Оригінал публікації на сайті Суспільного Мовлення за посиланням. Вперше опубліковано на сайті ebu.ch.

Під час восьмиденного візиту Ліз відвідала філії Суспільного у Києві, Харкові та Львові. Подаємо переклад роздумів Ліз щодо її візиту в Україну, опублікованих на сайті ЄМС. 

Я стояла за апаратною новин, так само як я робила це сотні, якщо не тисячі разів до того, насолоджуючись останніми моментами перед трансляцією. Команда робить остаточну підготовку до програми, так само як і будь-яка інша апаратна у будь-якій роботі телевізійних новин. 15:59:00 — чи є головний сюжет? Ведучий готовий? Звук — перевірка, грим — перевірка, камери — перевірка. 15:59:30: настає спокій та тиша. Від Лондона до Аммана, від Брюсселя до Києва: різні мови, різні технології, різні новини; але душа та серце телевізійних новин є завжди одні й ті ж. Проте цього разу це було не так.

15:59:35 Я знімаю на свій телефон; відлік і заголовки — мої улюблені моменти. Раптом, перекриваючи усі звуки звучить гучномовець. Це сигнал повітряної тривоги — реальна загроза ракетного нападу Росії на українську столицю. Готовність, очікувана напруга апаратної та студії, які ось-ось були у повітрі, розчиняються. Чутно колективне зітхання і стогін розчарування. Ще один випуск зірвано, ще одна ознака того, що нічого тут не є нормальним.

І тоді щоденне диво, про яке я тільки чула, відбувається на моїх очах. Співробітники спокійно залишають свої робочі місця і прямують до укриття. Вся їхня апаратна, студія, система плейауту, радіомікрофони і системи talkback ведучих відтворені в приміщеннях укриття.

16:04:30, всі на місці. Повторення останніх перевірок. Новий вступний сценарій знаходиться на телесуфлері. Карта-графік готова пояснити останні новини та переривання ефіру.

16:06: Сигнал для ведучого. Ми в ефірі. Ведучий пояснює, що повітряна тривога оголошена по всій країні. У Білорусі злетів літак, здатний випускати гіперзвукові ракети, які можуть досягти будь-якої частини України за лічені хвилини. Вся країна. Просто задумайтесь над цим. Країні з 40 мільйонами людей кажуть, що треба сховатися: у підвалі або місці з двома стінами між ними й зовні, у станції метро — де зможуть. І це відбувається кожен день, часто вночі, часто набагато частіше, ніж один раз.

Це була моя перша повітряна тривога в Україні. Незважаючи на роки навчання та відрядження журналістів у зони бойових дій, це був також мій перший день у країні, що перебуває у стані війни. Так, адреналін в мені вирував, але бачити, як співробітники Суспільного справляються з ситуацією з таким професіоналізмом і досвідом було честю.

Це також було «ніжне» введення у сповіщення про повітряні тривоги для цього відвідувача. Ніяких ракет не було випущено, все закінчилося незадовго до того, як випуск вийшов з ефіру о 16:15:00. Далі було зовсім інакше.

Коли Роман Каров, один з керівників у департаменті безпеки Суспільного, зустрів мене з нічного поїзда рано-вранці в понеділок у Києві, він сказав: «Отже, ми їдемо завтра до Харкова?». Так, я відповіла, що Ви думаєте? «ДОБРЕ. Але Харків не такий безпечний». Пізніше, коли я зустрілася з Миколою Чернотицьким, головою правління Суспільного Мовлення, він сказав: «Отже, ви їдете до Харкова?». Так, я відповіла, що Ви думаєте? «Хоробро!»

Ангеліна Карякіна, яка була головою новин Суспільного на момент початку повномасштабного вторгнення, і яка організувала мій візит, закочує очі, коли я їй кажу: «Все буде добре, ми будемо дуже обережні». І ми були. Багато чого було сплановано для цієї поїздки. Повна оцінка ризиків. У нас були бронежилети та шоломи, мій помаранчевий рюкзак був наповнений аптечками для надання першої невідкладної допомоги, водою, їжею, ліхтарем, павербанками, запасним телефоном. Я чула, як каністри з паливом хлюпали у задній частині нашого автомобіля. У нас були водій і Роман, який відповідав за безпеку. Ми подорожували тільки в денний час, вночі ризики занадто високі. І ми зустрічаємося зі Славою. 

«Один з найсильніших редакторів у всій компанії…»

Слава Мавричев є головою східного хабу Суспільного. Навіть за мірками Суспільного він герой. Його колеги ставляться до нього з максимальною повагою: «Один з найсильніших редакторів у всій компанії», сказав один, «він неймовірний», сказав голова правління.

І як і всі найкращі герої, Слава занадто зайнятий виживанням і роботою, щоб знати про будь-що з цього. Ангеліна міцно обіймає його, коли ми приїжджаємо. Вони не бачили одне одного з 2022 року, незабаром після того, як російських окупантів було відкинуто з околиць Харкова, назад до кордону, за 30 км звідси. Харків’яни та журналісти вже пройшли багато чого, і за останні кілька місяців російські атаки посилилися.

Місто тихе. Знаєте, це місто має бути місцем, де всі скаржаться на рух транспорту, де кафе повинні бути зайняті, а центральна площа (мабуть, друга за величиною в Європі) повинна бути жвавим серцем міста, де неможливо знайти місця для паркування. Але не сьогодні. На перший погляд, нічого дивного немає. Але я знаю цю будівлю, чому я її знаю? Я ніколи не була у Харкові. І тоді я зрозуміла, що вона мені знайома з відео 2022 року з відеореєстратора. Машини їхали повз ратушу, і раптом ви побачили її. Ракета, що падає з неба, врізається в правий кут будівлі, величезний вибух. Знаменитий фасад, перед яким я зараз стою, зник у диму. А фасад — це все, що залишається. За ним будівля зруйнована. Розпочалися роботи з її розчищення, проте це сізіфова праця, є інші пріоритети.

З іншого боку площі є сучасний висококласний готель, він весь такий із синього скла і обіцяє досвід розкішного життя. Ще одна ілюзія. Ми обходимо будівлю збоку, щоб побачити, як ракета протаранила будівлю, пошкодивши вісім з 11 поверхів. Журналіст ZDF (німецький член ЄМС) отримав поранення. 

Ми пробули в Харкові п’ять годин. За цей час було 7 повітряних тривог. Слава — журналіст, але тепер ще й військовий експерт-аматор. Це допомагає йому і його колегам залишитися живими. Мій телефон спрацьовує — додаток голосно сповіщає мене про останню тривогу. Він перевіряє свої групи у телеграмі. Цей знаходиться на кордоні, каже він, а той далі на захід, немає причин для хвилювання. У будь-якому випадку, ми спускаємося до підвального кафе і залишаємось там, поки він не скаже, що це безпечно.

Діти приходять на станцію метро на навчання

Наступного разу, коли ми наближаємось до метро, ми входимо так само, як діти приїжджають в автобусах до школи. Вони приходять один день на тиждень, в інші дні вони вчаться онлайн. Діти приходять на станцію метро не для того, щоб поїхати до школи, а для того, щоб навчатися. Над платформами в колишньому технічному приміщенні побудували класні кімнати. Доводиться пригинатися під вентиляційними трубами і, безсумнівно, грюкання потягів дещо відволікає, але у всьому іншому вони виглядають як звичайні класні кімнати деінде. Діти беруться за руки, хихотять і крутяться, явно радіючи товариству одне одного. Вони закутані, щоб не змерзнути, і мене вражають їхні усміхнені щасливі обличчя. Але не їхніми усмішками чи невинністю перед цією війною, а кольором їхніх облич. Бліді щоки дітей — яскравий показник того, що ці діти проводять дуже мало дорогоцінного часу на вулиці. Так, була зима, але ці діти живуть під постійним російським бомбардуванням, і гра на відкритому повітрі — це розкіш, яку їхні батьки часто вважають занадто високою ціною.

Ми прямуємо до офісу Суспільного. Більше не в престижному комплексі під їхньою телевежею. Це вже давно стало занадто високим ризиком. Ми йдемо вулицями, де кожна третя будівля повністю зруйнована. Слава раптом починає стрімко бігти й каже нам поспішати. Ми вбігаємо через двері і поспішаємо вниз до підвалу. Ця пролетіла над нашими головами, каже він. У Харкові, за 30 км від кордону, ви маєте не так багато часу, щоб знайти укриття. Насправді це не були випадкові двері, ми приїхали в офіс — до аварійного ньюзруму, в якому Слава забороняє команді працювати. Кожен працює з дому у своїй місцевості. Це занадто великий ризик, щоб всі працювали разом. Але це те місце, куди вони можуть прийти, якщо не мають інших або безпечних місць. Є столи та електропостачання. Холодно, можливо, трохи волого. Стіни цегляні, є диван. Місце виглядає і відчувається як бункер з іншої епохи. 

Проте тут хороший Wi-Fi. Знаючи, що я буду тут одночасно із засіданням вищого керівного комітету (ВКК) ЄМС, яке відбувається в Женеві, ми запустили Microsoft Teams і приєдналися до зустрічі. Слава (з перекладом Ангеліни) розповідає ВКК, як це — працювати в Харкові, і як він зменшує ризики для своєї команди. Він розповідав нам, що коли удар трапляється вночі, то саме він приїжджає на місце подій з камерою — якщо він посилає репортера, це означає, що не буде репортера протягом дня, і він не може собі цього дозволити. Коли хтось хоче поїхати на місце подій, вони розміщують повідомлення в WhatsApp-групі команди, троє інших повинні лайкнути повідомлення, перш ніж вони зможуть піти, і ніхто не може поїхати на місце удару раніше, ніж через 30 хвилин після того, як це сталося — ризик «подвійного удару», де мішенню є співробітники ДСНС, занадто високий.

Ноель Карран, генеральний директор ЄМС, запитує: «Як ми можемо допомогти, що вам потрібно?». «Сон!» — відповідає Слава. Він каже нам, що знання про нашу підтримку вже дає їм значне відчуття комфорту. Вони ніколи не відчувають себе самотніми. Насправді те, що потрібно Славі, це павербанки. Через два дні після нашого візиту величезні нічні удари занурили місто в темряву, як буквально, так з точки зору зв'язку. Я привезла йому трохи вина і чотири павербанки з наших запасів для Євробачення у Женеві — найбільше його схвилювало останнє.

Коли стає безпечно, ми ризикуємо піднятися нагору. Будівля з іншої епохи, хоча до недавнього часу вона працювала як радіоцентр. Шпалери, можливо, ще 1930-х років, старе обладнання для радіомовлення, я не знаю, яких воно років, великий радіотеатр мовить про велич минулих десятиліть. Слава показує нам комфортніший офісний простір — нещодавно відремонтували його, якби не ракета, яка влучила в сусідню будівлю, обвалила стелі, пошкодила систему опалення і розбила всі нові вікна 31 грудня 2023 року.

Руйнації, вчинені людьми

Саме розбите скло під ногами стало крихітним нагадуванням про те, що в лютому 2022 року у Салтівці, передмісті Харкова, відбулося справжнє пекло. Все навколо мене було найбільшим нагадуванням: 9-поверхові багатоквартирні будинки розтрощені, з величезними дірками від танкових пострілів і пошкоджені вогнем. Слава вказав на верхні вікна, вигорілі й порожні; на ті, де він грав зі своїм сином і дивився в бік російського кордону. Мати хлопчика перенесла його в більш безпечне місце 23 лютого 2022 року. Наступного дня прийшла російська армія, знищуючи все на своєму шляху, так само як Слава й передбачав з цього вікна.

Я стояла на дитячому майданчику, дивлячись на свої ноги. Я пам'ятаю, робила те ж саме, коли поїхала на місце подій Тайфуну Хайян в місті Таклобан на Філіппінах у 2013 році. Іноді хочеться просто відвернутися, щоб не бачити жаху навколо себе. Цього разу руйнування було спричинене не природою, а людьми. Але так само, як і у місті Таклобан, опустивши очі донизу, ви не врятуєте себе від цього, бо на землі не було жодного місця, яке б не було вкрите склом, уламками війни. Дитячий майданчик, де ніхто не може грати.

Я думала, що це місце безлюдне. Воно було знищене, воно має бути покинутим. Але Ангеліна вказує на світло у вікні — вікно з новим склом. У деяких квартирах все ще живуть люди. Вони живуть серед розбитих руїн колись живої спільноти. І коли ми прямуємо далі Салтівкою, Ангеліна дивується тому, як добре її розчистили. Вона була тут у 2022 році, казала, що Салтівка була схожа на Маріуполь, вона думала, що ніхто ніколи сюди не повернеться. Мені важко уявити, наскільки погано було до цього, що таке покращення є суттєвим, але це правда, є люди, які живуть, роблять покупки, спілкуються, ловлять автобус, штовхають дитячі візочки із немовлятами, народженими задовго після лютого 2022 року. Життя продовжується, воно має продовжуватися.

Ми залишаємо Славу на станції метро. Я знаю його лише п'ять годин, але прощаюсь з ним з глибоким жалем. Я запитала його, чому він залишився — чому б не виїхати ненадовго, зробити перерву? Він сказав, що знає, що якщо він виїде, втратить адреналін, темп роботи, він не зможе повернутися. І він не хоче покидати своє рідне місто, плюс — хто ще буде робити цю роботу? Йому досить складно наймати й утримувати журналістів, і навіть з усім його досвідом якомусь іншому, новачку в команді, було б надзвичайно складно забезпечити безпеку.

Ми були там п'ять годин, протягом яких було сім оповіщень про повітряну тривогу. Під час тривалої подорожі автомобілем назад до Києва ми з Ангеліною говорили про тих, хто залишається. На заході ми знаємо найбільше про тих, хто поїхав. Ми думаємо про журналістів Суспільного у Херсоні, яким вдалося таємно працювати під російською окупацією — відправляючи фотографії та повідомлення, коли вони могли, на великий особистий ризик. Тому що не кожен може втекти, не кожен хоче, і ці люди повинні жити своїм життям. Українці борються за свободу робити це, але не ставлять життя на паузу, молячись про мир. Здатність людини продовжувати жити в найжахливіших обставинах постійно вражає сторонніх спостерігачів. 

«Діти — це майбутнє…»

Наступного дня я зустрічаю людину, яка уособлює це, яка бачила найгірші й найкращі сторони людської природи. Отець Андрій Галавін сьогодні є кимось на зразок знаменитості. Причина його слави — та ж страшна причина, з якої ми всі чули про місто Буча. Він священник в Андріївському храмі, де понад 100 цивільних жертв російської різанини були поховані в братській могилі наприкінці лютого і в березні 2022 року. Він розповідає мені про справжні жахіття, показує мені фотографії тіл на своєму телефоні, те, що слова не можуть описати: «Facebook ніколи не забуває», — говорить він сумно.

Отець Андрій приділив розмові зі мною майже годину свого дня. Я дякую йому за багато годин, які він провів з журналістами за останні два роки. Зрозуміло, не всі так раді ЗМІ в найважчі моменти свого життя. Але з самого початку він прийняв позицію, що саме журналісти гарантують, що Буча — це назва, яка ніколи не буде забутою. Нещодавно він зустрівся з командою новин з Хіросіми. «Якщо вони змогли відновитися, є надія й для нас, — сказав він, — ніхто не забув назву Хіросіма».

А тепер, запитала я, що вам потрібно зараз? «Ресурси для недільних шкіл», — миттєво відповідає він. «Діти — це майбутнє. Ви не можете подолати минуле, не дивлячись в майбутнє».

Повернувшись до Києва, Суспільне також твердо зосередилося на майбутньому. Коли ми наближаємося до дверей ньюзруму, Ангеліна описує їх як «портал». Ми йдемо по коридору з багатьма дверима, все те ж саме до тих пір, поки вона не зупиняється, прикладає перепустку до зчитувача і відкриває одну з них. Це як потрапити в інший світ. Відкритий в кінці 2021 року, цей блискучий ньюзрум, створений на замовлення для журналістів телебачення, радіо та інтернет-видань, різко контрастує з будівлею навколо нього. Цей член ЄМС дуже серйозно ставиться до інформаційного мовлення та його майбутнього.

Україна славиться своєю експертизою у сфері ІТ, експортуючи послуги розробників по всій Європі та за її межами. Не дивно, що вони серйозно ставляться до своєї онлайн-журналістики, але я не можу достеменно передати, наскільки незвично бачити мовник з такими обмеженими ресурсами, що досягає успішної цифрової трансформації в таких масштабах. Я не можу не думати, що є багато подібних мовників, які не перебувають у стані війни, які могли б навчитися з цього прикладу. Повністю інтегрований ньюзрум, де ніхто не працює тільки на одній платформі, і де є прагнення охопити якомога більше населення, наскільки це можливо.

Їхній вебсайт Suspilne.media швидко зростає, тепер нараховуючи п'ять мільйонів унікальних користувачів щомісяця. Вони мають одні з найпопулярніших телеграм-акаунтів в Україні й охоплюють дев'ять мільйонів підписників у всіх своїх акаунтах в соціальних мережах. Вони роблять відео для YouTube (4 мільйони підписників) у різних форматах — постійно адаптуючи свій стиль, отримуючи інформацію про доступні дані щодо аудиторії. Нещодавно Суспільне стало членом проєкту обміну цифровими новинами ЄМС «Європейська перспектива» і швидко вчиться того, які з їхніх сюжетів спрацюють для інших членів, і які сюжети цікавлять їхню аудиторію. Не дивно, що саме новини про українців, які живуть за кордоном, є винятково популярними.

Звичайно, це через те, що так багато українців не живуть там, де хочуть. Дехто живе за кордоном, але навіть ті, хто залишився, часто є внутрішньо переміщеними особами (ВПО). Сім'ї розділилися. Мене вразило те, скільки з них неодноразово були переміщені через агресію Росії проти України та її народу. Марія Фрей є членкинею правління Суспільного, відповідальною за новини. Вона мріє про море та повернутись до свого рідного Маріуполя. Коли у 2014 році почалася ця війна, Марія поїхала зі сходу до Києва. Вона настільки жила з відчуттям загрози від Росії, що у 2022 році у неї біля дверей завжди стояла готова тривожна валіза. Вранці 24 лютого Марія схопила її, посадила своїх дітей в машину та поїхала на захід до Львова. На шляху вона зателефонувала Ангеліні з пропозицією робити репортажі з доріг про всіх людей, що тікали на захід.

Дорога до Львова

Після Києва та Харкова я їду тією ж дорогою, щоб побачити другий центр Суспільного у Львові. Я мала їхати поїздом, але того ранку Росія запустила 31 ракету по Києву, тож я затрималась в укритті мого готелю. Я стежила за всіма подіями у телеграмі з того моменту, як мене розбудив сигнал повітряної тривоги о 3:30 ранку. Близько 4:30 ракети все ще відстежувалися рухаючись в напрямку на захід, повз Київ, аж раптом вони розвернулися й попрямували назад до столиці. Внизу на -2 поверсі, в бомбосховищі на парковці, я відчула декілька невеликих гуркотів. Схоже, нагорі було гучно. На відміну від інших українських міст, Київ гарно захищений від повітряних атак. Близько 5 ранку протиповітряна оборона збила всі 31 — 29 крилатих і 2 балістичні ракети. Але все одно 17 людей отримали поранення, коли уламки посипались на будинки та квартири. Одна з пошкоджених квартир належала працівнику Суспільного, який, на щастя, спустився в укриття на станції метро. Це вже не вперше, і компанії доводиться підтримувати своїх працівників, коли таке трапляється — ще один рівень психологічної підтримки, про який більшості мовників, на щастя, не доводиться думати. 

Я запізнилася на поїзд лише на декілька хвилин, але українські поїзди ніщо не зупинить. Українці шалено пишаються тим, як залізниця підтримувала їх протягом останніх двох років, так і має бути. Вони ходять за розкладом, з точністю до хвилини, незалежно від того, що літає навколо них.

Дорога до Львова пряма і рівна. Година за годиною обабіч дороги тягнуться величезні орні поля, чорні від родючого ґрунту, зорані й готові до посіву. Я можу бачити, звідки у світі береться їжа і чому війна спричинила голод і хаос на світових зернових ринках.

Ви розумієте, що під’їжджаєте до Львова, коли починають з’являтися височини. Передгір’я Карпат, куди колеги з Суспільного мені радять поїхати покататися на лижах наступної зими. Як тільки ми в’їжджаємо в місто, я бачу попереду щось дуже особливе. Телевежу. Для кожного, хто працює у сфері телерадіомовлення, завжди захопливо бачити телевежу, але ця телевежа особлива. Я надсилаю своїм колегам фото: «Ви ніколи не бачили більш важливої телевежі. Вітання зі Львова».

25 лютого Марія приєдналася до Тетяни Кисельчук і всього правління Суспільного для створення резервної редакції новин у Львові, і вони почали мовити в складі українського марафону новин. Поспішно створили новий ньюзрум та модернізували центральну апаратну, щоб у разі найгіршого розвитку подій можна було замінити головний офіс у Києві. Марія з гордістю показує мені їхні потужності — зокрема будівельний майданчик перед будівлею, який невдовзі стане сучасною приймальнею та робочими зонами для демонстрації їхніх потужностей тут.

Невдовзі ми повертаємося до мого улюбленого місця — апаратної та студії. Щоб зробити це можливим, вони отримали фінансування від різноманітних благодійників, а обладнання й апаратуру можна було знайти в найбільш оснащених мовників Парижа чи Токіо. Марія каже мені, що їм знадобилося чимало часу, щоб зрозуміти, як цим всім користуватися!

Зараз вони із задоволенням створюють гарне телебачення, але Марія розповідає мені зворушливу історію перших днів. Багато ведучих приїжджали до Львова зі всієї України з тривожною валізою, як і Марія. Ці люди не приїхали зі своїм гардеробом телеведучих. Тому вони звернулися до глядачів — чи не міг би хтось позичити їм традиційне українське вбрання для їхніх ведучих? І люди позичали — деякі вбрання зберігалися в їхніх родинах протягом поколінь, їх одягали на весілля та урочисті події, але вони довірили ведучим Суспільного свої реліквії і таким чином створили мить надзвичайно символічної солідарності, не просто показавши традиційне національне вбрання на телебаченні, а продемонструвавши щедрість країни, яку перевернули з ніг на голову, підтримавши своїх співгромадян у скрутну хвилину.

Колосальна робота з оцифрування та захисту телерадіоархівів

Захист української культури також є пріоритетом для дедалі більшої команди Суспільного у Львові. Таїсія Турчин та її команда виконують колосальну роботу з оцифрування й захисту телерадіоархівів. Ми зустрілися з командою, сповненою пристрастю та мотивацією до цієї важливої роботи. Щодня вони роблять те, що Таїсія називає їхнім «тренуванням». Вони йдуть до бібліотеки і приносять до свого робочого місця купу важких контейнерів з плівкою, готових до обробки й архівування. Каже, ніколи не знаєш, що можеш знайти, коли їх відкриєш. Багато з цих архівів належать до радянської епохи. Таїсія показує мені одну з них — це документальний фільм 1977 року про українця, який жив за кордоном і повернувся в Україну. Разом з плівкою лежать сторінки документації. Це сценарій, але поруч з ним нотатки від радянського цензора. На першій сторінці цензор пише: «Було б набагато краще, якби замість цієї балаканини ця людина сказала, наскільки Україна стала кращою за радянських часів».

Внизу, у сховищі, довгі ряди полиць, заповнені плівками, свідчать про масштаби завдання. Таїсія молода, ми жартуємо про те чи встигне вона все це закінчити перед виходом на пенсію. І вона каже мені, що це виклик, що їм бракує обладнання для багатьох з цих носіїв. Щоб відтворювати плівки радянських часів, потрібні програвачі радянських часів, а їх у них немає. Їх можна купити в Росії, але вони не збираються цього робити. В іншому місці я бачу ряди коробок з позначками ZDF та SRG, німецького та швейцарського членів ЄМС. Так дивно це бачити. Таїсія каже, що не думає, що це їхній контент, але, можливо, вони виготовили плівки. Але вона не знає, тому що знову ж таки — немає на чому їх переглянути. Ми вирішуємо, що я негайно допоможу їй зв’язатися з архіваріусами цих мовників!

Але архіви — це не лише про далеке минуле. Мені приємно познайомитись з однією представницею з команди, яка працює в рамках проєкту «Архів війни», що реалізується за підтримки ЄМС. Тут вони архівують матеріал, відзнятий буквально вчора, пересвідчуючись в тому, що всі новинні відеоматеріали з війни належним чином відзняті та доступні для пошуку. Ця архіварка родом з окупованих територій на сході. Я можу лише уявити, як їй важко виконувати цю роботу.

Пізніше Марія з колегами запрошують мене на вечерю. Вона свідомо обрала кримське кафе. Власниця закладу має власну історію переселення, яка стосується її предків і її самої. Кримська татарка, її сім’ю за наказом Сталіна примусово депортували до Узбекистану в 1944 році. Згодом родина повернулася до Криму, коли вона була ще дитиною. Коли Росія анексувала Крим у 2014 році, жінка два роки жила в окупації, перш ніж переїхати у 2016 році до Ірпеня, передмістя Києва, де у 2022 році було зупинено російський наступ і відстояно свободу Києва. Але, як і Буча, Ірпінь тепер є синонімом до російської жорстокості. Жінка переїхала до Львова, де відкрила заклад під назвою «Кримські спогади». Вона мріє колись відкрити «Львівські спогади» у Сімферополі, і ми всі запрошені.

І я не можу завершити ці роздуми, не згадавши про їжу. Дуже смачний борщ у Києві, кримські налисники, хот-доги, які можна знайти на кожній заправці, якими годують зголоднілих мандрівників на довгих дорогах через всю країну. А з собою додому — пляшку Одеського чорного — червоного вина, м’якшого за будь-що, що я коли-небудь куштувала, і пляшку яблучно-коричної наливки, здатної зігріти вас будь-якого зимового українського вечора. Я пригощаю цим своїх друзів, розповідаючи їм історії про людей, яких я зустріла, про їхню доброту та хоробрість. І про те, як, незважаючи ні на що, я хочу знову повернутися до України.  

Це моя остання ніч. Наступного дня я вирушаю раннім поїздом до Польщі. Пакую свою тривожну валізу ще один раз і ставлю її біля дверей. Я втомлена через повітряну тривогу минулої ночі й швидко засинаю. О 2:30 ранку з мого телефону лунає вже знайомий сигнал повітряної тривоги. Я встаю, взуваюся, хапаю сумку і прямую до підвалу. До мене поволі приєднується персонал, інші гості, двоє дітей та їхні батьки. Холодно, ми намагаємося спати на жорстких стільцях, але насправді люди пошепки перемовляються і гортають телеграм. Я спостерігаю, за тим, як Росія використовує всю наявну в її розпорядженні зброю: гіперзвукові, крилаті та балістичні ракети, а також смертоносні безпілотники, які стали основною зброєю в цій війні. Вони завдають ударів по всіх регіонах України, атакуючи об’єкти енергетичної інфраструктури, занурюючи міста і села в темряву. Цієї ночі на Харків обрушилося 15 хвиль балістичних ракет — моє серце крається за Славу та його колег.

І саме в цю мить я відчуваю один зі способів, як ця війна торкається кожного в Україні. У кожного є рідні чи друзі на фронті, але вдома кожної ночі терор продовжується. Сім’ї піднімають своїх дітей з ліжок, заспокоюють їх і вкладають назад спати в коридорі, у ванній, устеленій ковдрами, або в підвалі. У них є ліхтарі та свічки, ковдри й готова їжа, щоб протриматися під час відключень електроенергії. А коли настає ранок, вони відводять своїх виснажених дітей до школи, йдуть на роботу і продовжують жити далі. Виснаженість є частиною повсякденного життя. Вони втомилися від цієї війни, вони втомилися від страху, горя, гніву і постійно перерваних ночей. Але вони не здаються. Працівники Суспільного, як і всі інші, не знають, коли, як і чи взагалі це закінчиться, але вони знають свою роботу: розважати, навчати та інформувати. А також жити.