Дискусія щодо впровадження єдиної прескарти для журналістів набирає обертів. Комісія з журналістської етики провела опитування. «Детектор медіа» опублікував колонку шефредактора українського іномовлення, члена Комісії з журналістської етики Олексія Мацуки. Висловився із цього питання й голова парламентського комітету з гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв. Сьогодні ми публікуємо думку члена Комісії з журналістської етики Сергія Гузя.

В Україні поновилися дискусії про впровадження єдиних прескарт для журналістів. Ідею підхопили провладні політики та чиновники, які заговорили про відповідальність журналістів, розділення їх на «справжніх» та «несправжніх», «правильних» та «неправильних». І хоча з 2006 року я був прихильником впровадження єдиної прескарти, зараз хочу застерегти всіх колег: не робіть помилки! Не погоджуйтеся за жодних умов на контроль з боку держави за наданням прескарт чи перетворення прескарт на інструмент «дозволу на професію», а тим більше — на інструмент цензури.

Зараз в Україні дві організації видають журналістські посвідчення в національному масштабі: Національна спілка журналістів України та Незалежна медіапрофспілка України. Обидві прескарти визнані Міжнародною федерацією журналістів, а тому мають відповідні позначення.

Крім того, власні прескарти може видавати й будь-яка інша журналістська організація чи навіть редакція ЗМІ. Що вони й роблять. Правда, дехто при цьому приторговує редакційними посвідченнями, про що писали багато колег і не раз заявляла Комісія з журналістської етики.

Ідея Єдиної національної прескарти має на меті впорядкування процесу надання журналістських посвідчень, аби ними неможливо було торгувати. Все інше — додаткові «плюшки», які журналістські організації погодилися (або погоджуються) надати майбутнім власникам єдиних прескарт. Наприклад, юридичний захист, підтримка інформаційних запитів, підтвердження статуту професійного журналіста (як це роблять зараз НМПУ та НСЖУ) і так далі.

Звісно, організації мають право встановити й певні обов’язки для власників таких посвідчень. Наприклад, захист репутації професійного журналіста. А це, відповідно, означає обов’язок дотримуватися певних етичних стандартів — Кодексу етики. І пишуть цей кодекс самі ж журналісти, а не політики чи держава.

Бо відповідно до Декларації принципів поведінки журналістів (головного міжнародного етичного документу), журналісти визнають оцінку своєї роботи тільки від своїх колег. Ніякі державні чи напівдержавні організації не визнаються повноважними в цьому питанні. Відповідно, етичні комісії можуть бути тільки організаціями журналістів і підконтрольні самим журналістам, або ж об’єднанням журналістських організацій та асоціацій власників медіабізнесу.

Така жорстка позиція Міжнародної федерації журналістів має певну мету: завадити встановленню державної чи політичної цензури під виглядом журналістського саморегулювання. Коли держава видає «дозволи» на професію. Саме тому за підтримки МФЖ впровадження єдиної прескарти в Україні розроблялося разом КЖЕ, НСЖУ, НМПУ та низкою галузевих медійних організацій, як-от Національна асоціація медіа та Українська асоціація медіабізнесу.

Єдина національна прескарта потрібна журналістам. Проте для її впровадження не потрібні жодні закони, підтримка держави чи втручання політиків. Журналістські та галузеві організації можуть самі її запровадити. Більше того, вже закуплено необхідне обладнання для фізичного виготовлення прескарт. Процес впровадження єдиних прескарт треба завершити якнайшвидше, поки в нього не втрутилися політики.

Але якщо держава чи влада вирішить все ж таки влізти в цю справу, журналісти мають саботувати такі «єдині прескарти» і встати на захист свободи професії. Переконаний, що міжнародна журналістська спільнота підтримає українських журналістів та їхнє прагнення до справжнього саморегулювання.

Сергій Гузь, член Комісії з журналістської етики, голова Незалежної медіапрофспілки України у 2004–2008 роках

Фото: existentist/Flickr