Ісупова окреслила нашу зустріч, і так народився проєкт порталу "Тривання" — блок про мистецтво відкритої фази війни».

Ната Катериненко каже, що після першої зйомки і публікації відео на наступні  інтерв’ю почали погоджуватися й інші митці. І перший місяць роботи спостерігався той самий ефект — спочатку герой чи героїня відчувають розгубленість, але розмова, зйомки та подальша візуалізація матеріалу в медійному просторі відкриває їм можливість діяти далі та відкрито говорити про свою щоденну роботу й життя.

За словами редакторки, з початку повномасштабного вторгнення аудиторія «МІТЄЦ» збільшилася та розширилася географічно. Багато хто виїхав за кордон і наші співвітчизники користуються порталом як можливістю на відстані бути дотичними до мистецьких подій, які відбуваються в Україні, а також як архівом, з якого можна дістати матеріал і показати західній аудиторії свої роботи. Гугл-аналітика показує, що «МІТЄЦ» переглядають користувачі з усіх кінців світу, каже Ната.

«Гострою проблемою є сьогодні звуження географії матеріалів для порталу. Через відсутність грантових проєктів маємо фінансові труднощі для відряджень у регіони для збору інформації та поповнення архіву матеріалами зі всієї України в такому обсязі, як це було до повномасштабного вторгнення. Зараз у зоні уваги в більшості — Київ», — додала Ната Катериненко.

 Ната Катериненко

Однією з основних проблем головна редакторка харківського видання «Люк Медіа» Катерина Переверзева називає загальний психологічний стан як команди, так і аудиторії: «Кожен раз, коли посилюються обстріли або наступ на Харківщину, інформаційний простір дуже сильно насичується зрадницькими наративами. Частина з них йде власне від Росії як психологічні атаки. А частина розкидається нашими медіа, які заради хайпу та клікбейту роблять із Харкова місто-привід або запрошують дуже некомпетентних експертів».

Катерина каже, що через постійні російські обстріли Харкова важко планувати контент, адже деякі матеріали можуть бути недоречними на фоні трагедій. «У нас часто буває, що стоїть якась публікація про нову виставу або культурний простір, — і буквально за 15 хвилин до публікації, коли вже все готово, прилітає ракета в центр міста. Там багато поранених, є загиблі, і зрозуміло, що в такій ситуації, поки рятувальники розбирають завали, звісно ми не будемо ставити текст про виставу».

За її словами, більшість людей у команді мають своїх психотерапевтів. Також у редакції є домовленість, що якщо хтось відчуває, що не витримує тиску обставин, він або вона може взяти декілька днів на «помацати траву» — не лікарняний, а просто тимчасовий відпочинок на свіжому повітрі.

«Коли виснажена людина приходить на роботу і починає взаємодіяти з іншими людьми, то це для всіх не дуже класно, тому що може виникати роздратованість і непорозуміння. Якщо одного-двох днів не вистачає, то ми можемо один одного замінювати. Я постійно шукаю якісь схеми, щоб ми могли вигрібати ту реальність, яка є, і не зупиняти роботу», — каже Катерина Переверзева.

Щодо фінансів, то у «Люк медіа» наразі є різні грантові проєкти, зокрема «Харків, де твоє обличчя?» за підтримки ІСАР «Єднання». Катерина Переверзева зауважує, що грантів останнім часом сильно поменшало і тому з початку цього року медіа шукає  додаткові джерела доходів. Зараз приблизно 70% фінансового забезпечення — це грантова підтримка, а 30% — продаж друкованого журналу, партнерські проєкти з бізнесом і підтримка від спільноти. Проте підтримка від спільноти та бізнесу теж дуже сильно залежить від того, яка на цей момент ситуація на Харківщині.

 Катерина Переверзева

«Ми навіть не комунікуємо про підтримку медіа, бо розуміємо, що зараз у першу чергу треба підтримувати Збройні Сили України. Адже якщо Харків буде окупований, то будь-яка інша робота не матиме сенсу. Людей напружує не стільки ситуація з енергетикою, як те, що до Харкова почали долітати авіабомби. Вони прилітають раптово і по самому центру. Це дуже сильно впливає на емоційний стан. Квітень був дуже важкий, я бачила, що плавило просто всіх», — розповіла редакторка «Люка».

Важкі умови війни спільні для багатьох медійників, проте це не зупиняє їх від відкривання нових культурних проєктів. Головна редакторка медіа «Сенсор» (якому лише пів року) Анастасія Євдокимова каже, що зараз найгірший час для створення медіа про культуру, але водночас зрозуміло, що кращих часів у найближче десятиліття не буде:

«Труднощів дуже багато. Найперше — це фінансування. Гроші — це те, чого завжди не вистачало в культурній журналістиці, в критиці. Чи можна назвати труднощами те, що на практику приходять студенти і студентки, які жодного дня не вчилися в офлайні, не ходили наживо на пари, не працювали в групах і не мають безлічі комунікативних навичок, дуже важливих для журналістів і редакторів? Це проблема, тому що це про розвиток сфери. Про розвиток, який, імовірно, переживає стагнацію. Медіа переживають зараз погані часи — це лише початок, бо далі буде ще гірше й складніше і з грошима, і з кадрами. Тому виживуть не всі та невідомо, чи ми виживемо, зокрема, оскільки ми молоде медіа».

З’явилося під час повномасштабного вторгнення й івано-франківське видання Post impreza. Операційний керівник Євген Бойко каже, що брак людей відчуває вся культурна спільнота, адже чимало виїхали за кордон:

«Ми бачимо, що певний матеріал могла б написати якась експертка, й розуміємо, що могли б привезти її з іншого міста в Україні, але от з іншої країни — значно важче або ж узагалі неможливо. Ми намагаємося працювати багато з локальними авторками, і для нас це важливо й цінно. Час від часу ми робимо зустрічі для авторок, де намагаємося разом заглиблюватись у якісь теми чи пропрацьовувати якісь навички. І бачимо, що це працює. Все ще зараз ми балансуємо між журналістськими форматами й експертними колонками. Це дозволяє по-різному розкривати ті питання, які для нас важливо підсвітити».

Щодо фінансування, то команда Post impreza не мала партнерських чи рекламних матеріалів. За словами Євгена Бойка, медіа про культуру — це завжди про цінності, тому дуже важливо у подібній співпраці не втратити себе: «Часто бачу в локальних медіа матеріал, який ні сіло ні впало зʼявляється, вибивається з загального стилю — придивляєшся і розумієш, що це рекламний чи партнерський матеріал. Але це не дуже ок. До того ж, судячи з рекламного ринку загалом, у локальних медіа часто переважають рекламодавці-забудовники або ж заклади харчування. Навряд чи ми зійдемося з кимось із них, адже часто критикуємо, наприклад, нищення памʼяток архітектури, хаотичну забудову тощо. І було б дивно за тиждень чи два дати партнерський матеріал із кимось із будівельних компаній, які замішані в тих речах, які нам не ок. Тому поки ми ще дискутуємо про те, як залучити рекламних партнерів у майбутньому». 

Наразі медіа живе з грантової підтримки. Євген каже, оскільки рекламний ринок на початку вторгнення обвалився й зараз лише починає відновлюватися, то чимало медіа з ширшим тематичним фокусом теж змушені були перемкнутися на грантові програми. Через це виникла висока конкуренція. А конкурувати з ними вузькопрофільному медіа — ще той виклик.

 Євген Бойко

Ще один новачок часів великої війни — «Штука медіа» з Донеччини. Комунікаційниця ГО «Штука» Марія Кутнякова розповіла, що мотивацією створити культурний проєкт в умовах великої війни був великий запит аудиторії на україномовний контент про культуру та бажання підсвітити митців та ініціативи зі сходу.

«Ми створилися якраз після повномасштабного вторгнення у Мирнограді. Проєкт повністю на волонтерських засадах від ГО "Штука", адже двоє членів організації — це журналісти. Ми бачимо, що запит на україномовний контент є. І він досі не закритий. Дуже часто на якісь нішеві історії, зокрема культурні, мистецькі, немає україномовних джерел — можуть бути тільки російськомовні або іноземні. На жаль, українське населення в цьому виборі обирає російський контент. Це зумовлено тим, що на Росії більше креаторів (через 140 млн населення), плюс багато креаторів країн СНД створюють контент російською, щоб охопити більшу аудиторію», — каже Марія.

Як під час війни не втратити інтерес до культури та остаточно звільнитися від російського впливу

Редакторка порталу «МІТЄЦ» Ната Катериненко каже, що західна аудиторія, можливо, трохи стомилася від українського, але зараз наші співвітчизники — вимушені переселенці — представляють свої проєкти за кордоном, знайомлячи світ з українським мистецтвом. До великої війни це були лише поодинокі випадки. Що стосується внутрішньої ситуації, то в художньому середовищі, яке до повномасштабного вторгнення було у більшості російськомовним, сьогодні українська мова стала нормою. «Це викликає захоплення, це один з елементів боротьби за свободу України, і фокус уваги митців — Україна, її історія, її сьогодення. Звісно, артспільнота — це не всі люди країни, але це еліта, яка формує сучасну культуру, її майбутнє», — говорить Катериненко.

Аби не втратити цю увагу, на її думку, не треба спекулювати на мовному питанні, а пропонувати якісну, чесну журналістику та звертати увагу не лише на війну та гучні мистецькі події, а й на низові ініціативи, які пропонують якісний україномовний контент: «З часу початку великої війни на ютубі з’явилося чимало каналів, де наші актори читають твори вітчизняної та світової літератури українською. Сьогодні їх стало менше, бо не всі витримують конкуренцію з російськомовним контентом, і варто було б освітлювати їхню роботу, підтримувати людей, які попри труднощі доводять тезу, що "української має бути більше". Над цим мусимо працювати спільно».

Головна редакторка «Сенсора» Анастасія Євдокимова говорить, що інтерес до всього українського залишається великим, тому що досі немає відповідей на всі запитання: хто ми, звідки та які ми — українці? «Є так багато людей, чий перехід на українську мову досі триває. Є так багато людей, які знаходять в українському мистецтві та культурі відповіді для себе. Звісно, цей інтерес не буде вічним, є теми вже заїжджені. Проте водночас є надія, що можна знаходити інші точки входу в теми. Говорити про українське мистецтво не відсторонено, як про шось саме по собі, а як про частину європейського мистецтва. Дивитися на західні продукти й інтерпретувати їх крізь призму українського досвіду, плекати, підтримувати, давати майданчики українським інтелектуалам та інтелектуалкам, а не чекати, що хтось приїде з Заходу та щось нам розповість», — каже Анастасія.

За її словами, іноземні експерти, які протягом двох останніх років приїжджають до України і говорять про деімперіалізацію та декомунізацію, не знають українського контексту й не здатні дати адекватну рефлексію чи оцінку. Натомість є українські інтелектуали й інтелектуалки, яких треба підтримувати.

  Анастасія Євдокимова

Крім того, каже редакторка «Сенсора», поки в аудиторії є високий інтерес до культури, цим треба користуватися, підсвічувати різні види мистецтва, шукати точки дотику з аудиторією, — намагатися їй розповідати та пояснювати контент, який з’являється в українському культурному просторі.

«Українські медіа мають перестати згадувати про російське. Російська музика і різні російськомовні українські шкідливі блогери залишаються в медіаполі, тому що їх туди тягнуть. Є пані на прізвище Алхім — блогерка з великою аудиторією, яка, окрім того, що рекламує казино, говорить російською мовою, слухає російську музику і продовжує тягнути російські наративи. Чому вона досі з’являється в ютуб-шоу? Навіщо чути цю "іншу думку", як стверджують автори цього контенту? Кожен, хто створює контент, має нести відповідальність. Ми маємо ігнорувати російський шоубізнес і будь-які справи в Росії, якщо вони, звісно, не стосуються досягнень української армії. Якщо ці обговорення не на навколо політичні теми, а про культуру, їх просто треба стирати. І тоді не буде у людей подразників, щоб звертатися до російського. Головне, не давати майданчик для висловлювань людям з антиукраїнською позицією», — говорить Анастасія Євдокимова.

Редакторка «Люк Медіа» Катерина Переверзева помітила, що останнім часом серед їхньої харківської аудиторії стало набагато менше «срачів» щодо перейменувань чи проєктів, де заборонена російська. «Мені здається, що оце загострення пройшло і наша аудиторія в більшості розуміє, що тягнути російське в публічний простір — це як мінімум неетично і не емпатично по відношенню до людей і до того, що з нами усіма зробила Росія. Коли ми робили проєкт "Харків, де твоє обличчя", ми йшли шляхом не "відмовляйтесь від російського, бо воно погане", а шляхом "навіщо нам російське, якщо у нас стільки свого". Росія так сильно насаджувала українцям своє, адже культура — це те, що тебе формує, що у тебе проникає і від чого дуже складно відмовитись. Коли зараз у людей намагаються забрати те, що викликає ностальгію, у них виникає захист і наративи про "харківську мову". Тому ми намагаємося не різко забирати те, що для людини важливо і до чого вона звикла, а пропонувати щось, що набагато прикольніше і актуальніше», — каже Катерина.

Команда Post impreza, попри труднощі та регіональний формат, зараз спостерігає зростання кількості переглядів і щомісячних охоплень. «Дуже приємно, коли від зовсім незнайомих людей чуєш, що вони читають Post impreza. І це не люди з бульбашки митців чи мисткинь, — розповідає Євген Бойко. — Кількість каналів на ютубі про українську історію чи культуру лише зростає. В певний момент людей, охочих дізнатися про українську культуру, стало різко багато. Але це був стрибок і зараз він або у стагнації, або потроху починає сповзання. Хоча це нормальний процес, певно. Ми всі бачили сплеск інтересу до нашої естради. Одного разу ми поставили в розділ "Анонси" концерт Степана Гіги — і в гуглі нас показувало просто якісь десятки тисяч разів, із яких теж велика кількість була переходів на сайт, бо, певно, люди думали, що там буде лінк на його альбом або що».

Аби позбутися російського впливу на аудиторію, за словами Євгена, українські митці мають створювати якісний продукт для різної аудиторії: «Навряд чи аудиторія, що дивилася “Слово пацана” буде дивитися "Спіймати Кайдаша" чи "Зозулі". Вони потребують іншого. У нас мало серіалів про підлітків. Єдині два якісні, які можу згадати, — це "Перші ластівки" та "Секс, інста і ЗНО". Поки в нас будуть ці білі плями, їх будуть заповнювати серіали чи музика з Росії. І конкретно тут, мені здається, мало що можуть зробити медіа».

Проте, окрім конкуренції з російським контентом, на думку Бойка, є ще декілька проблем — погана промоція українського культурного продукту та власне мала кількість культурних медіа в країні: «Сподіваюся, що їх буде більше. А також, що у великих суспільно-політичних медіа будуть окремі розділи “культура”, відмежовані від “лайфстайл” чи “життя”. Наразі в суспільно-політичних медіа бракує людей, які якісно пишуть про культуру. А пересічний споживач поки все ще йде за інформацією саме до інформаційних ”супермаркетів”». 

Комунікаційниця ГО «Штука» Марія Кутнякова також бачить проблему в тому, що українські медіа пишуть тільки про елітарну культуру, хоча українці різні й потребують різного контенту. «Якщо ми не будемо виготовляти цей контент, то його виготовить ворог. На нашу думку, остаточне усвідомлення значення мови та культури до українців прийшло щонайкраще в 2014-му, а для багатьох лише у 2022-му році. Тому маємо маленький час для роботи. Нам треба продовжувати створювати контент для різних аудиторій на різну тематику. Більше розповідати про історію, історичні, культурні постаті регіонального та загальнонаціонального характеру. І буде в нас щастя», — підсумувала Марія.

Фото надані спікерами