Наприклад, в Україні.

Білоруські журналісти не проти вкладати гроші в українські регіональні видання. Так здивували українських журналістів білоруські колеги під час організованої зустрічі в Мінську Українським незалежним центром політичних досліджень та Білоруською асоціацією журналістів. Володимир Шпарло, редактор газети “Вечерний Брест” хоче випробувати свої сили в Україні, зокрема на Волині. Уже ведуться переговори з колективом луцької газети “Вісник”. Володимир Шпарло справді успішно продає свою газету “Вечерний Брест” у себе на батьківщині. Він створив таку ж газету і в Гродно, яка має назву “Вечерний Гродно”. “Нам Лукашенко не заважає працювати. Ми будуємо свою газетну політику, виходячи з того, що він буде ще довго при владі”, - каже Володимир Шпарло.-- Ми привчили споживачів нашої інформації читати між рядків”. І справді газети, які видаються під його керівництвом, не пишуть нічого поганого про Лукашенка. Але і доброго також. Можливо, це і вихід для білоруських журналістів, які хочуть хоч якусь правду доносити суспільству. Однак опозиція налаштована критично до таких видань. Вона вимагає від журналістів визначеної політичної позиції.

А бути в опозиції в Білорусі – не те, що в Україні. Опозиціонери в Білорусі змушені йти у підпілля. Зараз актуальним для білоруських колег є процес у справі закритої 12 листопада минулого року різко опозиційної гродненської газети “Пагоня”. Газета видавалася білоруською мовою і виходила майже десять років. Рішенням про її закриття прийняв Вищий Господарчий суд РБ. Воно базувалося на двох попередженнях, винесених газеті Державним комітетом у справах преси (нині Міністерство інформації). Суд вважає, що газета начебто публікувала дані, які ганьблять честь білоруського президента.

У Білорусі існує практика попереджень. Якщо протягом року газета за якісь “гріхи” отримає їх аж два, вона буде закрита. Проти двох працівників “Погоні”, Миколи Маркевича та Павла Можейка, порушено кримінальну справу за наклеп на Президента. Журналістам інкримінують також розміщення на сайті вищезгаданої газети статті, в якій Лукашенка звинувачували в “знищенні свого народу”. Інтернет в Білорусі – це ще одна контрольована зона, як і всі інші ЗМІ: для створення сайту потрібна ліцензію, а отримати її, самі розумієте, дуже проблематично.

Ще одна особливість, яка суттєво звужує маневренність білоруських видань: необхідність отримання дозволу в місцевих органах влади на право оренди приміщення. Окрім того, не так давно Лукашенко видав Декрет , який обмежує надходження гуманітарної допомоги з-за кордону. Це стосувалося й низки видань: у деяких газетах була конфіскована техніка. У такій ситуації надто і не побунтуєш, не дадуть.

Білоруська влада останнім часом вдарилася у “реформування” медійної сфери. Був розроблений новий законопроект “Про засоби масової інформації”, який робив жорсткішим процес реєстрації ЗМІ, забороняв фінансову підтримку ЗМІ іноземними організаціями, спрощував процедуру закриття газет. Керівник Центру правового захисту ЗМІ Білоруської асоціації журналістів Михайло Пастухов сподівається, що йому і його колегам вдасться вилучити з цього документу хоча б найжорсткіші статті.

Не менший резонанс у журналістських колах викликав і проект закону “Про основи забезпечення інформаційної безпеки”. Його навіть встигли охрестити “законом військового часу”. Міжнародна організація “Артикль 19”, яка займається захистом свободи слова, ще у 2001 році, коли вперше був представлений даний законопроект, заявила: “введення в дію такого закону є прямою атакою на свободу інформації шляхом жорсткого обмеження діяльності ЗМІ та накладення абсолютно неприйнятних обмежень на право громадськості знати. “Причиною такого розмаху є бажання контролювати інформацію, що циркулює у всіх сферах життя, і це межує з параноєю.”—йдеться в заяві цієї міжнародної організації. Можливо, трохи емоційна характеристика. Але це аж ніяк не міняє суті справді страшного для ЗМІ закону. Експерти цієї ж організації разом з представниками Білоруської асоціації журналістів (БАЖ) наголошували на тому, що в даному законопроекті особлива увага приділяється необхідності захищати інформацію, підкреслюється важливість її приховування, що, на їх думку, лише утверджує культ таємності в країні і прямо суперечить міжнародним стандартам, за якими свобода слова – це норма, а її обмеження – лише виняток. Цей документ передбачає також дуже високий рівень державного контролю за інформацією. Навіть білоруські депутати поки що заблокували проходження даного законопроекту. Але журналісти не впевнені у тому, що влада до нього не повернеться, і тоді вони опиняться ще під сильнішим пресом, аніж зараз.

Є ще одна річ, яка відрізняє білоруські медіа від українських. Не знаю, чи можна назвати її перевагою, проте і недоліком білоруські журналісти це не вважають. Вони поки що щасливі з того, що їм не доводиться, як нам, маневрувати між різними медіамагнатами та олігархами. Їх у Білорусі просто нема. “За нашими газетами ніхто не стоїть”, - кажуть тамтешні журналісти, і називають цей період “періодом романтичної незалежності”. Власне, й слово “незалежність” вони вкладають дещо інший зміст, ніж ми. Для них незалежність – це перш за все незалежність від держави. Незалежними вони називають ті ЗМІ, засновниками яких не є якісь державні структури. Ніхто не приховує, що державним медіа живеться краще. Варто лише подивитися на зовнішній вигляд найтиражнішої газети “Советская Белорусь”, і все стане зрозуміло. Держава не поскупилася на засоби для утримання одного із головних засобів пропаганди. А білоруське державне телебачення вражає ще більше, ніж наше. Отримуєш легкий шок, коли диктор починає новини білоруською мовою, але всі головні сюжети звучать російською. У Білорусі, як і в Україні, нарікають на засилля російських ЗМІ та російської мови. Але якщо там це робить лише дуже незначна частина білоруської еліти (бо суспільство є в основній своїй масі пасивним та аполітичним), то у нас це робить уже незначна частина суспільства.