За збігом обставин цьогоріч ювілей святкують одразу три стрічки українського режисера Романа Балаяна, зняті на Кіностудії ім. О. Довженка: “Бірюк” (1977), “Польоти уві сні та наяву” (1982, на екранах з’явилася у 1983-му) і “Філер” (1987).  

Фільм “Польоти уві сні та наяву” ще під час виходу в кінотеатрах одразу привернув увагу глядачів, а згодом заслужено здобув статус культового. Стрічку жваво обговорювали в пресі. Особисто бачив людей, які волали, що “робітничому класу таке кіно не потрібне”, але водночас знаю й інших, які дивилися картину кілька разів, навіть заради цього вирушали в кінотеатри та клуби у віддалених районах міста. Не буду критися: я теж був серед цієї категорії глядачів. У 1987-му знімальну групу навіть нагородили Державною премією СРСР. Таке годі було передбачити ще п’ять років тому, коли картина вийшла на екрани. Це стало однією зі знакових подій “перебудови”, яка, як згодом виявилося, запустила незворотні зміни в країні.

У тому самому 1987-му Роман Балаян завершив роботу над “Філером”, який на відміну від “Польотів уві сні та наяву” вийшов у прокат без перешкод. Режисер був також співавтором сценарію разом із кінодраматургом Рустамом Ібрагімбековим. Нову стрічку “від Балаяна” чекали, проте особливого захвату вона не викликала. Писали про фільм небагато, ніхто з критиків не спробував його прискіпливо проаналізувати. Дійсно, усі зауважували психологізм картини, майстерність режисера і, звичайно, акторського ансамблю. “Філер” демонструвався на кількох фестивалях і навіть здобув нагороду за найкращу чоловічу роль у Вальядоліді (Іспанія).

Новий фільм Романа Балаяна не мав такого успіху і слави, як “Польоти уві сні та наяву”. На теренах СРСР буяла “перебудова”: ставали доступними архіви, які викривали злочини сталінізму й недоліки брежнєвських часів, з “полиць” знімали заборонені раніше стрічки, а режисери нарешті здобули можливість звертатися до сучасності, не озираючись на цензуру.

Натомість Роман Балаян запропонував глядачам тонку психологічну драму, камерну, дуже приватну, на перший погляд, історію, події якої до того ж відбувалися в минулому.

В усіх джерелах сюжет “Філера” подають приблизно однаково: учитель гімназії Воробйов (О. Янковський) на знак протесту проти звільнення революційно налаштованих колег-викладачів іде зі служби, хоча й не поділяє їхніх поглядів. Він залишається без роботи, йому нічим платити за квартиру, хвора дитина потребує лікування в Криму, влаштуватися важко навіть на гіршу роботу, бо він під наглядом поліції й має регулярно відмічатися у відділку. Начальник жандармського управління пропонує йому співпрацювати й написати донос. Перед Воробйовим постає моральний вибір: стати стукачем і забезпечити родину чи залишатися чесною людиною.

У різних джерелах часто згадують про муки совісті головного героя. Також треба наголосити, що він є типовим представником російської інтелігенції. Нещодавно в одному з телевізійних інтерв’ю опозиційний до путінського режиму російський літератор укотре повторив поширену думку, що російська інтелігенція буцім “завжди мала принципи”.

Проте, як наочно продемонстрували події останніх років (і не лише широкомасштабне вторгнення), принципи російської інтелігенції виявилися таким самим міфом, як доблесть, хоробрість і звитяжність російської армії, а також духовність, природна кмітливість і доброта російського народу. Усі ці міфи сформовані й оспівані російською культурою, а найперше – класичною російською літературою.

Варто виділити також напрочуд точну і промовисту назву історії, яку запропонував режисер. Хто такий філер? Це співробітник таємної поліції Російської імперії, шпигун, який має стежити й наглядати за “неблагонадійними”.

Воробйов у виконанні Олега Янковського суттєву частину екранного часу блукає містом. Може здатися, ніби він будь-що намагається знайти вихід із ситуації, яку, зрештою, створив сам. Дійсно, чому Воробйов демонстративно пішов із роботи? Схоже, через те, що викладав літературу, як то кажуть, “сіяв розумне, добре, вічне”, але водночас сам перебував під впливом образів цієї літератури. На це промовисто натякає й портрет Пушкіна на стіні його помешкання.

Колега Яків (О. Збруєв), один із тих, кого звільнили за протести й кого вирішив нібито на знак солідарності своєю відставкою підтримати Воробйов, справедливо закидає йому: “Які в тебе принципи? Ти ні з ким, ти сам по собі, так?”

Власне, Воробйов, як з’ясовується далі у фільмі, не лише не має принципів, він взагалі боїться всього, він безвідповідальний боягуз, який, однак, постійно страждає. Уся логіка його дій, точніше – здебільшого нездатності до дій, призводить до того, що він співпрацює з режимом. Цей персонаж не вартий співчуття.

Усі інші герої фільму – це переважно теж представники російської інтелігенції. Кожному із них присвячено лише один епізод фільму, проте навіть за такий короткий час розумієш, що вони насправді аж ніяк не позитивні герої. Байдуже, жінка це чи чоловік – усі вони без винятку є “мертвими душами” (точнісінько за Миколою Гоголем): Ніна (О. Остроумова), колишня любов Воробйова, яка “служить” актрисою й разом із трупою супроводжує поїзд імператора, розважаючи його величність, а натомість має змогу харчуватися з “царського столу”; головний лікар у госпіталі (Є. Сумін), який не має зацікавленості у Воробйові, коли той приходить до нього в пошуках роботи; друг Ваня, який вдається до маніпуляції, щойно Воробйов просить позичити грошей, хоча перед тим демонстрував широту російської душі, коли вийшов босим і майже голим на мороз у супроводі циганів із гітарами, хіба що без ведмедя. Та і Яків, який, здавалося б, є позитивним персонажем, постає не безкомпромісним борцем із режимом, а наляканим чоловіком у стані істерики.

Цікаво, що й начальник жандармського управління (А. Вокач), відверто негативний персонаж, який виступає в ролі “змія-спокусника”, насправді теж є представником російської інтелігенції, дуже освіченою й обізнаною людиною.

“Філер” за жанром є нібито класичною психологічною драмою, проте нині у фільмі вже безпомилково вловлюються інтонації гротеску й навіть сарказму. Минув час, і зараз стрічка, яка у 1987-му здавалася приватною історією, сприймається як узагальнення, як діагноз російської інтелігенції, безпомилково визначений і виголошений кваліфікованим лікарем. Ця картина надзвичайно актуальна, сповнена асоціацій і паралелей із сьогоденням, а відтворені в ній образи, навіть персонажі другого плану, які з’являються лише на кілька хвилин, виявилися архетипами.

Усі ці образи минулого століття нині добре впізнавані й промовисто нагадують слова й дії (а ще більше – бездіяльність) переважної частини сучасної російської інтелігенції. Хтось, мабуть, спробує сперечатися, мовляв, є винятки. Так, винятки справді є, але їх украй малоі вони не здатні кардинально змінити ситуацію в російському суспільстві.

На додачу дія картини відбувається в 1916-му, триває другий рік кривавої Першої світової, чергової воєнної авантюри Російської імперії, безглуздість якої намагаються приховати пропагандою патріотизму. У багатьох кадрах і епізодах вдосталь прикмет війни, хоч події розгортаються в невеликому провінційному місті, яке готується до прибуття потяга з імператором і його почтом.

“Філер” починається з низки світлин і поштових листівок початку минулого століття. На них зображені діти, вбрані в уніформу російської армії, на цьому тлі йдуть початкові титри. Асоціації із сьогоденням, зокрема із масовим “патріотичним” вихованням дітей, що відбувається в Росії на державному рівні, більш ніж промовисті.

Це дещо банальне порівняння, але стрічка немов настоялася, як добре бренді чи віскі. Закладені в неї сенси, як і численні метафори, спрацьовують ще потужніше. Важко сказати, чи тоді сам Роман Балаян усвідомлював, наскільки сучасно буде сприйматися його картина через тридцять п’ять років. Насправді цей фільм вартий великої розлогої рецензії чи навіть наукової кінознавчої дисертації.