Ми завжди живемо в якійсь системі, яка зумовлює нашу поведінку. Зміна системи змінює правила комунікації в ній. Війна – це принципова зміна всього. В нормі комунікації описують ситуації навколо і створюють нові. Комунікації у війні – це комунікації наказів, які вимагають виконання. З іншого боку, це також комунікації з власним населенням, бо зростає залежність від його правильних думок і дій.

Війна – це час дефіциту інформації. Комунікації у кризових умовах, а війна – це завжди криза, повинні пришвидшуватися. Бо на їх місці завжди може опинитися ворожа інтерпретація, яку потім буде важче виправляти. Є такий закон комунікації, що перша інтерпретація завжди сильніша, бо потім, навіть заперечуючи її, треба все одно її переповідати. Взагалі змінювати те, що вже опинилося у масовій свідомості, важче, аніж першим про це сказати. В багатьох випадках швидкість перемагає, тому різні узгодження лише гальмують прихід перемоги у масовій свідомості.

Три больові точки, на які націлені ці комунікації, – це власне населення, населення ворога і нейтрали. Кожна країна, на яку ми намагаємося вплинути, має власні цілі й власні вразливі місця, що відображають її ментальність. Якщо не зважати на них, ми не можемо перемогти у комунікаціях, а без цієї перемоги не може бути перемоги загальної.

Всі разом повинні бачити, що обраний нами шлях правильний. Людина повинна відчувати інтерес держави до її життя, тільки тоді держава стає рідною, а не простим бюрократичним апаратом. Війна – це перевірка держави на справжність. І це така ж перевірка кожного громадянина.

Радянська система приділяла велику увагу патріотичному вихованню. Від школи до університету молодь отримувала ці розповіді, причому в багатьох формах: від підручника до пісні й кінофільму. Справжній герой – це той, про якого ми дізналися з фільму. Чапаєв з підручника був нікому не потрібен, Чапаєв прийшов з кіно. Олександр Невський як герой взагалі виник із фільму, навіть його орден має зображення обличчя актора Черкасова, який зіграв його роль. Віртуальна дійсність сильніше впливає на масову свідомість, аніж інформаційна. Вона довго робиться, але і вплив має довший, аніж виступ по телебаченню.

Комунікація – річ багатопланова. Це і теленовини, це і пісня, це й фільм. Треба навчати лекторів, які можуть повести за собою. В країні завжди будуть присутні дві тези: перемога і «все пропало». Система цих лекторів має охопити школи й університети, але вони повинні отримувати базову інформацію, з якою можуть прийти до людей у великі колективи.

Орієнтиром є цільові аудиторії, яких не менше п'яти – населення загалом, політики, власні та іноземні, родичі тих, хто воює, населення інших країн, уряди інших країн. У випадку закордонної аудиторії мало що робиться, тут потрібен аналог радянського АПН, який надавав матеріали в різні країни під соусом їх особливостей.

Всередині країни сила армії в тому, як її підтримує населення. Мами повинні проводжати свої синів не на смерть, а на подвиг. Важлива частина пропаганди – це герої. Сьогодні ми їх не знаємо, а повинні. Пропаганда в принципі – це розповідь про героїв і ворогів. Герої сміливі, але й вороги сильні. Без сильних ворогів не буде сильних героїв.

Перемоги не буває без перемоги у комунікаціях з власним народом і всім світом. Ми розмовляємо з Заходом, а де такі ж інтенсивні розмови з Китаєм? Ми не розмовляємо самі з собою. Феномен Арестовича полягає саме в цій позиції...

Взагалі потрібна довгострокова програма комунікацій з людьми. Сьогодні вони не бачать особливої любові держави до себе, держава для них – це бюрократія від ЖЕКу і вище...

Школи й університети повинні надавати чіткі розповіді про воєнні перемоги в минулому – історична частина ситуації завжди важлива. В голові людини повинен бути пантеон героїв сьогоднішніх і вчорашніх. На телеекранах – зрозумілі коментарі того, що відбувається зараз. Міноборони повинно регулярно збирати на навчання журналістів. Позитивне завтра наближається, і всі повинні це відчувати...

Георгій Почепцов, професор