«Поруч – країна божевільних покидьків»: як журналісти-розслідувачі встановлюють імена російських воєнних злочинців

«Поруч – країна божевільних покидьків»: як журналісти-розслідувачі встановлюють імена російських воєнних злочинців

21 Серпня 2022
846

«Поруч – країна божевільних покидьків»: як журналісти-розслідувачі встановлюють імена російських воєнних злочинців

846
Олександра Губицька, Максим Опанасенко та Дмитро Реплянчук розповіли, як вони та їхні колеги працюють над установленням імен та решти даних військових, які воюють проти України
«Поруч – країна божевільних покидьків»: як журналісти-розслідувачі встановлюють імена російських воєнних злочинців
«Поруч – країна божевільних покидьків»: як журналісти-розслідувачі встановлюють імена російських воєнних злочинців

«Наша мета – щоб російські агресори залишилися в історії як негідники. Ми хочемо показати, що не один путін, а конкретні люди прийшли вбивати українців», – каже співредакторка розслідувального видання «Наші гроші. Львів» Олександра Губицька.

З початку повномасштабного вторгнення Олександра, її колеги та журналісти-розслідувачі з інших видань взялися фіксувати воєнні злочини російської армії в Україні, в тому числі – ідентифікувати конкретних військових.

За цими розслідуваннями – сотні годин переглянутих відео і сторінок у соцмережах, тисячі фото вбитих людей, моторошні свідчення очевидців. Це біль і лють, через які журналісти проходять, аби зло мало конкретні імена.

Представники розслідувальних видань «Наші гроші. Львів», «Слідство.Інфо» та «Бігус.Інфо» розповіли нам про свою роботу над ідентифікацією військових, які воюють проти України на боці росіян.

Хто воює проти України

Росіянин Дмітрій Кобрєєв приїхав до українського Криму у 2014 і допомагав російській армії його захоплювати. Потім одружився з українкою і виставляв на продаж речі з окупованого росіянами українського Донецька. Тепер Кобрєєв командує підрозділом, де служить садист Очур-Суге Монгуш – чоловік, який катував і стратив українського полоненого військовослужбовця.

Дмітрій Кобрєєв (ліворуч) та Очур-Суге Монгуш – садист, який катував і стратив українського полоненого військовослужбовця

Рядовий Начин Соян, 20 років, інстаблогер.

«Раніше публікував фотографії і відео з прогулянок, ресторанів і клубів. Фотографувався навіть з друзями, загорнутими в американські прапори. Начин Соян 24 лютого разом з іншими окупантами вторгся на територію України. Він був оффлайн кілька тижнів. А вже 12 квітня Начин Соян опублікував фотографію у військовій формі та з автоматом, а також з характерною для окупаційних військ пов'язкою на нозі», – пише «Слідство.Інфо».

Чоловік воює у 37-й мотострілецькій бригаді, яка під час окупації Київщини стояла неподалік від селища Макарів.

Снайперу та командиру роти 61-ї окремої бригади морської піхоти росії Івану Єрмолєнку – 27 років, він зі Ставропольського краю.

Змалку хотів служити, тому  вступив у Суворовське училище в Казані, а потім вчився у загальновійськовому училищі. У соцмережах ховається за чужими іменами. Каже, що не боїться потрапити в «Миротворець» (український сайт із переліком людей, які загрожують національній безпеці України – ред.), але боїться свою маму. Зараз 61 бригада перебуває на Донбасі.

Справа наліво: Начин Соян, Іван Єрмолєнко та Станіслав Бєліч

Станіслав Бєліч народився в Макіївці, потім жив у Харкові та інших східноукраїнських містах.

Каже, що приїхав на війну добровільно із Харкова ще у 2015 році. Писав різні проросійські матеріали на сайти на кшталт «Антимайдан». За добу до початку повномасштабної війни повернувся в армію. Бійців полку «Азов» називає крутими та ідейними і саме тому вважає, що їх треба знищити – «нам такі вороги не потрібні». Станіслав воює проти України у складі 100-ї окремої мотострілецької бригади самопроголошеної Донецької народної республіки.

За час повномасштабного вторгнення росії в Україну українські журналісти-розслідувачі склали сотні таких портретів. Що об’єднує цих людей, які воюють на боці росії?

Редактор «Бігус.Інфо» Максим Опанасенко каже, що типовий образ військового скласти важко – «дуже залежить від роду військ»:

– Їхні пілоти – умовна еліта: вони часто подорожують, нормально вдягаються, загалом виглядають заможно. Але при цьому абсолютно відірвані від реальності, в інтерв'ю повторюють про «аби був мир у всьому світі» і тут же «мені так подобається звук двигуна ракети, коли її випускаєш».

Натомість у піхоту, каже Максим, ідуть від зневіри і розчарування в житті, тому «ні про освіту, ні про культуру, ні про грамотність не йдеться»:

– Класична картинка середньостатистичного росіянина (не Москва, Пітер, Новосибірськ та ще пару міст, а решта): бараки, гаражі, горілка, м'ясо на брудному пляжі, старі жигулі й обов'язковість святкових традицій на кшталт «георгіївської стрічки» на 9 травня, майонезних салатів на Новий рік і так далі. Вони розуміють, що або до умовних 35 років в тебе цироз, або ти йдеш на контракт, бо фізично ніде нічого більше не заробиш.

У відкритому доступі є дані про понад 148 тисяч російських військових, які можуть бути причетними до військових злочинів в Україні, – їхні імена, звання, паспортні дані, номери телефонів.

Антикорупційний штаб і «Слідство.Інфо» оформили цю інформацію у список та онлайн-мапу. Цю базу журналісти доповнюють і доказами конкретних злочинів, які знаходять під час розслідувань.

Як розслідувачі змінили фокус із корупції на воєнні злочини

До повномасштабного вторгнення українські журналісти-розслідувачі переважно писали про корупцію та білокомірцевий кримінал.

Ось кілька типових історій: як родичі нардепів стрімко наживають майно на десятки мільйонів гривень; університети за безцінь передають свою територію під забудову; а ринок деревини в Україні ніяк не попрозорієшає

Із початком великої війни редакції, з якими ми спілкувалися, вирішили зосередитися на розслідуванні саме воєнних злочинів.

– Під час анексії Криму у 2014 році всі розуміли, що це вторгнення, але російські військові залишилися «зеленими чоловічками». Вони мали балаклави, маски, шоломи, тому їхні обличчя ніхто не бачив. Не можна було втратити можливість показувати ці обличчя вдруге, – розповідає журналіст видання «Слідство.Інфо» Дмитро Реплянчук.

Журналіст «Слідства.Інфо» Дмитро Реплянчук. Фото з його особистої фейсбук-сторінки

Дмитро пригадує, що почав ідентифікувати російських військових першого ж дня повномасштабного вторгнення, 24 лютого:

– З’явилася інформація, що якийсь піп-колаборант намагався вкрасти військову документацію з російського гелікоптера, який українці збили під Гостомелем. Мене це зацікавило, бо ми й раніше фокусувались на попах («Слідство.Інфо» розповідає про статки вищого духовенства трьох найвпливовіших в Україні церков у проєкті «Золото церкви» – ред.).

– Досліджуючи цю тему, я звернув увагу, що на одному з фото на задньому плані валяється шолом із прізвищем Сафаргалєєв. Я подумав, що круто було б знайти цього пілота і побачити, що за люди летять бомбити українські міста, – каже Дмитро Реплянчук.

– Кілька годин шукав про нього інформацію і – знайшов. Ця невелика новина настільки зайшла читачам і люди настільки бурхливо реагували, що ми зрозуміли: на цьому варто фокусуватись.

Російський льотчик Айрат Сафаргалєєв, якого журналісти ідентифікували у перший день російського вторгнення в Україну. Фото з сайту «Слідства.Інфо»

Видання «Бігус.Інфо» теж почало ідентифікувати російських військових із початком вторгнення:

– Близько 10-ї ранку 25 лютого я зробив першу порцію ідентифікованих росіян для стріму свого колеги Данила Мокрика і назвав файл «Йобла війни», – згадує редактор видання «Бігус.Інфо» Максим Опанасенко.

Згодом «Йобла війни» переросли в окремий проєкт на ютубі – 20-30-хвилинні відеоролики з розповідями про російських військових, які прийшли в Україну знищувати українців.

Редакція видання «Наші гроші. Львів» почала збирати інформацію про військових росіян на початку березня. Спочатку публікували знахідки у формі текстів з ілюстраціями, але згодом почали робити кепшени і відеоадаптації для ютубу.

– У нас, очевидно, є досвід у пошуку людей та інформації, ми просто скерували зусилля в бік окупантів, – пояснює співредакторка видання Олександра Губицька.

Дмитро Реплянчук розповідає, що ідентифікація російських військових «вперше за багато років дає відчуття, що робота має сенс».

– Зазвичай у розслідувальній журналістиці суцільні розчарування: героям розслідувань, якщо вони наближені до Офісу президента або мають зв’язки із правоохоронцями, все одно нічого не буде – інститут репутації не працює, а розслідування правоохоронців залишають бажати кращого.

– Натомість зараз наша праця має шанс вийти на міжнародний рівень. Наприклад, до «Слідства.Інфо» останнім часом звертаються слідчі з ООН і просять поділитися інформацією. Я так розумію, що вони це будуть долучати до звітів і розслідувань.

«Ворога треба шукати на його території» 

На початку повномасштабної війни ідентифіковувати росіян було легше, ніж тепер, – вони не надто переймалися своєю цифровою безпекою.

Дмитро Реплянчук каже, що майже всі вони мали відкриті профілі у соцмережах і не приховували особисті дані. А часом навіть постили власні фото з війни.

Олександра Губицька розповідає, що через недбалість окупантів журналістка «Наших грошей. Львів» на початку війни змогла потрапити в чати з російськими військовими і відстежувати їх: «вони не боялися ділитися інформацією».

Поступово це змінилося: зараз, за спостереженнями Дмитра Реплянчука, росіяни масово закривають профілі в соцмережах, змінюють аватарки, називаються чужими іменами:

– Можливо, їх дістали українські кібервійська або вони нарешті зрозуміли, що є воєнними злочинцями і муситимуть відповідати за злочини. Та в наш час повністю стерти цифрові сліди дуже складно. Навіть простий користувач, якщо сильно покопається, може знайти дані, які людина намагається приховати про себе в мережі.

Інформацію про військових російської армії журналісти шукають у соцмережах, російських реєстрах відкритих даних та за допомогою спеціальних програм. 

– Ворога треба шукати на його території, – каже Дмитро Реплячнук зі «Слідства.Інфо». – Коли ми маємо зображення окупанта, але не знаємо імені, використовуємо програми штучного інтелекту для ідентифікації облич. Є така програма, яка на основі фотографії витягує дані навіть із закритих профілів «Вконтактє».

Максим Опанасенко додає, що потрібно застосовувати VPN для заходу російські ЗМІ:

– А крім того, ми використовуємо низку стандартних програм на кшталт Search4Faces, PimEyes чи FindClone (ці програми шукають дані про людей за фото – ред.).

Олександра Губицька каже, що редакція «Наші гроші. Львів» теж працює з інформацією з відкритих джерел:

– Довелося дещо згадувати з тренінгів з OSINT (з англійської Open source intelligence – методологія збору даних із відкритих джерел – ред.), довелося опановувати нове. Ми навіть завели собі редакційний файл зі списком основних ресурсів, якими користуємось. Його оновлюємо і зараз.

На підготовку одного матеріалу йде від кількох днів до кількох тижнів – залежить від складності історії.

– Росіяни вдарили по Вінниці 14 липня (вбивши 27 цивільних людей – ред.), а 15-го ми вже опублікували матеріал про командирів підводних човнів, звідки випускають ракети, – таким тоді був наш емоційний стан, – розповідає Олександра.

Співредакторка видання «Наші гроші. Львів» Олександра Губицька. Фото з фейсбук-сторінки Інституту розвитку регіональної преси

Дмитро Реплянчук зауважує, що для «Слідства.Інфо» «хвиля швидких розслідувань минула і зараз треба фокусуватися на достовірності» і ретельно перевіряти інформацію, аби не втрачати довіру аудиторії.

Як журналісти співпрацюють із правоохоронцями 

Журналіст «Слідства.Інфо» Дмитро Реплянчук розповідає, що правоохоронці часом звертаються до нього та його колег по допомогу в пошуку інформації чи ідентифікації військових. Така співпраця переважно відбувається на рівні особистих контактів, непублічно, у позаробочий час. 

– Крім того, правоохоронці долучають наші опубліковані розслідування до доказової бази кримінальних проваджень проти росіян.

– Наприклад, ми робили розслідування про 37-му мотострілецьку бригаду з Бурятії. Ми знали, що ця бригада стояла в районі Мотижина та Андріївки Київської області.

– Я зібрав приблизно 60 прізвищ із цієї бригади, роздрукував цей список як каталог із фотографіями й інформацією про кожного військового і поїхав у той самий Мотижин. Почав ходити по хатах, спілкуватися, збирати свідчення людей, які могли щось бачити, показував фото військових цим людям.

– І селяни почали впізнавати окупантів: отой стріляв, отой у мене щось украв тощо. Завдяки цьому вдалося встановити кількох людей, які безпосередньо брали в полон місцевих жителів, й одного, який вбив жінку на очах у її батька. Якраз батько і впізнав убивцю, – розповідає Дмитро Реплянчук.

– В Андріївці була 64 бригада. Її знають завдяки Бучі, це «бучанські кати», але свій трешовий шлях звірств вона починала саме в Андріївці. По Андріївці ми так само збирали свідчення, показуючи людям фотографії військових з цієї бригади. Знаю, що це розслідування вже долучене до офіційної доказової бази.

Колаж «Слідства.Інфо» до матеріалу про командирів 64-ї бригади, відомої передовсім через її військові злочини у Бучі

Максим Опанасенко із «Бігус.Інфо» розповідає, що вирішили робити матеріали про російських військових в тому числі і для того, щоб допомагати правоохоронцям:

– Ми спілкуємося з кількома групами правоохоронців, які звертаються, коли бачать щось нове, цікаве чи важливе для себе у наших випусках. Є запит – ми даємо інформацію.

Натомість «Наші гроші. Львів» передавали інформацію про російських військових і їхні переміщення лише на початку вторгнення. Тепер журналісти покладаються на те, що правоохоронці самі «вміють читати і моніторять медіа, які займаються ідентифікацією росіян», каже Олександра Губицька.

Люди стомилися від війни?

На початку повномасштабного вторгнення матеріали про війну і, зокрема, про російських військових викликали великий відгук у читачів і глядачів.

– Із початком війни в нас кожне відео почало набирати по мільйону переглядів і більше, – каже Дмитро Реплянчук зі «Слідства.Інфо». – До 24 лютого у нас було лише одне розслідування, яке зібрало понад мільйон переглядів – про офшорні компанії з оточення Зеленського.

У «Наших грошей. Львів» та «Бігус.Інфо» ситуація подібна: перші місяці повномасштабного вторгнення матеріали про окупантів читало більше людей, ніж матеріали на звичні довоєнні теми.

– Поки що найбільше переглядів – понад два мільйони – набрав матеріал про те, як росіяни продовжують підтримувати війну і політику путіна, хоча їхні близькі родичі загинули на цій війні, – розповідає Максим Опанасенко.

Редактор «Бігус.Інфо» каже, що, готуючи матеріали про окупантів, редакція прагнула поєднати корисне, важливе  і цікаве для читачів. Фото з фейсбук-сторінки Інституту розвитку регіональної преси
Та з часом журналісти почали помічати, що інтерес до теми згасає.

У «Слідстві.Інфо» помітили, що перегляди почали падати приблизно з середини травня і дуже залежать від конкретної теми – наприклад, недавнє розслідування про командувачів окупанта, який катував і стратив українського військового, набрало порівняно багато переглядів, бо ця історія від початку шокувала людей.

А от до подій на Київщині інтерес радше згас, бо у фокусі зараз більше події сходу і півдня.

«Наші гроші. Львів» теж помічають зменшення читацького і глядацького відгуку на матеріали про окупантів і про війну загалом. Попри це редакція збирається працювати з цією темою щонайменше до кінця 2022 року.

Натомість у «Бігус.Інфо» планують і далі збирати інформацію про окупантів для власного списку, але за кілька тижнів збирають припинити публікувати її на сайті:

– Шукати й ідентифіковувати росіян не так складно, як подавати це глядачеві в умовно цікавій формі. Ми просто не хочемо втомити глядача, нав'язуючи контент, яким самі перестаємо бути задоволені через часті повтори в подачі, – пояснює Максим Опанасенко.

«Буває, сидиш їси – і до горла підступає»  

Журналісти, які розслідують злочини росіян в Україні, постійно занурені в потік інформації про жахіття війни і людське горе. Тож часом доводиться шукати сили на роботу, коли їх уже немає, каже співредакторка «Наших грошей. Львів».

Дмитро Реплянчук пригадує, що багато днів разом із колегами провів у Бучі над братськими могилами:

– Все тіло й одяг просякли запахом від десятків і сотень тіл, які там лежали. Але ж треба працювати, збирати докази. Дуже важко спілкуватися з людьми, які пережили полон і в деталях описують, як поряд із ними когось повільно і максимально жорстоко вбивали.

– Так само це відео із садистом: дивишся і тобі стає погано, але ти розумієш, що маєш ще кілька разів подивитися, щоб звернути увагу на деталі. Купа фото і відео з тілами загиблих людей.

– Усе пропускаєш через себе і це виринає з пам’яті у несподівані моменти. Буває, сидиш щось їси – і до горла підступає, бо перед носом з’являється трупний запах. І нічого не вдієш. Я розумію, що це вже щось фантомне, психологічне, – каже Дмитро.

Крім того, журналісти-розслідувачі мусять передивлятися пропагандистські відео з росії та моніторити соцмережі росіян.

– Коли читаєш, як якась жінка з Новосибірська після теракту у Вінниці пише, що «ви, хохли, самі напросилися, і ми будем вас, бандерівців, убивати», у мене виникає дуже багато агресії і вона виснажує, – розповідає Дмитро Реплянчук.

– У цій роботі найскладніше те, що доводиться регулярно переконуватися: поруч – країна божевільних хворих покидьків, – каже Максим Опанасенко.

«Четверта влада»

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
846
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду