– Вадиме, повернімося до подій тогорічної давнини. Напередодні 24 лютого багато джерел повідомляло про повномасштабне вторгнення. Тож безпосередньо 24 лютого для вас було очікуваним, що Росія нападе саме так, як, зрештою, вона і напала?

– Саме так – ні, тому що я перед цим провів багато розмов в ефірі, мав і непублічні розмови off records. І люди, які відповідали за ситуацію, запевняли мене, що такого масштабного нападу не буде, бо це самогубство для Росії. Вони казали, що, очевидно, щось буде на сході, на лінії зіткнення, але такого, як було, – ні. Буквально мені говорили: “Це самогубство, непрактично з їхнього боку”. Практика показала, що вони були праві, але ми недооцінили, як це називають росіяни, їхню “безбашенность”. Тож вони таки вчинили це самогубство: пішли, поклали купу своїх людей, купу людей, звичайно, наших. Тому… я не чекав.

– Пам'ятаєте, про що був ваш останній ефір “Свободи слова” і яким він був за атмосферою?

– Понеділок – це традиційний день “Свободи слова”. Але тоді “Свобода слова” йшла щодня ввечері. Тому що, пригадуєте, ситуація була дуже напруженою. Я приїхав пізно, після нічного ефіру, тільки ліг спати й близько 5-ї знову прокинувся під вибухи. Тобто про це ж була “Свобода слова”.

– 24-го, коли ви прокинулися під вибухи, ви поїхали на роботу чи вас хтось розбудив, зателефонував?

– Мене розбудив дзвінок продюсера Павлова Михайла Івановича, з яким ми кілька годин тому попрощалися після ефіру. Він сказав одне слово: “Почалося”. А я: “Що почалося?” Бо я не чув на той момент: дуже міцно спав, напевно. Ми живемо в Бучі – два кілометри по прямій від Гостомельського аеропорту, – і я почув вибухи якісь і зрозумів, що почалося. Розбудили з коханою дітей. Вони зібралися дуже швидко і поїхали, але ще кілька годин ми почекали: наші знайомі підвезли нам з Києва свою дочку. І Таня з моїми дітьми й з цією дочкою знайомих поїхала в Коломию до мого батька, а я поїхав з цими знайомими назад до Києва, бо вони поїхали на роботу і я поїхав на роботу. Зрозуміло, що того дня ніякої “Свободи слова” не було: було не до того. На той момент прообраз марафону почав вимальовуватися – він, до речі мав ще репетицію 16 лютого. Якщо пам'ятаєте, це був день, коли на нас не напали.

– День єднання.

– Так. І тоді всі телеканали мали годинний чи двогодинний спільний ефір. Можна вважати, що то була репетиція марафону. Пам'ятаю, що 24 лютого була така історія: вирішили – є телеканал “Рада” і треба, щоб на ньому ведучі з різних телеканалів вели новини. Мені телефонують і кажуть: “Треба поїхати на “Раду” і почергувати там дві години”. Чотири чи п'ять випусків новин, уже не пам'ятаю. Я поїхав туди, відчитав ці новини. Тобто це зовсім не мій формат, тому що я їх не готую.

– Ось і я хотіла вас запитати: наскільки цей формат вам був близький?

– Ніяк. Він, звичайно, не був близький, тому що ти сидиш просто як диктор і читаєш чужий текст, але ситуація така емоційно напружена, і я знаю, що я робитиму це добре, робитиму це спокійно – без надриву, без емоцій. Камера ж дуже підсилює емоції. Якщо людина в кадрі нервується, то це бачиш. Я через величезний досвід прямих ефірів і розмов у прямих ефірах з топпосадовцями можу себе опановувати, добре тримаюся в кадрі. Зараз це нескромно звучить, але я дуже спокійно себе почуваю в кадрі. Я можу читати це без емоційного надриву: не підсилювати паніку і страх, які весь день тільки наростали. І я відчитав це, наскільки це можна було відчитати, закінчив і повернувся на ICTV. Там переночував. Наступного дня мене покликали на радіо “Суспільне”, тому що вже щось почалося як марафон, але з нашого боку, з боку ICTV, там брав участь тільки штат “Фактів”, новини. Тобто вони випускали новини. Розмовних студій тоді ще не було. І, оскільки я працюю ще на радіо “Культура”, Суспільне покликало мене, бо радіо теж долучилося до марафону. І була якась дивна історія – тут ми транслюємо телевізійний марафон, але маємо якісь свої слоти, щось треба теж заповнювати. Було трохи дивно: кілька годин сидиш, час від часу вмикаєшся, розповідаєш щось із новин, коментуєш, а далі вмикається марафон. Це було 25-го числа. І вони попросили залишитися на ранок 26-го. Але зранку 26-го вже все радіо почало евакуйовуватися з Києва. Мені сказали: “Сорян, але ми без тебе евакуюємося”. Я повернувся на свій рідний канал, а мені кажуть: “Так, тут робота є – ефір, потрібні розмовні студії, треба когось вмикати”. І я одразу пішов марафонити. Фактично це 26 лютого було.

– Де ви жили, коли почалась окупація Бучі?

– На роботі. Я 24 лютого виїхав зранку на роботу, а вперше повернувся до Бучі 3 квітня. Я приїхав зі знімальною групою, бо 3 квітня 2022 року оголосили офіційно про звільнення Бучі. Там ще була комендантська година повністю. Не можна було (їхати туди. – Ред.), але ми отримали дозвіл МВС, нам виділили машину супроводу, і ми з охороною, зі знімальною групою приїхали фільмувати все, що відбувається. І, звісно, я не міг не поїхати додому. Тим більше що хлопці, які нас супроводжували, теж підібралися так, що всі місцеві були. Їм теж було цікаво подивитися, що там у них. І ми познімали. Тоді кажу: “Хлопці, відвезіть, будь ласка, мене на мою адресу”. Вони відвезли, перевірили (щодо ймовірного замінування. – Ред.) – там хороші спеціалісти були, – перевірили, чи немає розтяжок, щоб я міг зайти в будинок, і кажуть: “Але поки ви будете тут, ми поїдемо до себе глянемо”. А повернувся я додому так, щоб уже постійно жити, десь наприкінці травня. Поки світло, газ, воду (відновили. – Ред.). До того ж треба було залатати дірку, бо снаряд все-таки прилетів і пробив дірку в стіні. Не критично, але довелося зацементовувати, поремонтувати. Зараз я живу в Бучі.

– Мародери лазили?

– Ні, мене якось оминуло. Чесно кажучи, є підозра, що в нас лазили свої. У мене є знайомий сусід – він живе трохи далі – Петрович. Йому вже 73, якщо я не помиляюся. Він усю окупацію Бучі був на місці, сидів у підвалі, і розповідав, як його водили перед танком як живий щит і що вони (росіяни. – Ред.) боялися заходити на невеликі вулички в приватному секторі (а в мене будинок якраз у приватному секторі), бо там легко робити засідки. Вони намагалися великою технікою їздити центральними магістралями, а маленькі приватні сектори обходили, бо там так: ти з ПТУРа пальнув чи з “Джавеліна” по танку – і втік городами. Тебе складно зловити. Тому ці будинки не були так масово пограбовані, як багатоквартирні, де за одним шаблоном: я заходив, знімав це, дивився – всі квартири відкрито. Просто зламано всі замки. Ти йдеш дворами – всі відчинено, але в моїх сусідів повиносили дещо. Я підозрюю, що це були місцеві – сусіди, які там були. Можливо, мене не зачепило, бо вони бачили, як я 3-го числа приїхав з автоматниками у формі. Можливо, це відіграло свою роль. Але сусідів пограбували. Не всіх, але було пограбовано.

– Чи легко було повертатися додому?

– Не говоритиму, що було психологічно складно. По-перше, тому, що там не було пограбовано, очевидно, що там ніхто не жив. Було відчуття покинутості, але моя знайома допомогла привести це до ладу: розставити, “підмалювати”, заштукатурити, заклеїти шпалерами. Тобто психологічного дискомфорту не було.

– Повернемося до марафону. Коли він тривав приблизно пів року, почали з'являтися повідомлення, що вже досить. На вашу думку, він відіграв чи відіграє позитивну роль для українського суспільства і скільки він ще має тривати. Або вже не має?

– Не я його починав – не мені його закінчувати. Можна так відповісти. Наскільки я знаю, є такі плани, що він триватиме до кінця воєнного стану. Безперечно, завжди можна зробити щось краще. І марафон можна трохи “підшаманити”, але марафон – це офіційна позиція влади. Тобто це інформація, яка приблизно на 95% перевірена і пропрувлена. Це те, що відбувається, це – позиція влади. І марафон цього не приховує. Дуже важливо у воєнний час мати таку офіційну позицію і знати, на що влада орієнтується, на що вона робить ставку. Страшно у війну не довіряти своїй владі.

– Я знаю. Я з Луганська.

– Так. Тому марафон ніби цього і не приховує. Більшість претензій, які я чую щодо марафону, пов'язані з тим, що люди його не дивляться, але критикують. Не читав, але засуджую. Це популярна позиція. Звичайно, марафон є за що критикувати. Але він робить і хорошу річ: він дає офіційну позицію.

– До речі, чула критику не так спікерів марафону, як ведучих: мовляв, в ефірі говорять речі, які не можна говорити. Я розумію, що людина, яка критикує, саме не розуміє, що можна говорити, а що – ні, але чомусь закидів більше щодо ведучих.

– Можливо. Що треба розуміти про марафон? Це не окремий канал. Це шість телевізійних груп, шість телеканалів, кожен з яких має шість годин ефіру через день і готує їх на власний розсуд. Є якісь теми, які йдуть експресом через увесь марафон. Зараз, до прикладу, Бахмут, бо це важливо, але формат щоразу інший. Наприклад, у блоці ICTV це 15 хвилин новини, 15 хвилин розмовна студія. В інших каналів це по-іншому. Десь є вечірній прайм. Він робиться, звичайно, за стандартною схемою. Він з 8-ї до 9-ї у всіх, на кого випали новини цього дня. Здається, щосереди є документальні фільми. Тобто якась загальна вечірня лінійка більш-менш проглядається, але все, що довкола цього, це на відкуп телеканалів, і це питання до конкретних телеканалів, а не загалом до марафону. Якщо є питання до мого ведення, я готовий відповісти. За інших колег я не відповідаю.

– Хто координує роботу марафону?

– Хтось координує, але це менеджерський рівень. Це не мій рівень. Я свої ефіри намагаюся готувати сам з редакторкою. Моя прекрасна редакторка – Ганна Суряднова, з якою ми від першого дня. У мене одна редакторка і кілька гостьових редакторів, які домовляються про ці студії.

– За цей рік можете пригадати випадки, коли вам було про щось морально складно повідомляти? Або якась тема, щодо якої у вас були сумніви, як про це говорити. 

– Це постійно, коли йдеться про бойові дії. Це постійно. Не щоб сумнів, це завжди питання добору тональностей – правильних слів і тональності, у якій про це говорити. Найскладніше – вести ефір із нашими захисниками з передової. Час від часу вони вмикаються, є така можливість. Я ніколи, чесно кажучи, не знаю, як з ними прощатися. Тобто я розумію, що це може бути останній зв’язок з ними в житті. Я ніколи не знаю, що їм сказати. “До побачення”? Подякувати? Побажати удачі? Перехрестити? Розумієте, тут дуже легко перейти оцю межу вдячності, тому що я відчуваю до них широченний спектр емоцій: від вдячності до захоплення. Але як його висловити? Я ж з ними не приватно розмовляю, а під камери, і це прямий ефір. Ми обмежені хронометражем, темою. Ми обмежені можливістю видавання в ефір інформації. У мене було таке, що ми робимо щось і за п’ять хвилин до того, як має бути зв'язок, змінилася ситуація, і їхній штаб уже не уповноважує давати цю інформацію. Дуже складно говорити із солдатами з передової в прямому ефірі. Це для мене найбільший виклик. Навіть не те що говорити, а як з ними прощатися.

– Були ефіри, коли ви були роздратовані спікерами, тим, що ви чули від них? Як опанувати себе, якщо таке виникає?

– Буває. Я людина, вони люди. Ця робота триває методично понад рік. Мої університетські професори вчили, що однією з ознак професіоналізму в будь-якій сфері є вміння відділити особисте від робочого. Я про це пам'ятаю і не змішую особисте з робочим. Тобто те, що мене дратує як громадянина, у мене як у журналіста повинно викликати запитання, а не емоції. Я ось так стараюся. 

Є моменти, коли я свідомо зараз не дотискаю (співрозмовника. – Ред.), тому що це моя відповідальність і я на неї готовий іти, бо ми рік живемо в дуже складних умовах. Я відчуваю оці розколи в суспільстві, їх і російська пропаганда намагається педалювати. Поглиблювати їх і створювати нові я зараз не бачу сенсу. Тобто я свідомо не хочу зайвий раз вносити конфлікт, тому що їх і так є досить. Більшість із них, на жаль, безпричинні. Вони ні до чого не приведуть, і частина моїх колег на цьому робить собі ім'я. Тобто, на жаль, у нас склалася така ситуація, що хороший журналіст не той, який отримав інформацію, а той, який “дотиснув” свого співрозмовника: “Ось, бачите, як я його?! Я завдяки йому підняв своє его”, забуваючи водночас, що завдання журналіста – пояснювати людям, що відбувається, а не морально знищувати свого опонента. І це тонка лінія, яку я не хотів би переходити.

– Після перемоги якою, на вашу думку, буде українська журналістика? Що розвиватиметься?

– Мені теж хотілося б знати, як розвиватиметься професія, але поки про це складно говорити. Щоб прогнозувати майбутнє, потрібні сталі точки, від яких ти відштовхуєшся, якийсь алгоритм має бути цього прогнозу. У нас немає зараз цих сталих точок. Ще нічого не закінчилося, і єдине, що я зараз точно можу сказати, – після перемоги в нас буде серйозна затребуваність і буде величезна політична журналістика. Тому що всі скандали, які є зараз у політичному таборі, до певного часу притримані, ще не вибухають. Потім вони вибухнуть, і почнуть згадувати все, що було під час війни. Воно нікуди не зникло. Це травма, яка закупорена і яка не проговорена, а вона мусить бути проговорена. Тож тоді, думаю, буде “бум” політичних токшоу, тому що всіх усе цікавитиме. На нас чекатимуть вибори і парламентські, і президентські. І це буде така боротьба за мир, що каменя на камені не залишиться. Це буде серйозно. Тобто токшоу – політичні, соціальні, економічні – отримають друге дихання.

– Ви стежите за якимись російськими медіа й узагалі за медіапростором Росії?

– Так, регулярно. Час від часу підіймаю собі бойовий дух, перечитуючи. Коли я читаю, які ми кровожерливі, як ми всіх росіян убиваємо, – просто жахливо.

– Ті медіа, які є російськими ліберальними, якщо ви їх читаєте…

– Ні-ні, ліберальні російські медіа не мій формат. Оці всі “Медузы”, “Дожди”... я читаю прокремлівські.

– Це офіційна інформація.

– Так, я дивлюсь, куди офіційна позиція Кремля схиляється. Тобто це не означає, що воно так є насправді, але це дає змогу зрозуміти, що вони хочуть, щоб ми про них думали чи росіяни про них думали. Це така позиція. Що ж насправді в них відбувається, неможливо зрозуміти. Це серйозна проблема. Тобто ми воюємо з росіянами й постійно сміємося з росіян, що вони пішли проти нас воювати, не розуміючи, хто ми. Вони склали уявлення про українців на основі кількох анекдотів, своєї пропаганди, кількох історій Гоголя. Це таке стереотипне уявлення про українців. Але, якщо чесно, у нас таке ж стереотипне уявлення про росіян. Ми їх не вивчали. У нас немає жодного інституту вивчення росіян.

– До речі, вони потрібні?

– Звичайно, це наш найбільший сусід, з яким ми воюємо не першу сотню років, і нам його треба знати. Нам треба орієнтуватися в їхній внутрішній політиці не на рівні “А є башти Кремля, і вони різні”. Нам треба глибоко в цьому орієнтуватися. Люди, які мають виробляти політику України щодо Росії, мають це знати. Це вивчається. Це нормальна позиція, коли ти вивчаєш свого ворога, а не орієнтуєшся на якісь історичні міфи про те, що вони “в лаптях ходили, коли ми вже в постолах були”. Ми росіян так само не знаємо. Тобто їхня готовність іти й умирати пачками, не повстаючи проти цього, – це такий культ смерті, який у них виховується з дитинства. Це зовсім інша культура. І нам, може й не всім, але відповідальним за це, треба було б знати. А в нас поки що з цим слабенько.

– Чи стали українці більш медійно грамотними за цей рік?

– Для того щоб сказати точно, потрібно провести дослідження. На хлопський розум мені здається, що так, але тому, що перекрили джерела цієї інформації.

– Це ви важливий момент відзначаєте.

– Так, тобто її просто стало менше. І складається враження, що ми стали менше споживати. Але росіяни теж вчаться. Треба їм віддати належне. Вони почали закидати свою пропаганду через західні джерела – Financial Times, The New York Times. Постійно з'являються якісь вкиди, що військова допомога не доходить до України, що Himars ми перепродали. Зараз історія про те, що “українці підірвали “Північний потік”. А в нас же зараз є підвищена довіра до західних медіа, бо вони попереджали нас про цю війну з кінця жовтня. Я нагадаю, що перша серйозна інформація, що Росія готується до нападу, з'явилась у The Washington Post наприкінці жовтня 2021 року. Вони попереджали. І це тепер, до речі, така напівсмішна історія. Коли мене питають: “Так а що там з наступом з Білорусі – коли буде?”, я кажу: “Слухайте, якщо росіяни плануватимуть, то ми про це дізнаємось із The Washington Post”. Поки вони нічого не написали. І зараз росіяни навчилися закидати це через офіційніші й ніби для українців важливіші джерела масової інформації.

– Чому ці джерела беруть цю інформацію?

– По-перше, за достатньої суми грошей можна замовити статтю, я думаю, у 90% авторитетних західних видань. Питання – хто підійде, з якою сумою і до кого підійде. Необов'язково платити редакціям: можна корумпувати одного журналіста. Або ж він може робити це з ідейних міркувань, тому що вважає, що це правильно. Тобто не завжди стаття, спрямована проти України, – проплачена стаття. Може, людина 10 років жила в Росії, працювала кореспондентом, у нього дружина росіянка, а він передивився путінського телебачення. Ось, як варіант. Це один момент, а другий – подивіться, який у нас зараз “бум” навколо шарлатанської історії: астрологи, тарологи, нумерологи. Вони щодня щось “розкладають”: “Чому насправді приїздив Байден до України? Коли дадуть Patriot?” Вони замінили 20-доларових експертів з усіх питань, які були на всіх інформаційних телеканалах. І тепер експерти програють, бо експерти просто говорять, а люди підкріплюють: “Ось, дивіться, карти Таро”. Дуже часто вони теж грають на руку російській пропаганді, і з цим ще працювати й працювати. Зараз ми маємо великий проєкт із радіо “Культура”. Вже другий сезон ми з Оксаною Мороз робимо “Протипанічну оборону” і пояснюємо, як це все працює. Тому я був би обережний у висновках. Чи стали ми менше споживати російського контенту? Так. Але чи закрили ми повністю доступ російській пропаганді й російським інформаційним операціям у нашому інформаційному полі – ні. Вони ще присутні. Не так масово, але присутні.

– Після повномасштабного вторгнення популярним терміном стала абревіатура ІПСО.

– Так, зараз будь-який піар називають ІПСО, хоча це все-таки науковий термін, який передбачає щось серйозніше, ніж пост у фейсбуці.

– Чи були у вас випадки, коли ви “повелися”, даруйте за слово, на якусь ІПСО?

– Якщо були, то я про них не знаю. Це була настільки тонка ІПСО, що я її не помітив. Зараз до ІПСО зараховують буквально все. Хоча я бачу методичну російську ІПСО в тому, що вони намагаються вселити в нас недовіру до політичного та військового керівництва, закидаючи інформацію через західні джерела, що є якась сварка між Залужним і Зеленським. Це постійно педалюється. Якщо дивитися тверезо, то навіть у сім’ї люди мають якісь розбіжності, і вони обговорюються. У нас війна. Очевидно, що Зеленський і Залужний мають якісь дискусії, і це нормально. Питання в тому, як це подавати.

– Чи ви бачите продовження “Свободи слова” після перемоги?

– Звісно, що бачу. По-перше, це найстарше політичне токшоу. По-друге, я ж сам вам щойно вангував, що буде запит на токшоу і ми як одне з чільних токшоу, найстаріше і поважне, нікуди не дінемося. “Свобода слова на ICTV” – це бренд. Був один ведучий, потім – другий, я вже третій. Але є певний бренд цієї програми, і я не думаю, що щось з ним має статися. Я принаймні намагаюся не втрачати навичок і в межах марафону постійно практикую великі інтерв’ю з людьми, які ухвалюють рішення.