Мисткиня Влада Ралко: Завдяки співпраці з українцями у «хороших росіян» за кордоном є можливість відмити репутацію та вдовольнити рештки сумління
Мисткиня Влада Ралко: Завдяки співпраці з українцями у «хороших росіян» за кордоном є можливість відмити репутацію та вдовольнити рештки сумління
В Україні художнє висловлювання майже ніколи не дорівнювало політичному. Війна все змінила. Однією з численних колег, чия творчість зараз маніфестує любов до Батьківщини, є художниця Влада Ралко. Її картини, її судження, будь-які публічні дії та слова — теж вияв політичної, а не лише мистецької свідомості. Про це — в інтерв’ю «Детектору медіа».
— Владо, нещодавно в соцмережах учергове спалахнула дискусія щодо участі українських митців у спільних виставках із росіянами. Поговорімо на цю тему. Як ви гадаєте: що спонукає на майже 600-й день повномасштабної війни українських художників до, як ви пишете, «злиття у спільній геопоетиці»? І що саме ви звете «спільною геопоетикою»?
— Я підписала заяву щодо «скасування» російської культури. Позиція, викладена в цьому листі, теоретично мала би консолідувати українську артспільноту. Втім, що таке «артспільнота»? А вислів про спільну геопоетику, який ви згадуєте, я взяла з тексту до однієї з берлінських виставок, де українські художники були не проти співпраці з «хорошими росіянами». Увагу привернуло слівце «поетика», вжите замість «політики». Відколи ми з Володимиром (художником Володимиром Будниковим. — «ДМ») торік навесні приїхали до Берліна, я почала прискіпливо читати експлікації на тамтешніх виставках. Попри розуміння, що проєкти готувалися заздалегідь і не могли торкатися повномасштабного вторгнення, я вишукувала бодай щось, що б нагадувало про коріння війни, яка точиться в Україні з 2014 року. Проте навіть у роз’ясненнях до експозицій, де в поєднанні робіт художників начебто йшлося про крихкість новітнього світоустрою та глухі кути політичних систем, оминали власне політику. Художники зі своїми роботами були в позиції сторонніх виявників вад суспільства, такою собі ревізійною комісією, що висловлює занепокоєння діями недоброчесних політиків, які зволікають із боротьбою проти кліматичних змін і війн у всьому світі.
Таке маніпулювання змістами надзвичайно зручне й ефективне для «хороших» російських кураторів. Тут можна виступати проти війни, не наражаючись на небезпеку. Ба більше, завдяки співпраці з українцями є можливість відмити власну репутацію та вдовольнити рештки свого сумління. Коли «хороші росіяни» запрошують українців до співпраці, вони за давньою звичкою лишаються на позиціях старшого брата, який завжди краще розуміється на справі та приймає слабкого під своє крило. В підсумку формується та сама гуртова «позиція», про яку ви згадали. Спільний майданчик стає острівцем для тих, хто впевнено вважає себе «хорошою людиною». А коли так звана хороша людина висловлюється, то не чекає на відповідь, бо ж не ставить під сумнів своє добро.
У західному світі культура є священною коровою, а всі дії в ній апріорі спрямовані на добро. Та зауважимо. Скажімо, коли особисто я виконую будь-яку публічну дію поза межами України, це є чином української художниці. Для мене це не стільки обов’язок, скільки логіка персональної відповідальності, бо ці дії — на видноті. Я вважаю мистецтво особливою і неймовірною можливістю людської мови. Людина є політичним створінням саме тому, що здатна до людської мови, тож мистецтво, я впевнена, має політичну природу. Але воно несумісне з політкоректністю.
Влада Ралко (фото: Валентин Кузан)
Звичка західної Європи до мирного життя породжує плутанину між політикою та політкоректністю. На думку переважної більшості європейців, скасування російської культури не є політкоректним. Принаймні, ця позиція не переконує майже нікого з моїх іноземних друзів і знайомих. Імовірно, окрім зачарованості «великою російською культурою», існує брак розуміння того, чим вона там є. Культурна революція відбулася не лише в Китаї, а й у Радянському Союзі. У Вікіпедії читаємо: «Культурна революція як частина ленінського плану будівництва соціалізму насправді мала змінити освіту, науку, літературу, мистецтво відповідно до певних ідейно-політичних настанов». Культуру було інструменталізовано на користь побудови нової людини в новому суспільстві. Тобто штучним, насильницьким шляхом було створено нову культуру, придатну для радянського експерименту. Сучасна Росія включно із «хорошими росіянами» активно й ефективно продовжує використовувати культуру як прикриття свого злочину. Чи брати в цьому участь, залежить від сумління українського художника. Бездумність, поспіх, намагання піднятися кар’єрними сходинками чи інфантильність деяких авторів багато нам коштують Останню я бачу найчастіше.
— Днями в медіа пройшла інформація про колекцію живопису Романа Абрамовича, мовляв, той платив за картини в 2–3 рази більше ринкової ціни, аби тільки купити. Отже, гроші в певних росіян є. Ви ж розумієте, що з часом небезпека, що все більше українських художників просто через гроші буде йти на співпрацю із «хорошими росіянами», тільки збільшуватиметься? Що робити?
— Це давнє питання постало зараз аж надто прямо, коли українським біженцям доводиться вирішувати, чи приймати запропоновану за кордоном допомогу від «хороших росіян». Очевидно, що є верства українців, для яких немає вибору. Через відсутність дому й коштів, неспроможність прогодувати своїх дітей або старих і хворих тощо. Одним із найголовніших завдань особисто для мене є зробити все можливе, аби мати спроможність без такої допомоги обійтися. Будь-яка підтримка від росіян сьогодні є купівлею ними індульгенції та зручним приводом для створення маніпулятивної картинки про загадкову природу російської душі.
— Існує думка, що взагалі відмовляючись від будь-якого діалогу на Заході із «хорошими росіянами», ми тим самим ніби «випилюємо» самі себе зі спільного із Західною Європою культурного простору. А росіяни там залишаються й провадять власні наративи...
— Наративи як «хороших», так і решти росіян за кордоном стосовно російсько-української війни ігнорують або викривляють її давно вкорінені причини. Ці підвалини не подобаються ні росіянам, ані нам. Це минуле, за яке кожен несе відповідальність, і кожна персональна відповідальність є елементом спільної. Утім, розвідку свого минулого ми, українці чи росіяни, що були причетними до радянського минулого, мусимо виконати самостійно. А причетними були всі. «Радянській» інтелігенції та її нащадкам подобається відхрещуватися від співпраці з радянською системою. Але це вкрай небезпечна спокуса, що призводить до написання фіктивної історії пострадянського суспільства, де всі представляються незаплямованими поборниками добра та справедливості. Людина з подібним безпам’ятством так глибоко вірить у власну місію нести мир та світло людству, що перестає розуміти, що це приваблива роль, яку вона грає перед собою, немов на публіку. Запитування ж власного сумління є інтересом до цього незручного минулого з метою отримання користі для розвʼязання сьогоднішніх питань, які без цього інтересу видаються нерозв’язними. А пошук відповідей на незручні питання стає запорукою відповідальності. За відсутності такого сумління спроба діалогу буде порожньою імітацією, де ніде взятися довірі.
Влада Ралко (фото: Валентин Кузан)
Якщо припустити розмову з «хорошими росіянами», я наведу вам простий приклад. Після окупації та анексії Криму наші знайомі українці звідти відмовлялися йти на контакт із перевіреними надійними і дружніми представниками західних ЗМІ. Просто тому, що журналістів відстежували окупанти — і представники преси, таким чином, автоматично ставали навідниками. Так, звісно, журналісти діяли з найкращих міркувань. Та, як бачимо, людину, яка попри все хоче бути «доброю», вкрай легко залучити до зла. Зараз, під час повномасштабної війни, будь-який публічний діалог або співпраця з росіянами буде використовуватися на користь ворога, стане гарною ілюстрацію «мирної» налаштованості обох сторін, наочним уможливленням діалогу з агресором, до якого нас м’яко підштовхує західний світ. Мовляв, гляньте-но, не всі росіяни чудовиська! Натомість це більшість українців неврівноважені й травмовані війною особи, бо не хочуть спілкуватися з гарними людьми російської культури. Добра людина, яка надто опікується незайманістю власної доброти, — це ідіот, людина поза політикою, а отже і поза людським.
— Ставлення до «хороших росіян» — це справді заплутаний клубок проблем, а не одна велика українська проблема. Якщо західноєвпропейці схильні до «політкоректності», яка в їхньому розумінні дорівнює замиренню між українською та російською артспільнотами, нам рано чи пізно доведеться приймати їхні правила гри?
— Ми неодноразово стикалися за кордоном із просуванням концепції замирення, яке може розпочатися саме з діалогу в царині культури. Вочевидь, ця ідея висить у повітрі: на неї посилаються навіть наші певні притомні співрозмовники в Європі. Спочатку такі сподівання щодо досягнення миру видавалися мені сліпотою. Втім, чим далі до тебе звертаються з подібними запитами, тим чіткіше ти починаєш розуміти, що вони виростають зі свідомої відмови від політичної суб’єктності, а радше з вибору між політичною суб’єктністю і мрією на користь мрії. А мрія у кращому разі є брехнею, а в гіршому — привабливою брамою на вході до чистого зла.
У підсумку наше з Володимиром Будніковим півторарічне перебування в Німеччині стало наукою, зокрема, для розуміння того, як можна використати травму собі на користь. Берлінські друзі розповідали, що після завершення Другої світової війни німці дуже швидко припинили про неї говорити, бо бажали забути жахіття воєнного часу та якнайшвидше перелаштуватися на мирне життя. Травму ззовні затулили публічним каяттям, але всередині вона лишилася. Воно наче й незручно, усе ж відкрита рана. І якщо сьогодні в росіян чинною є мова впевненої голосної брехні, то німці схильні до рішучого переривання першої-ліпшої незручної фрази, тобто до замовчування. За таких обставин мову як першу і головну умову існування людського, росіяни ґвалтують, а німці цензурують. В такій ситуації саме на нас лежить відповідальність щодо того, що саме та як саме говорити. Власне, це як із опором українців російській агресії, якого від нас ніхто не чекав, — ми маємо чинити неможливе.
Влада Ралко (фото: Валентин Кузан)
— Існує ще один, менш очевидний аспект ситуації. Не бувши в Росії багато років, ми дуже погано розуміємо тамтешні реалії. Так чи можемо ми взагалі судити «хороших росіян»? А може й справді, правильніше прийняти «політкоректність» і втішатися тим, що «ворог мого ворога — мій друг»?
— Востаннє я була у Москві 2007-го. Їздила відкривати персональну виставку в галереї PaperWorks, а згодом брала участь в «Арт Москві» одразу з двома проєктами. Упродовж обох поїздок довжиною в кілька днів московські друзі, надзвичайно симпатичні діти московської кіноінтелігенції, які також були зайняті в кіно- й артбізнесі, опікувалися мною та намагалися розважити якнайліпше. Опісля початку повномасштабної війни я час від часу згадую про своє головне відчуття від тієї поїздки. Від цих добрих, розумних, веселих та успішних людей виходила абсолютна певність, що вони живуть у центрі світу. Цю впевненість, зокрема, давала й кількість грошей, які «крутилися» в Москві.
Ви запитували про наших художників, які, можливо, не витримають у своїй, такій непевній, професії без російських грошей. Справді, хтось із українських галеристів навіть казав, що мистецтво — це продукт останньої необхідності. Роботи художників часто купують за так звані зайві чи «дурні» гроші, які не є результатом власної праці. Для росіян такі «грубі» гроші були постійною підставою для зневажання європейців — через те, що ті шанують і рахують зароблені кошти. Зараз, у війні, веселі та дурні російські гроші показово та буквально вивернули напоказ криваві нетрі. Наразі ці нутрощі лишилися незмінними. Лишень змінилися зовнішні вияви: це як перевбратися з малинового піджака у щось більш притомне на вигляд. І ця нова російська поза не має вводити в оману.
Тож чи змінилися, скажіть мені, російські ментальні «реалії»? Що ми маємо знати і враховувати ще, нове?
— Чи змінилося зараз ставлення до українських митців на Заході? Чи помітили ви, як воно змінювалося протягом війни?
— Як на мене, Захід досі не впорався із власним імперським спадком, і сьогодні також вважає власну культуру та культуру так званих великих держав кращою за ті, якими вони з різних причин не цікавилися. Більшість проєктів з українським мистецтвом на Заході влаштовують за участі українських інституцій. Ми з Володимиром Будніковим намагаємося налаштувати діалог у Європі напряму, так, аби з тобою говорили як із рівним, а не завдяки ситуативному інтересу до України. У Польщі є куратори(к)и, які вже давно люблять і просувають українське мистецтво. Роблять вони це й зараз. Натомість Німеччина міцно зав’язана на Росії — мовляв, велика держава, велика культура… І цей мертвий зв’язок автоматично утримує українське мистецтво в Німеччині в зоні сліпої плями або чогось такого, що недостойне бути почутим. Я кажу про Німеччину, бо ми провели там більшість часу і можемо посилатися на власні спостереження. Якимись несамовитими зусиллями ця стіна зараз пробивається одразу в багатьох місцях. Я особисто дуже вірю в персональні зусилля окремих художників, так само як і в системні дії окремих українських інституцій.
Влада Ралко (фото: Максим Білоусов)
— До речі, скільки виставок на Заході відбулося у вас із Будніковим із весни-22? Де саме, яких?
— Багато. Як окремих, так і у спільних проєктах. У мирних країнах кожна виставка дорівнює кар’єрній сходинці та сприймається як світська подія. Натомість для українського художника говорити про війну там, де війни нема, є буквально питанням життя. Мова мистецтва може перетворити це говоріння з абстракції на реальність.
— Зараз часто кажуть про «втому» від України на Заході. Чи стосується це ставлення до української культури?
— Українську культуру не знають і не вельми бажають відмовлятися від цього зручного незнання. Та, попри все, ситуація стрімко змінюється на краще.
— Чи вдалося, як ви вважаєте, нашій культурі використати момент та нарешті стати впізнаваною на Заході? Та «відокремитися» від російської? Ми багато чули про проєкт музею Тіссен-Борнеміза та взагалі про рух західних інтелектуалів і музеїв зі зміни атрибуції картин й уточнення біографій багатьох митців, які відтепер вказуються як українські, а не «російські».
— Виправлення атрибуцій у музеях — це очевидна справедливість, до поновлення якої українські дослідники, які співпрацювали з музеями, доклали надважких зусиль. Та зміни стануть невідворотними й системними, якщо всі учасники процесу виявлятимуть готовність до відновлення пам’яті. Зрештою, західні музеї можуть опинитися перед необхідністю визнання того, що свідомо грали на боці Росії, тобто видаляли згадки про Україну з історії, чим наразі продовжує займатися сучасна Росія.
— Чи впливає новітня українська еміграція на ставлення на Заході до української культури?
— Зміни культурного ландшафту значною мірою залежать від нас. Війна зробила українців за кордоном видимими — і це важливо. Мова, якою ми на видноті говоримо про те, що відбувається, не має права на виснаження. Тому треба говорити не про «налагодження життя за кордоном», а про безперервну працю з пошуку слів, які мають шанс бути почутими. Бо кожна мить такої праці сплачується великою кров’ю на фронті. Росіяни доводять решті світу, що українців не існує, і водночас нищать Україну фізично. Зараз — у вкрай важкий спосіб — маємо збагнути, що означає «бути присутнім». Тобто усвідомити й виявити ті чинники, що наближають до сутності буття або до його доказів.
— Це Гайдегер? Звідки, до речі, виросла ваша філософська онтологія?
— Мені цікаво розбирати слова, зауважувати їхні сенс і коріння. До речі, українська стала мені в цій справі у величезній пригоді — під час війни кожне слово чи речення українською стають маніфестом. Якщо вже ви згадали Гайдегера, то уважності до мови я вчилася в нього, то правда. Слово само відкривається нам, говорить до нас. З місцем так само. Протягом останніх майже двох років кожен наш переїзд ставав питанням, що ми тут робимо, навіщо ми зараз у цьому місці, а не в іншому.
Влада Ралко (фото: Володимир Будніков)
— Поговорімо про культуру в самій Україні. Як вважаєте, чи буде нашій культурній галузі допомагати «закордон»? Маю на увазі не тільки відновлення пошкоджених музеїв. Нам просто з фізичним виживанням, мені здається, давно час допомагати, бо згинемо. Ні?
— Допомога зараз є. Та, попри все, ми з рештою світу й досі існуємо в різних вимірах. Отже, культура в Україні була та залишається цілковито під нашою відповідальністю. За збереження і взагалі існування української культури доведеться битися нам самим, не розраховуючи на когось. Як виживаю я сама? В мене час від часу купують щось із «Львівського щоденника». Більшість покупців — з України, хоча я вважала, що буде навпаки. Втім, зараз для мене найважливіше — аби мої малюнки перетворювалися на зброю в буквальному сенсі. Під час моєї виставки в Будапешті її організатори, опозиційна антиорбанівська фундація, доклали максимум зусиль до того, аби зібрати значну суму на користь українського фронту. Було продано дуже багато лімітованих копій робіт із «Львівського щоденника», а також оригіналів. Але ця ситуація, на жаль, радше виняток. Деякі європейці кивають на свою владу, проте часто не квапляться передавати гроші на військо особисто. Ще в Парижі та Празі організатори наших із Володимиром Будніковим виставок наголошували на тому, що кошти від продажу робіт і мерчу підуть на підтримку українських військових. І на фінальному празькому аукціоні гасло на користь фронту та зброї для України мало успіх, попри геть неполіткоректний зміст.
— Ми торкнулися проблеми, що багато хто з молодих художників виїхав з України — й уже навряд чи повернеться. Як долатимемо демографічну кризу ще й у мистецтві? Чи її, вважаєте, не буде, молодь приїде?
— Зараз не радянські часи, коли люди виїжджали назавжди, біжучи з держави-концтабору на волю. Осуд українців, які з початку повномасштабного вторгнення масово виїхали за кордон, є ментальним спадком радянського минулого. Тим паче, що окрім вимушеного біженства від бомб, українці не лише їдуть, але й повертаються в Україну, щоби жити чи воювати тут. Щоби не розмивати тему, я би виокремила питання про недоторканість приватної власності, яке в питанні відчуття батьківщини вбачається мені наріжним. Попри подібність нацистського та радянського режимів, у Німеччині не було скасовано приватну власність. Натомість в СРСР було вчинено замах на одне з базових прав людини, внаслідок чого був виведений вид нових радянських людей, що стали вважати спочатку спільним, а потому нічиїм та зрештою своїм усе навколо. Немов було ампутовано орган, що може відчувати межі свого, своєї землі, своєї волі, цінностей і обов’язків, що ти готовий визнати й розділити зі своїм народом. Тож якщо ти не штучно генерована людина з пробірки радянського експерименту, в тебе є внутрішня спонука до відчуття свого місця та воля до відповідального вибору. Визнання та аналіз своєї причетності до тоталітарного минулого є першим кроком, що дасть надію на те, що Україна не зникне як демократична держава, не стане місцем, де залишаться самі покидьки.
— Якщо вже заговорили про молодь — як ви гадаєте, війна спонукає до реформи НАОМА, про яку так багато дискутують усі останні роки? Чи це — безнадійна справа?..
— Війна спонукає до відповідальності. Проте це не стосується таких структур як НАОМА, де все відбувається за радянським часом. Практично від початку мого навчання в академії прийшло розуміння, що варто покладатися на самоосвіту, інакше то будуть згаяні роки. До того це був заклад, де можна було бодай навчитися, а радше здобути навички академічної школи, хоч і з присмаком соцреалізму. Тепер те олдскульне викладання виснажилося через зникнення замовлень ідеологічного штибу. Тобто ані викладачі, ані студенти не розуміють сенсу вміння, спрямованого на обслуговування ідеологічного фронту.
Якщо раніше в академії діяло негласне правило, за яким функціонери та поодинокі художники, які наважувалися викладати в цій структурі, не чіпали одне одного, то новоявлений ректор Цугорка вирішив відродити радянські часи одноосібного управління, внаслідок чого серед викладачів практично не лишилося жодного художника. Якщо НАОМА часів мого навчання здавалася придатною для реформування, то зараз її треба закрити й почати будувати всю школу наново. Коли я чую про демократичний устрій і студентське самоврядування в академіях мистецтв у Європі, мені соромно за київську НАОМА.
Влада Ралко (фото: Володимир Будніков)
— Що саме трапилося цього року в нетрях Шевченківської премії? Чому ви з Юрієм Макаровим вийшли з Комітету?
— Зазвичай каденція триває три роки, втім, коли цей термін сплив, голова комітету повідомив нам про прохання президента розглянути можливість лишитися у складі комітету на час воєнного стану. По завершенні четвертого року та визначення лавреатів, коли стало очевидним, що війна триватиме довго, я написала заяву про вихід, посилаючись на закінчення термінів і необхідність ротації. Я вийшла самостійно і це не було пов’язаним із наступним конфліктом щодо додаткової номінації. Але, на мою думку, пропозиція із введенням номінації «За внесок у перемогу» була вкрай недоречною не лише через технічний поспіх, — вона ставила під сумнів внесок у справу перемоги вже обраних лавреатів. Але все це відбулося вже після мого виходу, пов’язаного також із тим, що я все ж таки художниця і мушу приділяти більше сил своїй головній справі.
— Нащо взагалі вам, художниці, потрібно бути членкинею різних «комітетів»?
— Протягом низки виборчих турів у мене було змішане почуття внутрішнього протесту проти входження до держструктури та подиву від того, що процедура відбору членів Шевченківського комітету відбувалася шляхом демократичного багаторівневого голосування, що практично унеможливлювало введення до комітету «зручних» фігур. Я сприймала завдання кожного туру як низку завдань із певністю, що сама не ввійду до складу. Коли мені повідомили про входження до «короткого списку» членів Комітету, я збагнула серйозність процесу і через декілька днів написала листа з відмовою від участі, на який отримала відповідь, що указ президента щодо мого членства вже підписаний. Це єдиний комітет, у якому мені довелося працювати, і я радію переліку тих мистецьких імен, що за моєї каденції, ймовірно, стали більш видимими для широкого загалу.
Цей досвід став для мене школою, а також ближче звів із людьми, яких я давно поважала, але знала лише дистанційно. Те, що склад сьогоднішнього Шевченківського комітету є призначеним, а не обраним, є серйозною втратою. Зараз виглядає так, нібито все, що могло хоча би якось свідчити про можливі зміни, зійшло на пси.
— Спостерігаючи за вашою творчістю багато років, від найперших виставок, я ніколи би не припустила, що з часом Влада Ралко стане «поетом і громадянином», замість представниці «мистецтва для мистецтва»...
— Колись мені спало на думку, що «білий куб» експозиційної зали для сучасного мистецтва нагадує шпиталь. Туди можна прийти з метою навідати хворого (згадаймо про «дегенеративне мистецтво») і потому повернутися до нормального життя. Також мистецтво часто звично відносять до царини розваг, що, до речі, не є вже такою нісенітницею. Я вже говорила про зиск, який може принести допитливість сумління. Мова мистецтва також здатна розвантажити звичну систему життя, яка з часом стає такою неповороткою, що здатна лише на обслуговування себе самої. Мистецтво є можливістю, шансом розва(нта)жити завали звички, що не пускає жити далі. Якщо зовсім просто, мистецтво — то шанс бути живим. (Лишень не вплутуйте сюди терапію, будь ласка.)
Влада Ралко (фото: Валентин Кузан)
Війна поставила руба питання життя і смерті. Власне, вони і так зустрічали нас на кожному кроці, тільки зараз їх уже неможливо оминути чи відкласти на потім. Працюючи, я намагаюся шукати або уточнювати відповіді. Чи вони слушні, покаже час.
— Наостанок скажіть: а вірші у вас опісля 24 лютого пишуться? Нову збірку будете видавати? Якщо є нове, може, завершимо розмову строфою?
— Вийшов лише один вірш. Ранньою весною 2022-го. Більше немає. Мені важко зараз ведеться зі словами, як ніколи.
Боронимо
ровами люду повними
осердям тіло вдома в землі
Отче чий
анічичирк німий
Вітчизни чорну лють риємо борони зубом ріллю виє весна сонна причинна гай суне сук вас так гілляку вам кола в серце гарно
рясно
зросло
вистигло
наше
милосердя
Головне фото: Влада Ралко (світлина Валентина Кузана)