І при всіх перевагах показу кореспондента на передній лінії бойових дій, відеотелефон не дає змоги показати багато деталей Глянувши на підлітків у тренувальному таборі Північного альянсу в Афганстані, Елізабет Палмер, кореспондент американської телемережі «Сі-Бі-Ес» вирішила обрати цей фон для прямого включення. Їй хотілося показати, що у горах воюють не лише регулярні війська антиталібського альянсу, а й більшість місцевих підлітків. Однак коли оператор під»єднав камеру до відеотелефону і глянув на монітор, він сказав: «За тобою дуже брудна, невиразна картинка».

Майже сорок років спливло відтоді, як відеотелефон став рекламуватися, як засіб Зв’язку майбутнього. Однак його застосування тепер – вибір від відчаю, тому що треба якнайоперативніше повідомляти з віддалених місць Афганістану. І при всіх перевагах показу кореспондента на передній лінії бойових дій, відеотелефон не дає змоги показати багато деталей. "Будь-які рухи – це катастрофа для зображення", каже Девід Фейрвезер, інженер Сі-Бі-Ес. - "Картинка просто розвалюється".

Щоб показати глядачам тренування, Палмер треба було відзняти його і знайти спосіб передати до Нью-Йорка. В той момент обладнання «старого» стандарту – портативна пересувна телестанція вагою півтонни з тринадцятьма компонентами і двома інженерами - ще не була доставлена до північного Афганістану.

Через замалу швидкість передачі (64 кілобайт за секунду) відеотелефон є непрактичним для показу таких рухливих об»єктів, як підлітки, що метушаться на галявині. Навіть кореспондент на статичному фоні повинен намагатися рухатися якомога менше. Ось таке скуртне становище телевізійних технологій на данному етапі цифрової революції...

Звісно відеотелефон - найбільш пересувне і миттєве обладнання, але якість все ще обмежена розмірами комплекту і його вартістю. Передача картинки з такого віддаленого кутка світу, яким є афганське село – є справжнім подвигом, однак кореспонденти обмежені відставанням технологій відеокомпресії, процессорів і пропускної здатності каналів. "Найкраща функція ТБ – бути вікном у світ з усіма його краєвидами й звуками», - каже Палмер. А про досвід роботи з відеотелефоном додає: «Насправді, це – радіо, а не телебачення».

Одержавши менш ніж задовільні результати у афганській кампанії, американські телемережі шукають нове обладнання і програми, щоб наступного разу бути краще підготованими до передач з гарячих точок. Деякі служби новин експериментують з виробами, які дають змогу телерепортерам бути повністю самостійними: від лаптопів з відеомонтажем до спутникових антенн розміром з валізу.

Відеотелефон взяли на озброєння не тільки телемережі Америки, а й малі станції. «Це настільки хвилююче – бути мобільним, миттєво вийти в ефір й не триматися в радіусі 30 миль, як це треба для ПТС», - каже Майк Кірш, репортер станції «WFOR-TV» з Майямі, який протягом 2 місяців робив репортажі з «гарячої точки». Відеотелефон робить можливим висвітлення значно більшого спектру закордонних подій: тиждень тому кореспонденти Сі-Ен-Ен використали його для репортажів з вулканічного району в Конго і з бази Гуантанамо на Кубі, де утримуються активісти руху «Талібан» і терористичної мережі «Аль-Каїда».

Існує кілька різних типів відеотелефонів; той, що був з Палмер у Афганістані моделі «Talking Head» від британської «7E Communications», який міститься у водозахисному футлярі й живиться від автомобільних акумуляторів. "Виріб настільки малий, що дозволяє вести передачу, не привертаючи уваги оточуючих», - каже Нік Робертсон, кореспондент «Сі-Ен-Ен», що прибув до Афганістану 4 вересня без запиту до представників правлячого режиму “Талібан” про дозвіл на телевізійне обладнання, оскільки його ввезення було заборонено. Він вийшов в ефір 11 вересня за допомогою «Talking Head» і двох супутникових тарілок, що транслювали картинку зі швидкістю 128 кілобайт за секунду, що удвічі швидше, ніж це робить один відеотелефон. Кожен відеотелефон для супутникової системи «Inmarsat» коштує близько $8,000, і секунда зв»язку з пропускною здатністю 64 кілобайт може коштувати $7. Відеотелефон «Talking Head» коштує від $8,000 до $11,000. «Сі-Ен-Ен» має більш, як 30 таких виробів, «Ен-Бі-Сі» – понад 15, «Cі-Бі-Ес» – 10, а їхні інженери готують ще 8, і зрештою в «Ей-Бі-Сі» – 9 відеотелефонів.

До кінця року більшість супутникових телефонів, куплених американськими телекомпаніями, будуть модернізовані, оскільки система «Inmarsat» запровадить вищу пропускну здатність каналів - 144 кілобайт за секунду. "Усі великі телемережі хочуть, щоб це сталося якнайшвидше, було якнайдешевше і компактніше," – каже речник «Inmarsat» Домінік Кук. Але навіть за такої швидкості репортерам не вдасться передавати картинку з такою значною динамікою і деталізацією, як наприклад, вуличні сутички. Для цього їм доведеться чекати 2004 року, коли «Inmarsat» виведе на навколоземну орбіту нові супутники з пропускною здатністю каналів до 432 кілобайт за секунду.

До кінця 90-тих традиційна американська знімальна група за кордоном у складі кореспондента, продюсера, телеоператора і звукооператора носила з собою гору обладнання. З появою компактнихвідеокамер вартістю $1,000 кожна, мережі змогли надсилати до місць подій більше своїх людей. Наприклад, з 97-го кореспондент «Ей-Бі-Сі» Mайк Лі почав знімати камерою «Sony VX1000» серію власних репортажів під назвою «Майк Лі на дорозі в нікуди» для вечірньої програми новин. Він побував у Таїланді, Індії й інших, як він каже, "надзвичайних місцях у світі, куди ми зазвичай не потрапляємо через дорожнечу».

Торік 24 вересня, коли США готувалися бомбувати табори «Аль-Каїди» і Усами бен Ладена, Майк Лі несподівано заявив світу про свою присутність, як єдиного американського кореспондента, на території північного Афганістану. Через принцип лотереї, до якої вдавався Північний альянс, усій його знімальній групі не дозволили сісти на гелікоптер з Душанбе до Афганістану. Тому він був в Афганістані один.

Потерпаючи від пісчаних буревіїв у крихітній палатці, Лі працював з лаптопом у північносхідному місті Кваджа Бахауддін. За допомогою звукової компьютерної програми «CoolEdit» він робив начитки на диск і відправляв електронною поштою файли у форматі MP3 через супутниковий телефон прямо на сервер телекомпанії «Ей-Бі-Сі» у Лондон. За допомогою цифрової відеокамери він знімав свої «стенд-апи», а уночі з ліхтариком у зубах прилаштовував камеру до супутникової антени «Бі-Бі-Сі» для передачі зображення у Лондон, щоб його колеги з «Ей-Бі-Сі» скомпонували це для повноцінних репортажів. "Я не стверджую, що це саме той кращий спосіб, яким треба робити новини, особливо на війні ", - каже Лі. - "Це був всього лише тиждень, поки я чекав прибуття знімальної групи».

Для порівняння: Боб Мартін, репортер і оператор каналу «KRQE-TV» з Альбукерка працював один упродовж 6 місяців, подорожуючи автостопом по півночі Афганістану. Маючи при собі звичайне споживацьке обладнання, «я мав при собі студію, яка вмістилася у половині рюкзака», - каже він. Знімав він на відеокамеру «Sony DSR PD150», а монтував на лаптопі «Sony Vaio» з пакетом компьютерних програм «Adobe Premiere», що дозволяло створювати навіть спецефекти. Для живлення користувався переносними сонячними батареями.

Загалом, щоб надсилати повноцінні репортажі, американські мережі покладаються на старий стандарт: переноснa супутникова тарілка, що передає пристойну картинку і звук зі швидкістю 25 мегабайт за секунду. Комплект коштує від $180,000 до $250,000. Але дуже ризиковано тримати таке дороге, громіздке обладнання й персонал у зоні бойових дій.

Не зважаючи на перешкоди, з якими стикаються знімальні групи, багато американських телекомпаній продовжують екпериментувати. Кореспонденти «Сі-Ен-Ен» регулярно монтують зображення на компьютері за допомогою програми «Toko» (компресує і зберігає відцифровану інформацію), а потім через супутниковий телефон передають її до Атланти, де продюсери і редактори готують повноцінні репортажі. Комплект важить 13,5 кілограмів, однак передача займає значний час і дорого коштує. Щоб передати секунду зображення, треба витратити хвилину, тобто передача до Атланти 2-хвилинного сюжету займає 2 (!) години. Минулої осені інженери лондонського представництва телекомпанії «Сі-Бі-Ес» розробили подібну систему, але трохи швидшу, яка коштує менш ніж $300.

За словами репортера Боба Мартіна, досконалий передавач для телевізійника – це «станція у валізі», якою можуть керувати одна або дві людини. Виконавчий директор служби новин каналу «Ен-Бі-Сі» Девід Верді каже, що минулого листопада на виставці у Стокгольмі він бачив подібний виріб шведської «Swe-Dish Satellite Systems». Це – валіза вагою 70 фунтів для однієї людини. Комплекс здатен передавати данні зі швидкістю 2 мегабайти за секунду, але зображення, на жаль, не дотягує до необхідної телевізійної якості. «Більшість аматорів відеозйомки візуально не помітили суттєвої різниці між цією якістю і прийнятим стандартом», - заявив Верді. Зі свого боку засновник «Swe-Dish Satellite Systems» Пьєр Вальберг обіцяє запустити супутникові валізи у виробництво з лютого цього року. Вартість однієї в межах $90,000. Перші комплекти вже замовлені катарським телеканалом «Аль Джазіра», японським «Ен-Ейч-Кей» и кількома станціями Європи.