Нинішні березень-квітень видалися несподівано врожайними як на медійні проєкти, котрі розвінчують декларовану «велич» російської культури, так і на медійні скандали довкола цього. Включно з однозначними заявами окремих діячів культури з українськими паспортами. Зокрема, раптом прокинувся 85-річний (хоча вік не має значення) колишній очільник київського театру імені Лесі Українки Михайло Резнікович і видав: «Я поїхав із Києва, тому що я не можу прийняти, я не можу змиритися з тим, що в останні два роки послідовно знищується велика російська культура. Тому що для мене особисто велика російська культура — рідна». Поїхав не до Москви чи Санкт-Петербурга, до речі, в інший бік. Де російську культуру справді вважають великою або принаймні рівною власній і впливовою.

Йдеться не про Велику Британію, а загалом про Європу. Російське на її теренах досі впевнено себе почуває. І завдяки агресивному просуванню саме сегментів культури й заразом медіа Росія досі має на Заході потужних і справді впливових адвокатів. Адвокація тут — не юридичний термін. За російське вписуються реальні лідери думок, серед яких політики, актори, письменники, історики, журналісти.

Причини, форми, методи та згубні для цивілізованих суспільств наслідки подібного захисту розбирають і на прикладах показують у п’ятьох із шести епізодів «Великої російської брехні» — документального серіалу від «Суспільного». Загальна ідея проєкту — дослідити питомо російський контент і спробувати переконати коло, ширше за однодумців: нема російської культури, є російська пропаганда. Окремо невгамовне Суспільне випустило проєкт «Русифікація в стилі поп», автори якого зосередилися на російських впливах у шоубізнесі винятково всередині України від підрадянських до новітніх часів. Паралельно суголосні випуски виходили на різних авторських ютуб-каналах. І навряд усі мають однакову аудиторію.

Але feedback від альтернативно обдарованих шанувальників і відданих, мотивованих захисників «великого русского» прилетів не внаслідок появи цих та інших теле- й відеопроєктів. Справжній trigger стався на початку квітня. Коли за висновком Українського інституту національної пам’яті в Україні «заборонили» (насправді — ні!) письменника Михайла Булгакова та все з ним пов’язане.

Точніше пояснить цитата: «Присвоєння його імені географічним об’єктам, назвам юридичних осіб, об’єктам топонімії, а також встановлення на його честь пам’ятників та пам’ятних знаків в Україні було втіленням русифікації — складової російської імперської політики, спрямованої на нав’язування використання російської мови, пропагування російської культури як вищих, порівняно з іншими національними мовами та культурами, витіснення з ужитку української мови, звуження українського культурного та інформаційного простору».

З наведеного людям із критичним мисленням має стати зрозуміло: тримати в себе вдома книжки Булгакова не є ані адміністративним, ані кримінальним порушенням. Так само як томи Пушкіна, Толстого чи Достоєвського. Проте шанувальникам кров із носа потрібна легальність. Усякий зараз може за наявності інтернету 31 грудня кожного року ввімкнути собі «Іронію долі…» та дивитися п’ятдесятий раз, готуючи салат «олів’є». Але ні, шанувальники проти власної маргіналізації. Їм треба улюблене кіно по телевізору, в ефірі легального українського національного телеканалу. До речі, їх ще й дуже ображає, коли «олів’є» називають радянською кулінарною спадщиною, якої треба позбутися разом з усім російсько-радянським.

Заруба довкола саме Булгакова, точніше — приналежності його творчого спадку, раптом розкодувала сутність тієї російської культури, яку в особі цього письменника й драматурга захищають пан Резнікович і його однодумці. Борис Бахтєєв спробував пояснити сутність її декларованої «величі»: «Російська класична література, та й уся культура — це, по суті, європейська література й культура російською мовою. У Росії вона завжди цікавила лише тоненький прошарок інтелектуальної еліти. Вона була і є чужою для переважної більшості росіян. Чужою й ворожою. Тим паче зараз, коли законодавцем мод і думок у Росії є “глибинний народ”». Але на цьому зупинився. Хоча далі все значно цікавіше.

Захисники Булгакова апелюють до його антирадянськості. Справді, програмний роман «Майстер і Маргарита» був серед радянського самвидаву. Саморобні, переплетені в палітурних майстернях примірники у 1960–1970-х представники згаданої паном Бахтєєвим радянської інтелектуальної еліти (не лише російської, до речі) давали одне одному почитати на ніч-дві. Це прирівнювалося до слухання ВВС крізь глушилки й входило до джентльменського набору тогочасної фронди. Така собі боротьба з режимом на мінімалках. Проте вистава «Майстер і Маргарита» цілком собі легально йшла на сцені модного московського Театру на Таганці від 1977 року. Нікого не посадили ані за постановку, ані за перегляд.

Інші твори нібито забороненого Булгакова неодноразово екранізувалися саме в 1970-х, у розпал «застою» та розгулу внутрішнього терору від всемогутнього КДБ. Екранізації лягли в цілу лінійку радянського кіно, котре прямим текстом реабілітовувало у свідомості тієї ж таки російської та проросійської інтелектуальної еліти Білу гвардію. Білогвардійщина в СРСР у той час теж стала фрондою.

А легалізацію Білої гвардії в підрадянський період почали дві стрічки за творами уродженця Херсона Бориса Лавреньова. Він воював у Добровольчій армії Денікіна, офіцер, типовий білогвардієць, який потім перефарбувався й записався до Червоної армії. Дивним чином вчорашнього «біляка» не вичистили як чуждий елемент, навіть удостоїли двох Сталінських премій. Уже від 1930-х і до смерті Лавреньов — пропагандист, працює у військовій пресі. Але у середині 1920-х публікує повісті «Сорок перший» і «Розповідь про просту річ». Їхні головні герої — офіцери Білої гвардії, причому позитивні, викликають симпатію. Саме друге екранне втілення «Сорок першого» Григорієм Чухраєм у 1956 році стало одним із символів так званої «відлиги». Екранізація «Розповіді про просту річ» (1975) Леоніда Менакера менше відома хоча б тому, що загубилася серед іншої «російської радянської білогвардійщини» того періоду.

Значно відомішими, навіть знаковими для 1970-х і надалі стали «Біле сонце пустелі» Володимира Мотиля — пісня одного з лідерів російських «шістдесятників» Булата Окуджави легалізує вираз «ваше благородіє». Звертання «ваше превосходительство» набуває позитивного значення після виходу серіалу Євгена Ташкова «Ад’ютант його превосходительства». Дія цієї стрічки та фільму Євгена Карелова «Служили двоє товаришів» розгортається на території України, а також у Криму, останньому прихистку «білої гвардії». Обидва якісних навіть на сьогоднішній погляд фільми заодно виставляють у карикатурному світлі українців загалом та український повстанський рух зокрема. А «Служили двоє товаришів» наголошує на трагедії білогвардійців, які змушені залишити батьківщину.

У цю лінійку органічно вписався Михайло Булгаков. На великих екранах у 1970-му — двосерійний «Біг» Олександра Алова та Володимира Наумова, в основі якого відразу три твори Булгакова, серед яких «Біла гвардія». На телебаченні 1976 року виходить трисерійний фільм Володимира Басова «Дні Турбіних». Це — адаптований Булгаковим за життя для театрального показу знову роман «Біла гвардія». Той самий зразок записної українофобії, і в фільмі глядачі три вечори насолоджуються звичаями київських інтелігентів російського походження, білих офіцерів, людей честі, інтелігентів та інтелектуалів. Окремо — комедія Леоніда Гайдая «Іван Васильович змінює професію» за п’єсою Булгакова 1930-х років. Там цар Іван Грозний цілком собі позитивний як для комедії персонаж, цар-завойовник, цар-реформатор.

Домішайте сюди залюбленість нинішніх захисників Булгакова в новітню російську еміграцію на кшталт Бориса Акуніна, Юлії Латиніної, Людмили Уліцької та чималої медійної й політичної фронди. І sapienti sat, тобто, розумному досить: як за радянського, так і за путінського режимів російською фрондою є білогвардійщина. У модернішій формі, проте з таким самим змістом.

Варто наголосити: Михайло Булгаков — єдиний питомо радянський автор, за якого кривдно доморощеним захисникам «великой русской культури». Пушкін, Толстой, Достоєвський і Чехов належать до когорти дворян, яких влада робітників і селян, того самого «глибинного народу», зарахувала до виразників власних інтересів. Їх же, особливо Толстого, досі щиро обожнюють у Європі, вважаючи російськими культурними візитівками. Як і Булгакова: у романі Фредеріка Бахмана «Людина на ім’я Уве» та в голлівудській екранізації «Людина на ім’я Отто» головний герой знайомиться з коханням свого життя завдяки спільній любові до «Майстра і Маргарити».

Тому можна сміливо твердити: російська культура, що йде на експорт і маркується «великою», по суті своїй репрезентує лише один прошарок. Білу гвардію. Легітимну фронду Робітничо-селянській Червоній армії, на багнетах якої трималася радянська влада. І на чиїх ракетах тримається зараз армія російська. Яку білогвардійці вперто називають путінською. Білогвардійці ж не були друзями України у свій час. А отже, не є нашими друзями тепер. Разом із ними — вся їхня велика білогвардійська культура.

Титульне фото: Getty Images