Цей останній має багато імен: влада, держава, бюджетники, чиновники, державне мовлення. Усі ці імена часткові й відбивають лише певний аспект публічної сфери, і майже всі мають злегка негативне забарвлення: у них відчувається свавільний Левіафан, людина як гвинтик, стосунки контролю та підпорядкування. Це спадок тих часів, коли людині було залишено лише приватне життя, а політика, здатність спільно облаштовувати свій життєвий простір, а отже сама публічна дія і, відповідно, публічний сектор був від людини відчужений. 

Це спадок світу підданих, а не громадян. І він відчувається щодня, на всіх рівнях: часто наша середня школа ставить у центр своїх зусиль що завгодно – благо держави, робочі місця дорослих, підготовку робочої сили, – але не саму дитину і її життєві шанси.

Наша медична система все ще бачить людину як надокучливий поламаний механізм, тимчасово непридатний до праці. Навіть наш бізнес, обговорюючи поточні виклики, говорить не про безпеку й потреби людини в своїй країні, а про повернення трудових ресурсів, брак яких шкодить економіці. Нам важко дається людиноцентричність.

Те саме стосується і світу медіа. Десятиліттями в центрі уваги українського мовлення були аж ніяк не інтереси громадян України. Іноді, навіть досить часто, в центрі уваги було дуже вузьке коло власників телеканалу. Саме їхні інтереси лежали в основі всіх зусиль, а глядачі були інструментом досягнення цілей. Або ж у центрі уваги стояла абстрактна держава з її ідеологічними преференціями: це і був головний адресат. А глядач був пасивним реципієнтом волі іншого. Інколи ішлося не так про державу і її ідеологію, як про інтереси кількох осіб із владними повноваженнями, а державне мовлення було лише славнозвісним адмінресурсом. У всіх цих випадках, як і в нашій школі, як і в нашій медицині, і навіть нашій поліції, потреби громадян, які начебто мали лежати в основі самого інституту мовлення, не мали значення. Це світ, де громадяни існують для держави, а не держава – для громадян. 

Громадяни існують для держави, наприклад, у формі робочої сили, яку обов’язково треба повернути, щоби вона якнайшвидше стала до праці. Незрозумілим, однак, лишається, навіщо потрібна ця праця, і ця добре працююча економіка, якщо сама людина винесена за дужки? Нащо це все? Для якого вищого блага?

Ось цей розрив, ця втрата місії надто багатьох державних інститутів, є причиною і живильним розчином для антагонізму і взаємного відчуження між українським суспільством і його публічною сферою. І навіть коли є гарно написана на стіні урядового офісу місія, де в центрі зусиль стоять люди і їхнє суспільство, практика цих інституцій заперечує формальну місію на кожному кроці. Наслідком є майже гоббсівська війна усіх проти всіх, недовіра між усіма сторонами, непотрібна, надмірна і контрпродуктивна агресія: урядовців проти громадських активістів, активістів – не меншою мірою проти урядовців, органів нагляду і правопорядку проти усіх, до кого можна дотягнутися. Не змінивши це, ми як суспільство ніколи не досягнемо еквілібріуму, який забезпечує умови процвітання і самореалізації для якнайширшого кола громадян і самого суспільства. Нас і надалі всмоктуватиме трясовина взаємного поборювання.

Цінність Суспільного мовлення – а це велике гроно теле- , радіоканалів та цифрових платформ – передовсім у тому, що воно змінює правила гри у цій похмурій картині.

Місія Суспільного – захищати свободи в Україні. Я би це переформулювала так: захищати саму можливість для людини в України жити свободним життям. Практикувати свободу. Бути вільною і відповідальною людиною. А це ж і є складові автентичної свободи, чи не так?

Суспільне – це інституція, яка розвертає свою діяльність в бік людини і суспільства. Долає наше давнє прокляття – відчуження публічних інституцій та інститутів від людини. Воно робить можливим загоєння прірви між суспільством і його публічною сферою.

Суспільне служить інтересам громадян, а однак це публічна інституція, яка народилася із державного, наскрізь відчуженого від людини, мовлення. Отже своїм прикладом воно робить цю трансформацію можливою.

А оскільки перед нами як суспільством і його людьми стоїть гігантське завдання перетворити всю свою публічну сферу – свою державу, владу, світ бюджетників, чиновників і органів примусу – на справжню громадянську агору, на систему уможливлення гідного життя, а подекуди й дієву суспільну парасольку, а не безжального Левіафана, то приклад Суспільного безцінний. Це один із тих паростків, які треба оберігати і посилювати. Він засвідчує, що ця трансформація можлива, а за добрих обставин може стати й локомотивом для інших інституцій та навіть інститутів.

Тому Суспільне має значення. І тому заслуговує всієї підтримки, на яку ми тільки здатні.

Олеся Островська-Люта, генеральна директорка "Мистецького арсеналу"