Світ руйнує здатність любити, шанувати, поважати, розуміти іншого – це усталені істини. Звідси конфлікти, розбрат, ненависть і, насамкінець, війни. Відстоювати своє: культуру, історію, власну землю, яка зрештою є одним з наріжних архетипів української нації – це і є вияв любові.

«Чому ми воюємо?» – так називався документальний серіал, знятий Френком Капрою під час Другої Світової війни. У доброму сенсі пропагандистська картина пояснювала американському суспільству, чому варто воювати з гітлерівською Німеччиною та її прибічниками. І мистецтво зробило свій внесок у майбутню перемогу цивілізованого світу над антигуманною політикою згаданих режимів.

Ведуча серіалу «Гра долі» Наталка Сопіт

На жаль, в Україні немає потужного медійного ретранслятора антивоєнних меседжів. І, головне, ми увійшли у війну без чітко зартикульованої національної ідеї, яка була би близькою для більшості українців. “Чому ми воюємо?” – відповідь на це питання більшість наших громадян змусить замислитись. Надто молодих українців. Які, чого приховувати, зростали здебільшого на російському (чи українському, але російськомовному) медійному контенті. Які не бачать різниці між російським поп-виконавцем та українським, яким байдуже, якою мовою дивитись популярний анімаційний серіал (якщо російською, то, звісно, на російському ресурсі) тощо.

Боротьба ментальностей для багатьох українців усе ще залишається поняттям абстрактним, яке не має стосунку до дійсності: до реальних вибухів, руйнувань наших цивільних будівель чи культурних пам’яток, зрештою й до тисяч смертей українців. Тож, чому ми воюємо? Може нарешті слід змінити культурні символи, шанувати власних діячів мистецтва, історичних персон нашого народу і припинити асимілюватись у його строкатій ідентичності, яку чомусь йменують руською?

Обговорення в Чернігіському історичному музеї, ведуча Наталка Сопіт, режисер Василь Вітер, історик Василь Лаєвський 

За роки Незалежності українські медіа, зокрема телевізійний екран, не надто охоче долучались до проєктів, які вносили свою дещицю в процес націєтворення. Так, українці в незалежній державі роблять перші кроки з усвідомлення себе цілісною нацією, державою зі своїми кордонами, власними культурними трендами. Тим ціннішими і трепетнішими є кроки самопізнання, осягнення своєї унікальності через знайомство з визначними історичними особистостями, які кожен по-своєму несли знамено українства через політичні, культурні чи суспільні перепони.

На презентації в Чернігівському історичному музеї - продюсер Галина Криворчук, ведуча «Гри долі» - Наталка Сопіт

Здавалося б, знайомі зі шкільної лави імена, під час занурення в їхні альтернативні біографії (не для “творів на тему…”) починають наближатись до нас, сходити з котурнів і розмовляти зі своїми нащадками зрозумілою мовою – мовою любові. Саме такий підхід до розкриття характерів та вчинків відомих постатей української минувшини є основним у неігровому серіалі «Гра долі», який уперше з’явився на екрані ще в 2005 році. Відтоді він демонструється як на телевізійних каналах, так і в мережі Інтернет, на власному YouTube-каналі.

Понад сто серій – це міні-фільми про кохання й зради, любов до скону чи життєві випробування знаменитих українців. Проєкт через приватні історії життя відкриває широкому колу глядачів не тільки відомі прізвища, як то Тарас Шевченко чи Леся Українка, але й маловідомі, проте також важливі для нашої історії та культури.

Делікатно, з пошаною до особистого життя знімальна група серіалу «Гра долі» підійшла до розкриття родинних перипетій династії відомих українських меценатів Тарновських. Зйомки проходили на Чернігівщині, в родовому маєтку, в селищі Качанівка. Екранна оповідь об’ємно відтворює характери обох Василів Тарновських – батька й сина, розкриває спільність думки цих особистостей, їхню спрямованість на благочинну діяльність. Також акцентується увага на кардинально протилежних сімейних обставинах, через які Тарновський-молодший не зміг залишити родинний спадок – зокрема безцінні колекції старожитностей – своєму синові.

Василь Тарновський-молодший

Через драматичні моменти в біографіях своїх героїв фільм про Тарновських доносить до глядача основну думку: особистість, яка здатна любити, поширює це почуття не лише на своїх рідних чи коханих, а й на ближнього – в широкому, християнському сенсі цього поняття. І, як би пафосно це не звучало, на рідні терени, на людей, які на них проживають, з якими ти маєш майже містичну, родову спільність. Такі особистості і йменуються пасіонарними, їхні вчинки патріотичними, життя – віддане Україні.

З батьком та сином Тарновськими так сталось, мабуть, через те, що їхній рід має козацько-старшинські корені. Плекаючи свою українськість, Тарновський-старший, етнограф, історик права, громадський діяч, мав дружні сосунки з відомими українцями: Т. Шевченком, М. Костомаровим, П. Кулішем – він був переконаним та активним противником кріпацтва, брав участь в підготовці селянської реформи 1861 року.

Велика зала - їдальня Качанівського палацу

По смерті батька, у 1866 році, почесне місце в колі української інтелігенції посів його син, Василь Тарновський-молодший. Він палко захопився українською історією, народними традиціями, зібрав велику колекцію козацько-гетьманської музейної й архівної старовини, видав гетьманський альбом «Исторические деятели Юго-Западной России в биографиях и портретах» (1883). У часи царату, з пануванням ідеології єдиного духовного й географічного простору Тарновський наголошував не лише на адміністративній, а й історичній окремішності, національній самобутності України. Варто зазначити, що Тарновський-молодший також зібрав унікальну колекцію шевченкіани, яка стала основою спадщини поета. Слава родини Тарновських – це не їхні матеріальні статки, а їхні дії, спрямовані на виокремлення української національної ідентичності в ХІХ столітті.

На початку ХХІ століття українці з пошаною згадують своїх національних героїв. Саме так ми маємо сприймати та йменувати визначних історичних діячів України. Нашій нації для процесу її творення потрібно згадувати своїх достойників, власних, не чужих, непересічних особистостей.

Сьогодні команда проєкту, популяризуючи серіал, здійснює мандрівки Україною і гуртує навколо себе зацікавлених в українській історії глядачів. Відчуваючи брак інформації, спраглі за видовищами такого формату, люди збираються в музеях чи інших культурних установах, де свого часу проходили зйомки проєкту, щоб переглянути фільм і поспілкуватись зі знімальною групою.

Наталка Сопіт у великій обідній залі качанівського палацу

Прикладом такої творчої комунікації стала нещодавня зустріч команди «Гри долі» з чернігівцями. Чернігівський обласний історичний музей носить ім’я Василя Тарновського, і саме там було проведено показ вище згадуваного фільму «Тарновські». Віддалені в часі події збурили в нашому воєнному сьогоденні дискусію про відстоювання українцями своєї ідентичності. Усі охочі відвідувачі висловлювалися про репрезентацію на екрані знаменитої Качанівської садиби та її колишніх власників, про зацікавленість та шану, з якими автори підійшли до створення фільму. Не оминули увагою глядачі й художні особливості проєкту. Зокрема зазначили, що в нашу буремну пору, змінилось відчуття часу, немов би все відбувається стрімко, одна подія поглинає іншу, не вистачає впевненості у майбутньому. А у стрічці час плине повільно, події викладені з дотриманням чіткої логіки, темпоритм немов занурює нас в позаминуле століття. Ведуча Наталка Сопіт найорганічніше підпадає під стиль серіалу: манерою доносити думку, неспішною інтонацією, навіть вбранням, яке нагадує силуети ХІХ століття.

 Наталка Сопіт - дуже робочий момент зйомок. Між портретами родини Тарновських

Мабуть найціннішим результатом таких зустрічей для українців, надто тих, хто пережив окупацію, хто відчував війну поруч, є можливість висловитись. Люди мистецтва, дослідники, науковці ведуть з глядачем діалог на рівних. Ця розмова не стільки про визначних постатей, як про цілу націю, її проблеми і здобутки. Про добро й зло. І звичайно, про кохання, яке змінює світ. Саме за це ми й воюємо.

Кіноподорожі команди «Гри долі» по деокупоаних районах Чернігівщини і Київщини відбуваються спільно з ГО «Сучасне Українське Кіно «СУК» і фінансуються за допомогою міжнародної технічної допомоги урядів Великої Британії, Швеції, Швейцарії, Фінляндії, США та Канади.

Тетяна Журавльова, кінознавиця, Доцент КНУТКТ ім.Карпенка-Карого