"ЄвроПравда" вже розповідала про проблеми з пошуком консенсусу в ЄС щодо відкриття вступних переговорів з Україною. А також про те, що після переговорів у Києві спершу з Урсулою фон дер Ляєн, а потім із Шарлем Мішелем президент Володимир Зеленський оголосив, що Україна вирішила довиконати всі рекомендації. Тобто – включно з "меншинною". Бо це стало реальною умовою для того, щоб ізолювати Орбана на саміті та політично змусити його дати Україні зелене світло (детально про це – у статті Межа поступок Орбану).

Як з’ясувалося, проєкт змін до законодавства про меншини вже готовий. Одну з його версій опублікувала держслужба з питань етнополітики; в розпорядженні "ЄвроПравди" є також новіший варіант, допрацьований після чергового раунду консультацій.

На жаль, цей законопроєкт не видається прийнятним.

Він перетинає важливі для України червоні лінії. Утім, його ще реально допрацювати.

Принаймні одну з цих червоних ліній офіційно визнає навіть уряд – але законопроєкт, що має бути зареєстрований як урядовий, її вочевидь порушує.

Отже, перша червона лінія: знання української мови є обов’язковим для членів угорської, румунської та усіх інших меншин. Тут немає простору для компромісів, окрім єдиного – перехідного періоду, адже зараз, на жаль, цього знання бракує. А для успіху передусім потрібно, щоб українською володіли молоді угорці чи румуни. Тож це – питання освіти.

Друга червона лінія: українці, що приїздять до місця компактного проживання меншини, не мають почуватися, немов за кордоном. Це питання тісно пов’язане з попереднім (складно почуватись як удома, якщо ти не можеш зробити замовлення у кав’ярні, бо там не розуміють українську), але не обмежується ним. Це також про візуальну ідентифікацію – вивіски тощо.

Тож компроміс у гарантуванні прав меншин треба проводити таким чином, щоб ці принципи були захищені.

Далі – детальніше про те, якими є проблеми урядової ініціативи та як їх виправити.

Історія питання

Шість років тому Україна взялася за вирішення давньої, перезрілої проблеми: території компактного проживання нацменшин дедалі більше відривалися від решти держави.

Передусім йдеться про місто Берегово та села над Тисою на Закарпатті, де абсолютну більшість складали етнічні угорці, та про румуномовний Герцаївський район на Буковині. Тамтешні мешканці часто не відчували себе громадянами України. Ба більше, за того стану речей, що існував ще від 1990-х років, у них рік за роком лишалося дедалі менше шансів відчути себе повноцінними громадянами своєї держави.

Перш за все – через мовний розрив.

Головним "двигуном" загострення проблеми було те, що більшість дітей у таких національних анклавах практично не володіли українською мовою. Її не було в родинному спілкуванні у більшості сімей, де обидва батьки походили з нацменшини.

Але так само українська мова була практично відсутня у школі! Бо все навчання було угорською та румунською відповідно; українською викладали лише саму українську мову та літературу (як іноземну), але за цих умов її викладання було радше формальністю. Діти, завершуючи школу, часто не мали змоги підтримувати найпростіші діалоги державною мовою.

Як наслідок, багато молодих угорців та румунів України виявилися позбавленими шансу на кар’єру, розвиток та самореалізацію у державі, де вони народилися. Бо етнічний угорець, що не знає української, може працювати і вчитися лише у Берегові чи у своєму селі.

Або емігрувати в Угорщину. Що, власне і відбувалося.

Будьмо чесними: головна вина за це лежить на Києві.

Центральна влада України, на жаль, понад два десятки років мало переймалася станом речей у периферійних регіонах. І якщо до 1991 року місцеві угорці та румуни хай як, але мали вивчати російську, яка в СРСР виконувала роль так званої "мови міжнаціонального спілкування", то за часів незалежності українська так і не перебрала цю роль.

Освітній закон, ухвалений восени 2017 року, став першою спробою розрубити той гордіїв вузол.

Але спроба ця виявилася не дуже вдалою (звісно, ми говоримо лише про ситуацію з угорською та румунською меншинами; приміром, у питанні дерусифікації цей закон свою роль чудово виконав).

Провал полягав не лише у тому, що ухвалення цього закону запустило відому всім кризу у відносинах з Угорщиною. До того ж зауваження були й від інших держав ЄС, і від Венеційської комісії. Закон справді не був ідеальним у частині, що стосується мови освіти, а процес ухвалення додав проблем, адже у 2017 році його ухвалили у порушення домовленостей з представниками меншин, з якими Рада та уряди перед тим консультувалися.

Та навіть якщо відкласти вбік міжнародні питання – проблемою є те, що за шість років після ухвалення закону про освіту нові правила щодо освіти мовами меншин так і не запрацювали. Навіть з тими змінами, які додав закон про загальну середню освіту. Тому Україна вже вдруге відтерміновує початок дії цих норм – але без жодних реальних планів про те, як запустити білінгвальну освіту чи інші дієві механізми.

Ні – "мовним гетто" в Україні

У 2023 році наш вступ до ЄС перетворився з теоретичного питання на практичне. При цьому вирішення "меншинного" питання стало одним із критеріїв відкриття вступних переговорів.

Цей критерій винесли на початковий етап, звісно ж, на вимогу Угорщини. Але буде хибно сприймати вимогу як суто угорську. Ні. Пункт про гарантування прав меншин є одним із фундаментальних для членів Євросоюзу, і критерій дотримання прав меншин виявлявся проблемним також для інших кандидатів.

Тож це не тільки українська проблема.

Але, на щастя, у цих питаннях Євросоюз ніколи не нав’язує конкретну модель. Вибір законодавчого регулювання – це справа держави-кандидата. Аби лише результат отримав "добро" з боку Єврокомісії та з боку Румунії (Угорщину ми в цьому переліку не зазначаємо, бо Орбан ніколи не скаже, що йому достатньо; та й він не раз доводив діями, що його насправді не цікавить доля угорців Закарпаття. Тож задача України – не задовольнити Угорщину, а ізолювати її.).

Тому той законопроєкт, який підготували в уряді, можна і треба коригувати, якщо у ньому є неприпустимі для України положення. А вони є.

Одне з них – це зміни до "мовних" положень закону про рекламу.

Уряд пропонує дозволити, щоб у місцях проживання меншини вся реклама могла бути мовою меншини, без української.

І це – категорично неприйнятно.

Чому ми приділяємо рекламі таку увагу?

Бо реклама – це всі ті написи, які ми бачимо навколо себе у місті. Вивіски "Кав’ярня" та "Автовокзал", вказівник до ресторану, інформація про товари та знижки, оголошення з цінами над касою у піцерії і навіть меню – все це можна вважати рекламою.

І якщо всі ці написи у Берегові чи у Герці будуть лише угорською чи румунською – то українці, що опиняться тут, не зможуть задовольнити базові потреби. Відчуття "мовного гетто" у місцях проживання меншин лише посилиться, що своєю чергою може призвести до конфліктів через обурення тих, хто почуватиметься за кордоном, не виїжджаючи за межі власної держави.

Словом, ухвалювати закон, який дозволить взагалі відмовитися від написів українською – категорично неприпустимо.

Утім, чинне законодавство справді потребує змін. Просто не таких.

Адже зараз маємо перекіс в інший бік.

Чинний закон визначає, що реклама в Україні може бути тільки українською мовою, але як виняток у районах проживання меншин будь-яка реклама (у тому числі аудіальна й аудіовізуальна) "може бути дубльована мовою меншини", причому дублювання "не має бути більшим за обсягом та розміром шрифту, ніж текст, виконаний державною мовою".

Ця норма сама по собі неробоча, коли йдеться не про текстову рекламу. По-перше, про який шрифт може йтися у рекламі по радіо? По-друге, навіщо придумали зобов’язання дублювати відеорекламу на місцевому телеканалі угорської меншини, якщо можна відразу записати її угорською? По-третє, чому першою мовою має бути саме українська, якщо реклама таргетована, скажімо, на румуномовних?

Тож логічними є інші зміни до законів про нацменшини та про рекламу: дозволити, щоб у місцях компактного проживання меншин, які спілкуються однією з мов ЄС, рекламу можна було виконувати мовою цієї меншини, але уся іншомовна текстова реклама мала обов’язкове дублювання українською, а відеореклама – мала українські субтитри. Так українці, що опинилися у Берегові, зможуть прочитати всю інформацію державною мовою, а етнічні угорці не почуватимуться ураженими.

До слова, те, що аудіореклама на місцевому радіо за цієї схеми буде лише угорською/румунською – не видається проблемою.

Ще один виняток – політична реклама, що регулюється іншою статтею закону. Її уряд пропонує також дозволити робити лише мовою меншини, без дублювання – і в цьому немає нічого поганого, за умови, якщо йдеться про мови ЄС, а не про мову держави-агресора. І нехай національні політики спілкуються з румуномовними виборцями румунською мовою. Це лише сприятиме єдності суспільства.

"Шкільна" червона лінія

Утім, навіть за ухвалення прийнятних "рекламних" норм важко говорити про можливість відчувати себе у Берегові як удома, якщо місцеві мешканці у своїй більшості не розумітимуть українську мову.

Між тим, як йшлося у поясненнях на початку статті, становище у системі освіти в регіонах з домінуванням нацменшин створювало саме таку ситуацію. І закон про освіту 2017 року, на жаль, не створив нової стійкої моделі освіти.

До того ж саме освітні питання були ключовими у претензіях до України. Бо модель, передбачена чинним законом (20% предметів українською у молодшій школі, 40% у середній і 60% у старшій), на практиці не працює. Одні школи маніпулюють, записуючи до "українських" уроки фізкультури (або ж можна записати навіть уроки англійської мови, сказавши на початку заняття "добрий день" українською). Інші – шукають україномовних вчителів предметів, які цілком припустимо було б викладати угорською чи румунською…

І навіть так не вдається досягти потрібного рівня, через що немає реальних перспектив повноцінно запустити освітній закон для шкіл європейських нацменшин.

Це викликає постійні докори від самих меншин, а за ними – від Бухареста та Будапешта.

Але нова модель освіти, попередньо погоджена в уряді – знову ж таки, є неприйнятою.

Зараз пропонують, по суті, повернутися до схеми, що була до 2017 року.

Тоді українською викладали лише українську мову і літературу; тепер до них додали також історію України. Ну і дисципліну "захист України" у 11-12 класах.

Ухвалення такого законопроєкту означатиме, що ми вже не намагаємося боротися з коренем мовної проблеми. Що ми погоджуємося обмежити майбутнє угорських і румунських дітей роботою в селі або максимум у райцентрі. Що вони не матимуть шансу на кар’єру загальноукраїнського масштабу.

А талановиті діти просто їхатимуть в еміграцію.

Тож норми чинного законопроєкту щодо мови освіти точно мають бути переглянуті. Інше питання – як саме? І як знову не створити не працюючу на практиці регуляцію?

Один з варіантів – це додати математику/алгебру до предметів, що обов’язково мають викладатися українською мовою або білінгвально. Останній варіант є більш ефективним.

Чому саме математику? Бо вона має особливий статус у системі освіти. Вона є обов’язковим предметом у вступних тестах НМТ та була обов’язковою у ЗНО. Вона формує для школярів фундамент для інтеграції у середовище українських вишів. І, зрештою, її вивчення не вийде ігнорувати так, як багато угорсько-/румуномовних школярів ігнорували українську мову та літературу.

А визначення чіткого переліку предметів з українським/білінгвальним викладанням справді внесе однозначність у трактування закону про освіту. І нарешті дозволить зняти претензії Брюсселя щодо того, що Україна не дотримується у цьому питанні європейських стандартів поваги до меншин.

Інші норми закону, що розроблений урядом, видаються такими, що цілком можуть бути схвалені; звісно, за умови, що спрощення не будуть стосуватися мови агресора.

Головне – прибрати те, що порушує червоні лінії. Публічно визначені, до речі, також у самому уряді.

Автор: Сергій Сидоренко, редактор "Європейської правди"