З початком широкомасштабного російського вторгнення деколонізаційні практики — в полі культури та поза ним — вийшли на принципово новий рівень. Драматичний воєнний час змусив нас активно переосмислювати і власну оптику, і лінзу, крізь яку на Україну дивиться цивілізований світ. Це відбулося дуже природно: українські публічні інтелектуали, дипломати й люди культури, що зі стартом великої війни розвернули свою практику назовні, в міжнародний вимір, мусили швидко і зрозуміло пояснити світові, в чому полягає справжня природа і цієї війни, і історії російсько-українських відносин. І це виявилося завданням не з простих.

Нам належало в максимально стислі терміни «запакувати» у прості стейтменти не лише меседжі, що протидіяли б інформаційній агресії Росії, але й коротко пояснити кількасотрічну історію наших взаємин. Ту історію, де були Батуринська різанина, зруйнування Запорізької Січі, Емський указ, Розстріляне відродження, Голодомор, репресії 30-х, 60-х і навіть 80-х, концепція малоросів (little Russians), привласнення української культури та історії, спроби стирання української ідентичності і ще багато того, що не вміщається в голову середньостатистичного європейця. І все це «без відриву» від війни, що в перші місяці не сходила з перших шпальт світових видань. Доки Росія несла у світ неоковирні меседжі про «нацистський режим» та «ми — один народ, у нас одна мова та релігія», ми мусили швидко оприявнити її імперське обличчя й неоколоніальну природу цієї війни. Бо саме це пояснювало небезпеку для всього цивілізованого світу: якщо росіяни імперці (а так і є), то до їхньої улюбленої тези про «кордони Росії не закінчуються ніде» слід ставитися максимально серйозно — як до обіцянки йти так далеко, як їм дозволять.

У перші ж місяці після початку широкомасштабного вторгнення стало очевидно, що одним із головних майданчиків боротьби буде міжнародне публічне поле. Після 24 лютого 2022 року Росія, з одного боку, потрапила під серйозніші, ніж будь-коли досі, світові санкції, з іншого — подвоїла зусилля в інформаційній війні проти України (починаючи від роботи із пропутінською внутрішньою аудиторією — і завершуючи дискурсом про «хороших росіян»).

Всередині кожного з цих наративів схована своя небезпека. Так, дискурс про «хороших росіян» приховує, що ті, хто зуміє видатися «хорошим», уникнуть громадянської відповідальності за війну. А наратив «це Путін, а не Пушкін» маніпулює зламаним причинно-наслідковим зв’язком, адже без Пушкіна й решти імперської культури, що століттями формувала мислення росіян, не було би сьогоднішньої Росії з її колоніальним мисленням та сліпим захопленням власною вигаданою величчю.

Саме тому було вкрай важливо спробувати хоч десь «вимкнути мікрофон» росіянам, що історично мали значно краще представництво в міжнародному політичному, мистецькому та академічному світі. І чий голос (байдуже, чи правду він говорив) доти майже завжди звучав так голосно, що заглушав інші.

Так виник рух cancel Russian culture. Чимало міжнародних культурних інституцій справді припинили (тимчасово чи постійно) співпрацю з російськими діячами та виконання / демонстрацію творів росіян. Проте не бракувало і європейських культурних закладів та подій, що пропонували українським митцям взяти участь у подіях разом із представниками Росії та Білорусі.

«Били у штангу» навіть дуже авторитетні в європейському культурному середовищі люди: наприклад, німецька міністерка культури Клавдія Рот із меседжем про «винен Путін, а не Пушкін», або ж українська диригентка Оксана Линів із постановкою опери Чайковського «Іоланта» в Болоньї у перші місяці широкомасштабного вторгнення.

Усі ці ляпи оприявнили реальну ситуацію з міжнародним сприйняттями Росії та ролі її культури, а також війни в Україні. З гіркотою і прикрістю ми усвідомили, що не існує жодного монолітного «європейського суспільства», а Європа на рівні настроїв, стереотипів та усталених поглядів значно різнорідніша і строкатіша, ніж могло б видатись. У кожній країні — свої причини лояльності до російської культури та наративів. На жаль, треба ще попрацювати, аби європейські поціновувачі Толстого і Достоєвського зрозуміли, що в Росії нічого публічного не може існувати поза політикою. Що вже казати про культуру, яка майже на 100 % являє собою пропагандистський конструкт.

Російське лобі в європейській культурі не менш потужне, аніж у політиці, тож лупати цю скалу ми будемо довго. Але разом із тим прийшло усвідомлення важливості цієї роботи, адже сентимент деяких європейців до «великої російської культури» з початком великої війни став дуже серйозною загрозою для міжнародної підтримки України, що була від початку такою консолідованою, як нині. Ми також вчергове переконалися, що культура під час такої страшної війни є інструментом і способом розуміння (та навіть, хоч і дуже обмеженого, впливу) на геополітичну ситуацію.

Серед ключових майданчиків, на яких відбувається деколонізаційний поступ, минулого року виявилися міжнародні політико-дипломатичні та культурні поля: мистецькі події (виставки, кінофестивалі, літературні ярмарки тощо), культурні саміти та асамблеї, музейні та культурні конференції тощо. Від перших тижнів широкомасштабного вторгнення український культурно-дипломатичний десант у різному складі відвідав рекордну кількість професійних міжнародних подій з однією метою — говорити про Україну і заради України. Пояснювати, про що і за що направду ця війна, поглиблювати знання й розуміння про нашу державу на міжнародному рівні.

Напевно, ключовою державною інституцією, що відзначилася в цьому напрямку, можна сміливо назвати Український інститут при МЗС, чия функція — розповідати про Україну в світі через її культуру. Міністерство ж культури та інформаційної політики поки більшою мірою долучається до чужих деколонізаційних практик, аніж ініціює власні. Проте міністр культури Олександр Ткаченко та його заступники регулярно відвідують особисто різноманітні міжнародні заходи (або ж вмикаються з онлайн-виступами), чим, безумовно, підвищують рівень репрезентації там України.

Якщо докладно аналізувати процес деколонізації на рівні окремих мистецьких практик, то, певно, найкращим прикладом стане візуальне мистецтво. Українські музейники й мистецтвознавці багато років вказували на некоректні есплікації у світових музеях, проте Казимир Малевич, Давид Бурлюк, Олександра Екстер та інші так і лишалися там «російськими» митцями. Лише з початком широкомасштабної війни ці спроби відкоригувати музейні етикетки почали давати системні результати — наприклад, музей Метрополітен змінив есплікації робіт Архипа Куїнджі, Івана Айвазовського (так, тих саме, чиї роботи росіяни навесні вивезли з Маріуполя) та Іллі Рєпіна; амстердамський Stedelijk Museum нарешті підписав Малевича українським художником, змінилися підписи і в нью-йоркській МоМА. І справа тут навіть не в тому, чи росіянином підписані Куїнджі та Малевич, а в тому, що, потягнувши за цю ниточку, міжнародна аудиторія може виявити Росію культурно «голою»: виявиться, що й авангард не дуже «російський», і ще безліч культурних імен та явищ привласнені. А там і до краху міфу про велич недалеко.

Але поступ мистецько-музейної деколонізації дуже повільний і не відбуватиметься без російського спротиву (недарма Росія завжди вкладала величезні кошти у свою міжнародну мистецьку репрезентацію — досить згадати її павільйони у Венеції чи у Франкфурті або ж помпезні експозиції «російського авангарду» в усьому світі до століття революції 1917 року). І, звісно ж, Росія протидіє і протидіятиме українським деколонізаційним практикам.

Втім, у 2022 році ані на вже згаданому літературному ярмарку у Франкфурті, ані на бієнале у Венеції Росії не було. Зате були українські стенд і павільйон — у розширеному форматі. У Венеції, поміж іншим, відбулася й окрема дискусійна програма в її рамках, присвячена деколонізації мистецтва. Серед багатьох інших лекцій та дискусій у її рамках була й лекція заступниці директора музею Ханенків Ганни Рудик про історію «російського» павільйону, насправді збудованого коштом київського підприємця та мецената Миколи Терещенка. Очевидно, що подібних лекцій та дискусій необхідно ще безліч, але й історій про Україну та її культуру ми також маємо ще багато — і вкрай важливо, щоби ці історії було розказано й почуто.

Ще за останній рік ми точно зрозуміли: якщо хочемо впливати на дискурс навколо україно-російської війни в Європі, то повинні посилювати там власне представництво, а не лише бути гостями. Відтак в 2022 році активізувалися розмови про нові закордонні культурно-дипломатичні українські представництва. Так, Український інститут наприкінці 2022 року повідомив про запуск філії в Берліні, невдовзі має запуститися ще й філія в Парижі. Хай навіть цей процес не буде швидким, але це шлях до більш суб’єктного міжнародного українського представництва у світі і ще один спосіб посилити наш міжнародний голос.

Якщо дуже коротко структурувати основні деколонізаційні меседжі, що доносять до світу протягом усього цього року війни українські професіонали культури, то можна виділити такі:

1. Україна — не похідне від Росії. Наша історія значно довша за Росію у всіх її історичних періодах. Її тяглість була подекуди перервана, але жодним чином не відсутня.

2. Українці мають окрему він росіян не лише мову, але й історію та ідентичність. Оптична лінза постійного співвіднесення України із Росією є некоректною й нерелевантною.

3. Українська культура — частина європейської. Ми не лише маємо право на своє місце на європейській культурній мапі, а й самі можемо запропонувати багато цікавого та унікального: від українського авангарду й модернізму — до сучасних культурних практик.

Культура, як і еволюція, завжди повільні. І наш деколоніальний поступ за рік великої війни може здаватися не таким уже й помітним. Як виміряти його результати? Чіткої лінійки тут, звісно, немає, але завжди можна спробувати порівняти оптики. Ні, не нашу й західну, бо ми, українці, чудово розуміємо, що це цивілізаційна війна, де можливе щось одне: або імперська Росія, що претендує на «зони впливу» в світі, або демократична незалежна Україна. Сказати ж, що об’єднаний Захід дивиться на це так само, було би перебільшенням.

Натомість порівняймо лінзу, крізь яку світ дивився на Україну та її місце у глобальному світі до 24 лютого 2022 року, і сьогоднішню оптику. Різниця буде очевидна. Нині Україна в очах світу більше не країна «футболіста Шевченка, корупції та вічних Майданів», це країна, що вразила світ силою громадянського спротиву, яка звитяжно бореться і чий голос щодня міцнішає.

Роботи ще дуже багато, але нині точно можна сказати, що рано чи пізно ця монструозна, проте хитка імперія з гуркотом упаде. І роль культурних і деколонізаційних практик у цьому точно буде далеко не останньою.

Фото: Pavlo Palamarchuk/Anadolu Agency via Getty Images