«Найгірше, що я хочу інколи розплакатися, а не можу. Це якісь захисні механізми організму. Вперше і востаннє після поранення я розплакався, коли донька волонтера Романа Сініцина попросила його передати мені: “Нехай Масі не сумує. Я намалюю йому нове око”. Ми колись разом відпочивали, і пам'ятаю, як вона балувалась, ніби “ковиряє” мені очі, і ми разом дуже з того сміялись», — розповідає адвокат та військовослужбовець Збройних сил України Масі Найєм. 5 червня на фронті Масі отримав серйозне поранення голови, унаслідок якого втратив праве око. 

Наша журналістка Мар’яна П’єцух напросилася до нього в гості, щоб поговорити, що після поранення йому заважає, а що допомагає жити повноцінно.

23 лютого 2022 року після оголошення про призов оперативного резерву Масі Найєм пішов до військкомату. Він був у цьому резерві, адже у 2015-2016 роках служив на фронті. 

Після повномасштабного вторгнення до квітня залишався в Києві. Далі подався на схід розвідником. 

На початку червня авто, у якому їхав Масі, натрапило на кілька мін. Один із побратимів загинув на місці, другий досі в лікарні з дуже складною травмою спинного мозку. Масі дістав травму обличчя. 

«Осколок пробив дно всередині ока, мозок фактично вивалився в очне яблуко. Українські лікарі, яким реально треба давати статус героїв України, там зашили і поставили пластину», — пояснює Масі.

Бармалей, який стабілізує  

На порозі орендованої квартири нас зустрічає гавкучий Бармалей, пестливо-скорочено — Бармік. Махаючи хвостом, він намагається стати на задні лапи, щоб привітатися з господарем. Масі присідає і дозволяє собаці облизати своє лице. Потім бере пса на руки — так беруть немовля — і треться обличчям об морду. 

«Свої, свої!» — заспокоює він Бармалея, коли той недовірливо гавкає в мій бік.  

— А як ви вперше зустрілися після твого поранення? — запитую в Масі. 

«Партнер по нашій компанії (Масі засновник юридичної компанії “Міллер” — ред.) привіз Барміка до лікарні. Я ще був перебинтований і у візочку. Так його ледве втримали, бо він пищав, вищав. Ми боялися, що він мене зробить ще раз пораненим». 

— А відчув, що щось із тобою не те?

«Ні, мене це навіть трошки образило. Що це таке, хоч би зробив вигляд, що щось не те», — сміється, згадуючи, Масі. 

За його словами, собака дуже допомагає повернути ритм звичного життя. Адже хоч-не-хоч, а мусиш двічі на день з нею гуляти.

Бармалей — вуличний пес, якого Масі привіз після демобілізації у 2016-му з Авдіївської «промки». Він жартома хвалиться, що собака родом із самого Нью-Йорка, селища на Донеччині, яке до 2021-го мало назву Новгородське. 

Коли сім років тому пес пристав до військових, Масі його не полюбив: 

«Якась собака, чогось вчепилась, не було жодних почуттів. І ще й смерділа». 

Але врешті прив’язався і забрав до Києва. Згодом навіть завів йому окрему facebook-сторінку. Зараз же, каже, йому дуже бракує «рідного запаху» Барміка. Бо цей запах асоціюється з домом, де на нього чекав Бармалей.

Втрачені аромати і небезпечне задоволення

Нюх Масі втратив назавжди. І поки що йому важко з цим змиритися. 

«Ви взагалі уявляєте холодне повітря без запаху? Або тепле? Відсутність цього обсягу спогадів мені зносить дах. Наче тебе дуже сильно тримають за руки й міцно бʼють по обличчю. А твоїх сил недостатньо, щоб спробувати дати здачі», — емоційно написав на своїй сторінці Масі, згадуючи торішній похід із братом до Карпат, де насолоджувався ароматом хвої та багаття. 

Бракує йому навіть запаху ароматизатора у своєму авто, яким тепер замість нього кермує водій, та цигарок, яких він після операції курить набагато більше.

«Це тому, що хочеться задоволення. Я тільки тепер дізнався, чому багато людей після поранення починають зловживати наркотиками й алкоголем. Бо мозок хоче стабілізувати стрес якоюсь радістю. Бухнув — і радість. І я, чесно кажучи, після виписки перший тиждень випив трошки віскі, потім знову трошки випив, і за тиждень, глянув, що випив нормально так віскарика. Але мені пити взагалі не можна. Бо в мозку порушений кровообіг, судини можуть зменшитись, і може статися епілепсія. Тому я взяв себе в руки, намагаючись більше читати. Ще почав грати на фортепіано».

До 150 сторінок на день

На письмовому столику під великим торшером — із десяток книжок. Кілька з них Масі купив днями. 

«У середньому до 100-150 сторінок можу прочитати. Зранку і вдень, поки є денне світло. Увечері мені вже важче. Тому у квартирі вмикаю багато світла, додатково свічками почав користуватись». 

У коридорі висить аркуш із графіком на день. Там час читання — від 21:30 до 22:00. Це графік із попереднього життя, пояснює Масі, до широкомасштабного вторгнення. 

Колись він прокидався о 4:30, після руханки та душу медитував, а о шостій уже вигулював Барміка. 

«Коли працюєш адвокатом, ти завжди маєш бути в тонусі», — пояснює такі ранні пробудження та обов'язкову медитацію Масі.

Зараз прокидається не раніше за шосту, «коли втомлений» — о сьомій. Намагається лягати, як і раніше, о десятій вечора.

Двічі на тиждень відвідує заняття з фортепіано на іншому березі Києва. Щоб виконувати домашні завдання, придбав електронний інструмент. 

«Це моторика і нейронні зв'язки», — пояснює користь від гри Масі. Бо одночасно під час гри задіяні дві руки й одна нога. 

«І це ще альтернативне задоволення. Раптом тобі треба радості, то воно дає іншу радість. Коли граєш, є відчуття, ніби мозок лоскоче», — каже Масі про піаніно як замінник віскі. 

Раніше він ніколи не вчився грати, хоча з дитинства мав ніжні та теплі асоціації з цим інструментом. П’ятирічним із старшим братом Мустафою та батьком переїхав з Афганістану до Києва. У маленькій квартирі батькової дружини (рідна мама Масі померла за десять днів після його народження — ред.) було піаніно, на якому грала прийомна мама-українка. 

«Тому в мене з дитинства є відчуття, що піаніно — це щось прекрасне».

Батько помер 2021-го. Тож тепер нема кому віднести нові військові нагороди. 2016-го після демобілізації всі свої медалі Масі передав саме татові. Той дуже пишався і нагородами, і сином. 

Нові медалі в закритих коробках, одна з яких «За поранення (важке)», зараз непримітно лежать між книжками на стелажі. На полицях найпомітніше місце займає чорно-білий портрет рідної мами.

Відмовитися від пов’язки  

На тумбі лежать ще упаковані чорні пов’язки для ока з жартівливими написами: «Тимчасово закрито», «Око залишив на війні з руснею», «Встати. Адвокат йде!», «Власність Бармалея».

Загалом їх у Масі було вісім, три пов’язки вже загубив. За день, який ми з ним провели, він не надів жодної. Ні на прогулянку з собакою, ні на заняття з піаніно, ні на запис інтерв'ю в телестудії, ні в офісі своєї компанії, де поки не може працювати як адвокат, бо закон забороняє: Масі досі офіційно військовослужбовець.

«У перші дні я її одягав. Був більш емпатичний до людей. Вважав, що вони мають право на естетику. А зараз вирішив, що маю право ходити без неї, і не відчуваю від того дискомфорту. Коли мене коридором лікарні везла медсестра на візку, я побачив, що люди відвертають погляд. Спочатку образився. Але зрозумів, що я б теж так робив. Бо мозку страшно, що з тобою може трапитися те саме. Ми не можемо вимагати любити людей без ока. Але люди мають звикати, що поранених буде багато, без рук, без ніг, що це наша нова реальність».

Допомога психолога і як не нашкодити 

Звикнути до нової реальності непросто й самому Масі: «У перші тижні було дуже важко. Я шалено сумував за оком. Ти от бачиш красивий пейзаж, і дуже хочеться його побачити другим оком». 

Зараз він працює з психологом, без якого, каже, був би в значно гіршому стані. Масі вважає, що психолог потрібен пораненим уже в перші дні в лікарні.

«Я розумію, що лікарі в Дніпрі були зайняті порятунком мого життя, а не психіки. Але в перші дні ти маєш розмову з собою, що з тобою сталося. Втрата ока, руки чи ноги — це маленька смерть. Мозок це переживає, він розуміє, що сталось, і свідомість починає діяти по-іншому. На другому тижні я ще лякався, що не вижив, було страшно вночі. Дихання перехоплювало. Страшно було і від болю, біль виносив твою силу волі. Вже коли мене перевели до київської лікарні, тут із пораненими працювала психологиня. І якби не спілкування з нею, я би, можливо, і не здогадався, що мені потрібен цей фахівець».

Масі закликає ставитися до поранених як до «нормальних людей». Він певен, що забагато співчуття, турботи і жалю може лише нашкодити. 

«Людям, які втратили кінцівки, треба давати бути самостійними, бо тільки-но ти намагаєшся допомогти більше, ніж треба, вони самі собі дозволяють почуватися менш самостійними. І жаліти себе. А в усьому має бути міра. Хоча так, я теж себе жалію, розумію, що мені боляче, але намагаюся не транслювати, наскільки мені буває складно вечорами, коли ходжу по квартирі і з кожним кроком відчуваю біль у голові або коли вдень швидко втомлююсь. Але треба зрозуміти, що стан після поранення — це теж форма життя, вона не гірша, вона складніша, але не буде того життя, якщо ти комусь станеш тягарем і тобі на блюдечку будуть підносити їжу».

Страх перед новою операцією і невизначене майбутнє 

Поки Масі чинний військовий. Чи придатний він до служби, після ще однієї операції вирішуватиме військово-лікарська комісія.

«Вони просто скажуть, чи для війни ця шкода заважає. Але це і для мене важливий момент, чи я можу бути ефективний там. Бо якщо я буду тягарем, навіщо я їм потрібен?»

Нині ж він змушений продовжувати відпустку. А для цього треба щомісяця їздити до поліклініки за довідкою. За папірцем доводиться стояти в чергах разом з іншими пораненими військовими. Масі розповідає, що довідки видають лише дві години на день, а поранених чи хворих так багато, що не всі дочікуються черги і змушені знову приходити наступного дня. 

Найближчим часом на Масі чекає ще одна операція. Її планують робити в Німеччині. Вже четвертий місяць тривають погодження з боку німецьких лікарів, адже операція дуже складна. 

«Мають поставити кістку під оком, її зараз немає. І ще імплант на черепі, щоб не змістилася кістка. Але вони не знають, куди його причепити, бо тріщина пішла в основу черепа й нема за що зачепитись».

Масі зізнається, що боїться цієї операції. Боїться знову терпіти багатоденний цілодобовий біль. І хвилюється, наскільки успішно вдасться відновитися після. Але він знає: удома на нього чекатиме Бармалей. А ще за нього вболіває родина, багато друзів і знайомих, які підтримують його впродовж реабілітації.