Андреа Маньяні народився в італійському курортному місті Ріміні. Здобув вищу освіту в галузі політології. У 2002 році почав працювати як кіносценарист, а також на телебаченні. Згодом перейшов до режисури документальних і короткометражних фільмів. Так, його короткометражка Basta guardarmi (2006) отримала схвальні відгуки на Всесвітньому кінофестивалі в Монреалі та Giffoni Film Festival, а Caffè Trieste (2009) відзначений як найкращий документальний фільм на кінофестивалі в Трієсті.

Обидва ігрових повних метри Маньяні є комедіями, знятими в Україні.

«Ізі» (2017) розповідає про 40-річного невдаху на ім'я Ісідоро, який на прохання брата везе з Італії в карпатське село труну з тілом загиблого на будівництві українського заробітчанина. Світова прем'єра картини відбулася на 70-му міжнародному кінофестивалі в Локарно, а в конкурсі найбільшого фестивалю італійського кіно за межами Італії Annecy Cinema Italien (Франція) «Ізі» отримав Гран-прі журі.

Головний герой нового фільму Маньяні «Тривала втеча» Джасінто народився у в’язниці. Він є сином ув’язнених, які покинули його, тому тюрму сприймає як рідний дім, а начальника охорони — як рідного батька. Зрештою, він влаштовується працювати в тій-таки в’язниці наглядачем.

Хоча дія «Втечі» розгортається в Італії, стрічку повністю зафільмовано в Україні, зокрема в Києві. Головну роль виконав італієць Адріано Тардіоло, а Джасінто в юності зіграв український актор Максим Костюнін. Також в епізодах з’являються брати Капранови в ролі поліцейських, яких Джасінто регулярно б’є по обличчях.

Минулого тижня «Тривалу втечу» (в Європі йде під назвою Jailbird) відзначено нагородою за найкращу режисерську роботу на фестивалі Magna Graecia.

Ми поговорили з Андреа незабаром після української прем’єри фільму.

— Андреа, перше питання до вас дещо несподіване: чи згодилася вам у кінематографі освіта політолога?

— Так, я здобув ступінь бакалавра політології. Я поставив у центр свого життя цікавість до людства, до соціологічних схем, які будують люди, а кіно виявилося ще одним способом дослідити це. Мій підхід до світу завжди починається з такого погляду. Отже, в основі і політології, і режисури лежить цікавість: дослідити людину в суперечливій ситуації, скажімо так.

— Як у вашому житті з’явилася Україна?

— Це сталося випадково. Я був на міжнародному воркшопі зі сценарної майстерності в Греції зі своїм повнометражним дебютом «Ізі». На таких воркшопах працюють у групах. Там було багато проєктів, серед них і проєкт Олега Щербини та Юлії Чернявської з кінокомпанії Fresh Production Group. Перший варіант мого сценарію розгортався між Італією та Балканами. Я намагався скласти фінансовий план для італо-балканської копродукції, але грошей не було. Тож Олег і Юлія сказали мені: «Чому б тобі не приїхати в Україну і не спробувати просто подивитися, чи може це стати локацією?» Я поїхав до вас і знайшов ідеальну місцину для створення історії, де персонаж повинен загубитися в глушині, щоби повернути своє життя. Україна була найкращим місцем для зйомок через цю безмежність краєвидів. Адже «Ізі» — сільський пейзажний фільм. І насправді в Україні є дивовижне відчуття загубленості, якщо ви, наприклад, опинитеся посеред Полтавської області. Тож я легко почав робити свій перший фільм. У мене зав’язалася дружба з Олегом, Юлею та багатьма іншими людьми.

Я вважаю, що дружба в копродукції — це як шлюб. Ви маєте бути дуже близькими, щоб досягти успіху. Інакше це просто фінансова схема, яка не завжди спрацьовує. Тому я вирішив повернутися в Україну для свого наступного фільму. Україна не є частиною його драматургії, але весь фільм знятий тут.

— То чому ви вирішили знімати Італію в Україні?

— Я не міг знайти достатньої підтримки в Італії. А тут був формат міжнародного виробництва, я не знаю, як він точно називається, ми подали заявку і нам це вдалося. Дякую Україні, без неї обидва мої фільми були би неможливі.

— Як до вас прийшла ідея «Тривалої втечі»? Доволі сюрреалістичний сюжет, як на мене.

— Насправді історія досить стара, я написав її понад 20 років тому. Я навіть виграв премію за цей сценарій в Італії, але потім не зміг знайти правильний спосіб втілення такого матеріалу. Крім того, тоді я почав працювати сценаристом на телебаченні, і це відвело мене дуже далеко. Я зрозумів, що мені потрібен інший дебютний фільм. Так з'явився «Ізі». Вже після його виходу я набрався сміливості, щоб повернутися до цієї тюремної історії. Успіх «Ізі» тому сприяв, тож ми вирішили знову попрацювати разом.

— Якщо деталізувати сюжет — звідки ця ідея про те, щоб людина почувалася комфортно й вільно у в'язниці?

— Спочатку я намагався зрозуміти, що може відчувати дитина, яка дев'ять місяців перебуває в животі у матері. Вона почувається в найбезпечнішому, найкомфортнішому місці у світі, бо просто не знає того світу. Думаю, це може статися з багатьма з нас. Ми вирішуємо не ламати ґрати й ланцюги, які будуємо навколо себе тільки тому, що боїмося побачити себе, прийняти свою свободу, свої амбіції та мрії, просто вирішуємо відступити, залишитися в тіні. Правда, багато людей, яких я знаю, воліють залишатися в клітці замість того, щоб жити повним життям, просто тому, що бояться жити. Інакшими словами, цікавість до людської поведінки, знов-таки, лежить в основі цієї роботи.

— Більш грайливе запитання: чим ви керувалися, коли вирішили, що братів Капранових треба трохи відлупцювати?

— Так, побити Капранових... У сценарії був лише один коп. Певної миті я зрозумів, що, можливо, смішніше в комедійному плані виглядатимуть брати-близнюки. І тоді Юля Чернявська запропонувала цю: «Я знаю Капранових, то чому б не спробувати з ними?». Я з ними познайомився, і вони, як на мене, ідеально підходили на цю роль. Якщо є двоє настільки схожих людей, щоб мати таку ситуацію з маленьким хлопчиком, а потім із дорослим чоловіком, то таке рішення найкраще.

— Ваші герої є аутсайдерами певною мірою. Чому так?

— Я намагаюся пролити світло на аутсайдерів, оскільки думаю, що вони не є такими. В наш час у кіно є багато антигероїв, багато позитивних героїв, але мене оточують нормальні люди в реальному світі, в реальному житті. Таких, наприклад, як Ізі — гладких, незграбних, депресивних — повнісінько навколо мене. І чому кіно не може жити життям персонажів таких наївних, як Джасінто у «Тривалій втечі»? До речі, Адріано Тардіоло, який грає Джасінто, насправді дуже схожий на нього, він дуже мила й невинна людина, і я думаю, що про таких, як він, кіно розповідає нечасто. Поезія може жити у звичайних людях із вулиці.

— Що для вас означає смішний фільм?

— Як не парадоксально, це найкращий спосіб зобразити трагедію. Думаю, комедія ефективніша, ніж драма, тому що через комедійну легкість ви можете передати суперечливість ситуації більш яскраво. Комедія, як на мене, є чудовою формою для глибоких роздумів про те, що ти бачиш.

— Який фільм ви зніматимете наступним?

— Думаю, буде знову роуд-муві, як «Ізі», але на відстані пішої прогулянки. Герой — старий чоловік, який намагається дістатися до місця, де може жити, тому що в нього немає будинку. Але йому потрібно пісяти кожні п'ять хвилин, бо він старий і має розлад. Така його проблема. І смішно, і сумно.

— Що ж, удачі вам.

— Щиро дякую.