Позаяк кілька людей в коментарях ставили ці запитання під час і після мого відрядження до Європи й прохали підсумувати побачене, спробую викласти деякі міркування. Втім, зазначу, що не претендую на вичерпність. Ми з колегами були відвідали з дюжину редакцій, котрі виявили зацікавлення у таких зустрічах. Цього, напевне, замало для остаточних висновків, але достатньо для міркувань та нотаток. Отож:

1. Загальне враження є позитивним, очікування перевершилися. Перед поїздкою могло здаватися, що нам із колегами доведеться раз-по-раз пояснювати ази й дискутувати про елементарне, спростовуючи російські наративи, але ніт. Повномастшабне російське вторгнення таки змінило чимало; переосмислення якщо не зроблено, то розпочалося.

2. В суспільно-політичних виданнях увага до війни в Україні тримається на помірно високому рівні. Увага помітно упала порівняно з весною 2022 року, але війна із радарів не зникла й присутня практично у кожному числі/випуску. Є розуміння, що вона не десь далеко, а таки в Європі. В Німеччині близькість відчувається краще («між нами й війною — лише Польща»), ніж у Франції. Окрім того, для німців помічним у плані тлумачення дійсності виступає період російської окупації східної Німеччини (НДР), якої не знала Франція.

3. Ті журналісти, які безпосередньо займаються українськими темами, потішили адекватним і доволі глибоким розумінням поточної ситуації в Україні — в першу чергу воєнної, але також політичної та економічної. Важливо, що розуміння України істотно посилено після початку повномасштабного вторгення завдяки залученню українських журналістів. Зазначу, що це не поодинокі випадки, а тенденція. Передовсім редакції беруть на роботу журналістів-переселенців, які включаються у висвітлення української проблематики. Це забезпечує медіа прямий доступ до джерел українською мовою; розширює базу контактів і спікерів; і головне — утверджує в редакціях українські наративи. В окремих медіа створено українські версії сайтів або відкрито українські корпункти. Журналісти й редактори ЗМІ відтепер регулярно бувають в Україні та/або тримають тут кореспондентів. Прикметно, що українськими журналістами посилено й окремі російськомовні редакції, що суттєво впливає й на їхній контент.

4. Виходячи з вище сказаного, про «московську оптику» у висвітленні України говорити тепер не випадає. Стара дурна практика, коли Україну висвітлювали кореспонденти, які сиділи в Москві (або в кращому разі — у Варшаві), лишилася в минулому. Більше того, деякі ЗМІ, навпаки, відкликають своїх кореспондентів із Росії, де працювати під тиском і дотримуватися стандартів стає чимдалі важче. Це формує системний (а не спорадичний, як раніше) погляд на Україну.

5. Отже, без перебільшення можна сказати, що Україну «відкрито» після російського повномасштабного вторгнення. Можна, звичайно, жалітися, що це сталося тільки зараз. Втім, я волію радіти, що це таки трапилось. Нас усвідомили, нас побачили й ментально виокремили з «русского міра». Якщо раніше ми були «темною плямою» й асоціювалися передовсім із корупцією та олігархами, то тепер образ діаметрально змінився. Ми постали яскравим і мужнім народом, що бореться за свободу Європи. Переосмислення наших поточних взаємин із Росією змушує переглядати й історію: ліпше знають про Голодомор і попередні періоди нашої боротьби за незалежність; переоцінюють нашу роль у Другій світовій. Деякі медіа встигли відмовитися від звичаєвого написання Kiev-Kiеw на користь українського Kyiv-Kyiw.

6. Вельми потішило те, що прямі російські маніпуляції про «не все так однозначно» здебільшого «не злітають». У редакціях є журналісти (чи навіть відділи), які на щоденній основі займаються перевіркою фактів та спростуванням російських фейків.

7. Утім, поряд із позитивними рисами є й моменти, які ще не пропрацьовані європейськими медіа тією мірою, як нам в Україні хотілося б. Йдеться про переосмислення ролі Росії тв її майбутнього після поразки у війні.

Так, Росію засуджують за агресію й війну й покладають на неї суцільну провину. Так, усвідомлюють помилки європейських політиків, які довший час прагнули розвивати з Москвою відносини й, заплющивши очі на Грузію й Крим, проґавили постання монстра. Але!

Але при цьому всьому лишається сильним переконання, що проблемою передовсім є Путін й його режим, а не Росія як така. Це означає, що режим Путіна визнається за девіантний і такий, який слід повалити. Утім, віра у здатність змінити Росію й, залишивши в поточних кордонах, демократизувати, — хоча й підважена — але все ще міцна. В кожному разі розпад Росії наразі практично не дискутується в медіа й аж ніяк не став окремим дикурсом. Потенційні загрози внаслідок внутрішньої дестабілізації в Росії оцінюються як непрогнозовані й неконтрольовані. Це настрашує й змушує знов покладати надії на внутрішні зміни в Росії після поразки у війні: «Росія й росіяни не випаруються й нам усім поряд із ними жити». З цим пов'язана, зокрема, й увага до «російської ліберальної опозиції», чию діяльність охоче висвітлюють, надаючи майданчики для її репрезентантів.

Утім, годі вважати, що медіа зможуть порушити й самотужки підтримувати даний дискурс, доки він не оселиться в політичному середовищі. Тож працювати в цьому відношенні треба насамперед із політиками та експертами. Їхня візія зрештою визначить і позицію медіа.

Сергій Стуканов, журналіст «Українського радіо», керівник аналітичного відділу в Центрі контент-аналізу.

Текст публікується з дозволу автора, оригінал публікації за посиланням.

Фото: розворот паризької газети Libération