«Наша правда терпит плетку, наша правда пахнет водкой». Чому росіяни жадібно всотують пропаганду

«Наша правда терпит плетку, наша правда пахнет водкой». Чому росіяни жадібно всотують пропаганду

5 Серпня 2022
1883

«Наша правда терпит плетку, наша правда пахнет водкой». Чому росіяни жадібно всотують пропаганду

Дмитро Крапивенко, для «Texty.org.ua»
1883
«Наша правда терпит плетку, наша правда пахнет водкой». Чому росіяни жадібно всотують пропаганду
«Наша правда терпит плетку, наша правда пахнет водкой». Чому росіяни жадібно всотують пропаганду

Наштовхнувся на пост у соцмережах. Автора вразило відкриття: виявляється, в російській та українській версіях Вікіпедії подано різні тлумачення слова “правда”. Українське визначення — лаконічне й академічне, зрозуміле навіть школяреві. Російське — “приватизоване” як “понятие русской культуры” і навколо нього нагромаджено темний ліс правдошукачів від протопопа Аввакума до Солженіцина.

Власне, це закономірно: ще від часів Московського князівства основою російської ідентичності було месіанство й “особливий шлях”, який пролягає то через монаршу волю, то через партійну диктатуру, то через суверенну демократію (термін, який вигадав путінський ідеолог Владіслав Сурков у середині нульових). За таких умов правда мусить бути не загальнозрозумілою, а сакральним знанням, доступним колу обраних. «»

Сакралізація влади

Французький дослідник Ален Безансон у праці “Свята Русь” виявляє сакралізацію влади, держави й соціальних відносин як головну рису російської “загадковості”. Країна, що не мала великих, світового рівня технічних, економічних і культурних досягнень, компенсувала свою відсталість міфологією про Третій Рим (“четвертому не бывать”), народ-богоносець і винятковість російського православ’я.

Безансон звертає увагу на той факт, що РПЦ ніколи не брала на себе функцію просвітництва, натомість плекала містичну покору перед “помазаником Божим”, себто царем. А всі спроби розвинути світську освіту були підпорядковані єдиній утилітарній меті — мати спроможну армію, тому до другої половини ХІХ ст. найосвіченішою верствою в Росії було саме офіцерство.

Так войовничий ретроградний ізоляціонізм породив специфічне розуміння правди як ірраціонального культурного російського феномена.

"Правда" Достоєвського

Герой, який шукає правду у вельми специфічний спосіб — типовий для російської культури. Особливо сконцентровані вони у творчості найпопулярнішого російського письменника Фьодора Достоєвського: доведений до відчаю бідний студент Раскольніков шукає правду через вбивство бабці-лихварки, епілептик князь Мишкін ніби й знає ту саму правду, але він чужий в екзистенційному плані елемент — ідіот, революціонери — біси шукають правди в кривавій смуті.

Увесь цей дивний особливо в частині методології пошук перейшов з корпусу класичної літератури в масову культуру. Квінтесенція сучасної “русскости” — фільм “Брат-2”, головний герой якого шукає “силу в правді”, щоб “показать Америке козью морду”.

“Правда як поняття російської культури” (визначення російської Вікіпедії) відповідає й на головні питання цієї країни.

Хто винен? Захід — пише Достоєвський у своїй публіцистиці й романах, бо саме з “європ”, переконаний він, іде бацила соціалізму, що занапастить “народ-богоносець”. Захід — упевнений Даніла з “Брата-2”, який розкриває кримінальний ланцюжок педофілів, на верхівці якого перебуває огидний “жирний америкос”.

Що робити? У випадку Достоєвського — плекати “православие — самодержавие — народность”, себто ізоляціонізм і агресивну опозицію Заходу. У випадку Даніла Багрова — мочить “америкосів”. Власне, те саме, що й у Достоєвського, лише в спрощеному маскультівському виконанні.

Чимало українців наївно дотримуються думки, що росіян просто “зазомбував телевізор”, поганий Путін запустив пропаганду, а скабєєви-соловйови за грубі гроші промили мізки 140-мільйонній авдиторії лише за кілька років.

"Правда" загарбницької війни

Як казав Шельменко-денщик, та воно то так, але трішечки не так. Російська пропаганда, якою ми її бачимо тепер, народилася не вчора й не позавчора. Антизахідна російська риторика зростає з приказки часів Івана Грозного “кто латыни учился, тот верного пути сбился”, від вірша Пушкіна “Клеветникам России”, від нарису Достоєвського “Зимние заметки о летних впечатлениях”, де класик обурюється, що ліберальна преса називає варварством демонстрування постільної білизни після першої шлюбної ночі (на думку Достоєвського, цей дикунський звичай є виявом “простоти души”).

Якщо сила в правді й полягає вона в тому, щоб показати Заходу “козью морду” чи “кузькіну мать”, то війна проти нього є священною, майже православним джихадом. А те, що Захід доводиться “стримувати” в таких несподіваних локаціях, як Афганістан чи Сирія, російського обивателя не бентежить. Для цього є давня пропагандистська заготовка: “якщо наших військ не буде в Афгані, Криму чи Сирії, там з’являться американські військові бази”.

Недавно в українських соцмережах обговорювали сюжет про прийомну родину російського солдата, яка не може отримати компенсацію після його загибелі в Україні. У ролику багато цікавих деталей: трофейний (з України) холодильник, побут східносибірської провінції. Цікава й логіка родичів загиблого солдата.

Названий батько, судячи з усього, азербайджанець за походженням, розмірковує про останні війни, які вела РФ. Афганістан і Чечня — війна, за його визначенням, “бессмысленная” (на відміну від “спецоперації в Україні”, бо "мижебратья" — так міркує герой сюжету), але водночас він зізнається, що коли сам служив у радянській армії, то хотів потрапити в Афган, а згодом і в Чечню, але “дружина не пустила”. Кажучи інакше, війна може бути й загарбницькою та несправедливою, але “правда” полягає в тому, що треба прагнути взяти в ній участь.

У цьому контексті цікаві нові директиви російської влади щодо пояснення своєму населенню вторгнення в Україну. У них теж не обійшлося без "правди". У цих інструкціях стверджують, що слова "Сила в правді!" належали ще одному культовому персонажу російської пропаганди — Алєксандру Нєвському. "За російськими воїнами була правда — вони захищали свій дім і тому перемога не могла не бути нашою", — цитує УП авторів документа.

Російська “правда” також цікава своєю динамікою й еклектичністю. Розважливій людині завжди видаватиметься дивним сусідство ікони царя Ніколая ІІ і Сталіна, а в Росії цей символізм став частиною державної ідеології, бо і цар, і генсек — це складники “величия”, і не бачити в цьому суперечностей — теж своєрідна “правда”.

Показовим був випадок, коли у 2015 році турецька ППО збила російський військовий літак. Тоді інформпрстір РФ охопила скажена туркофобія, яка, втім, невдовзі вщухла й російські туристи повернулися до Бодрума й Анталії. Жодної логіки та послідовності. Лише “правда”.

"Правда" пристосуванства

Показовою є також доля багатьох російських митців. Узяти хоча б знаного режисера Станіслава Гаварухіна: за радянських часів він знімав романтичні й не обтяжені ідеологією фільми, як-от “Вертикаль” чи культовий детектив “Місце зустрічі змінити не можна”.

У час перебудови став затятим критиком режиму та виніс йому вирок у документальній стрічці “Так жити не можна”. Радянське суспільство злочинне саме по собі, переконував Говорухін зразка 1990-го. Потім ще був чеченський цикл документалок, серед яких слід відзначити “Війну закінчено. Забудьте”, в якій, зокрема, читають оригінали солдатських листів, де ті неприховано пишуть про факти мародерства.

Із середини 1990-х Говорухін уже став партайгеносе комуніста Зюганова, поринув у політику, осів зрештою в “Єдиной России” і став стовпом путінського режиму аж до своєї смерті у 2018 році. Типова доля російського митця в “пошуках правди”.

З подачі Путіна та його функціонерів у Росії нині створюють культ ультраправого російського філософа Івана Ільїна. Ось цитата з його праці “Очертание будущей России”: “Мы не смеем обещать от лица России — никому, ничего. Мы должны помнить ее, и только ее. Мы должны быть верны ей, и только ей. Поколение русских людей, которое поведет себя иначе, будет обозначено в истории России, как поколение дряблое и предательское”.

Загалом базовим поняттям для Ільїна є особлива російська правосвідомість, яку він виводить від релігійного кореня. Не право саме по собі, а “русский дух” є пріоритетним. Послідовник Ільїна Путін чітко тримається за доктрину “Росія нікому нічого не винна”, не визнає рішень міжнародних судів і веде агресивну варварську війну, прикриваючи її демагогією, пардон, правдою як “поняттям російської культури”.

Російська схильність до пропагандистських впливів може лише на перший погляд здаватися дивною чи патологічною.

Телевізійна чорноротість Скабєєвої і Ко є логічним продовженням усієї імперської парадигми від часів Івана ІІІ.

Перемогти її можна тільки завдяки антирашистському Нюрнбергу, коли до відповідальності притягнуть не лише воєнних злочинців, а й ключових медіаменеджерів, які роками сіяли ненависть, пророщену на імперському й радянському ґрунті.

Росіянам потрібна деміфологізація свідомості: культурні особливості — це природно, але слід позбутися облуди про “велику” літературу, сакральність влади та “богоносність” народу, бо всі ці ознаки суть складники новітнього російського фашизму. Очищення може настати лише після поразки у війні, яка каталізує процеси розпаду імперії.

* У заголовку використана цитата з ранньої творчості гурту “Агата Крісті”

Дмитро Крапивенко, для «Texty.org.ua»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1883
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду