Кремль вихваляється «визволенням ЛНР», але дивним чином поводиться з головним героєм «перемоги». Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки зібрав головні фейки та наративи російської пропаганди за 4 липня.

1. «Друга армія світу» пройшла 117 км за 131 день
2. Де обіцяний «котел»?
3. В очікуванні безлюдного «референдуму»
4. Міністру оборони РФ вказали на його місце

«Друга армія світу» пройшла 117 км за 131 день

Міністр оборони РФ Шойгу на зустрічі з Путіним заявив про повне «звільнення Луганської народної республіки». Останній подякував за «перемогу», присвоїв звання Героя Росії двом командувачам окупантських угруповань та дав наказ відпочивати підрозділам групи з красномовною назвою «Центр», які брали активну участь у боях на Луганському напрямку. 

«Інші військові з’єднання», включаючи групи «Схід» та «Захід» повинні виконувати свої завдання «за раніше затвердженим планом», заявив Путін. Усе це відбулось 4 липня. «Спецоперація зі звільнення Донбасу», нагадаємо, розпочалась 24 лютого.

НАСПРАВДІ, відстань від Луганська до Лисичанська майже 117 км. Їх можна проїхати на авто за 1 годину 56 хвилин. Щоб подолати цю відстань російській армії знадобився 131 день. Єдина більш-менш формалізована військова «перемога» (звісно, тимчасова) у війні з Україною обійшлася Путіну у понад 36200 бійців, 1589 танків, 3 754 бойових броньованих машин, 804 одиниць артилерійських систем, 246 РСЗВ, 105 систем ППО, 217 літаків, 187 вертольотів та решти «дрібниць» на кшталт крейсера «Москва».

І це все, що потрібно знати про «непереможну і легендарну другу армію світу» в Україні. Решта – пропаганда у стилі «ми бережемо мирне населення Луганщини» та фейки на кшталт «замінованого нацистами заводу «Азот» у Сєвєродонецьку».

В історії цієї війни буде просто зафіксовано висновок: «вихід на адміністративні кордони ЛНР» до яких з Луганська було 117 км зайняв для російської армії 131 день. Крапка. 

Де обіцяний «котел»?

Ще у травні російські військові експерти почали розганяти істерику про неминучий «котел» в агломерації Сєвєродонецьк-Лисичанськ. Писали, що «за різними даними, у Лисичанську та Сєвєродонецьку фактично заблоковано від 9 до 11 тисяч українських військовослужбовців із різних частин та підрозділів».

Також (чомусь на аналізі українських соцмереж) повідомлялось, що у керівництві України немає єдиної думки щодо своїх військ, яким загрожує оточення. Зрештою у Москві добалакались до того, що рішення про відведення боєздатних частин та офіцерів  – «це компроміс між президентом Володимиром Зеленським та головкомом ЗСУ Валерієм Залужним».

Західною «клюквою» на пропагандистському торті стало повідомлення, що Сєвєродонецький «котел» нібито послаблює рішучість Європи.

НАСПРАВДІ, жодного «котла» не трапилось. Хоча б тому, що жодне російське ЗМІ не оприлюднило жодного кадру полонених українських воїнів. Навіть, постановочних.

Українські сили оборони організовано відійшли на раніше визначені позиції: Сіверськ, Соледар, Бахмут. Адже з військової точки зору утримувати Лисичанськ уже просто не було сенсу. Сєвєродонецька до цього – тим більш. Адже самого міста вже фактично немає. Воно повторило долю раніше «звільненого» Маріуполя.

А що є:

–    Основні сили окупантів сковані, їм нанесені величезні втрати. 

–    Виграно дуже потрібний час для подальших постачань західного озброєння та вдосконалення другої лінії оборони. 

–    Створено умови для наступальних дій на інших ділянках фронту. 

–    Українське військово-політичне командування утрималось від сталінського принципу «ні кроку назад».

–   Логіка Києва проста: буде армія – будуть повернуті території. Не буде армії – не буде територій.

А пропагандистам і так званим російським військовим експертам вже час готувати нові «котли». Інформаційні. 

В очікуванні безлюдного «референдуму»

Ватажок так званого «ЛНР» Пасічник вже заявив, що «на керівні посади у Лисичанську призначатимуться досвідчені, підготовлені до цього люди, не виключено, що з представників колишньої адміністрації».  

Схоже у фейковій республіці скоро заговорять і про майбутній референдум про входження ще невідомо до складу чого, бо цього не знають і в Кремлі. Адже, якщо й надалі армія Шойгу буде «парадно крокувати» 117 км за 131 день, то невідомо до чого і куди це все доведе. Хоча у Херсоні, наприклад, вже озвучили дату 11 вересня. Але, як озвучили, так і забудуть. «Незалежна» з 2008 року Південна Осетія розкаже як це буває.

НАСПРАВДІ, в окупантів на «визволених територіях» крім інших проблем є найголовніша – «легітимізація» референдумної нетерплячки ними ж призначених місцевих колаборантів.

Мотивація останніх цілком зрозуміла: пошвидше закріпити референдумом такий-сякий статус, аби перейти з непевного стану «випадкових коханців» на положення «законного подружжя». Далі можна вже навіть здати вигадані посади призначенцям Кирієнка та розчинитись у безкрайніх російських чиновницьких просторах. Все. Приклад – Трапезников, один з колишніх ватажків «ДНР», який зараз керує у російській Калмикії.

Є, звичайно, й інші приклади – менш успішні. Але нинішні луганські «пасічники» вірять у свою щасливу зірку і сподіваються, що не повторять долю попередніх плотницьких.

А ось що робити Путіну? Стратегія – це, звичайно, не про нього, а от як вирішити принаймні тактичне завдання – знайти людей, які б прийшли на «референдум»? Адже дивним чином у тому ж Лисичанську на «визволення від київських нацистів» станом на 2017 рік чекало, за сурковськими підрахунками, 100 тисяч мешканців. А зараз, коли цей «світлий час настав», їх всього чомусь лише 10 тисяч. Тобто, дев’ять з десяти лисичанців «визволителів» не дочекались.

Звичайно, цифри підтримки населення будуть «малювати». Але як «намалювати» 100-тисячне населення Лисичанська, стільки ж Сєвєродонецька, майже 57-тисячне Рубіжного та решти інших менших міст «звільненої» Луганщини?»

По-перше, стільки об’єктивно не «накаруселити».

По-друге, якщо Москва вирішила звернутись до своєї улюбленої електоральної іграшки під назвою «електронне голосування», то анонімусам всього світу буде чим зайнятись.

Є третій шлях – «парламентське» голосування, але з огляду на різні неприємності, які регулярно трапляються з різноманітними новоявленими «народними обранцями», і тут немає жодної гарантії.

Звичайно, у Москві щось вигадають. Ну а з тим, що це ніхто не визнає (окрім «сирійського федерального округу»), Путін вже змирився. Хоча й уперто вірить, що потім якось із Заходом «порішає».

Міністру оборони РФ вказали на його місце

А завершимо тим, чим почали – зустрічі Путіна і Шойгу, на якій останній доповів першому, що «ЛНР-наш». Цікаво, що на оприлюднених кадрах диктатор каже своєму міністру оборони про те, що вже отримав доповіді від двох командувачів «українських напрямків» Лапіна і Суровікіна.

НАСПРАВДІ, Путін цим чітко вказав на місце Шойгу в своїй новій ієрархії. Тобто, перш ніж слухати свого головного військового візира, падишах отримав інформацію безпосередньо від його нукерів.

Що це було: протокольний прокол чи напівофіційно висловлена недовіра міністру оборони з боку главковерха?

Цікаво й те, що путінський прессекретар Пєсков ще пару днів тому казав, що всі антиковідні заходи в Кремлі зберігаються у повній мірі.

А які вони, можна докладно прочитати у дослідженні «Кремлівський карантин під час війни. Як у Росії охороняють здоров’я Володимира Путіна». Його оприлюднило Бі-Бі-Сі. Там, наприклад, йдеться про те, як літній загін «Росія», чиї екіпажі літають із Путіним, витратив на аналізи на Covid 125 млн рублів. Із червня 2021 року льотчики та стюардеси щомісяця здавали до двох тисяч ПЛР-тестів та до 600 – на антитіла. А також – півсотні аналізів крові на біомаркери та 100 – 200 аналізів калу для виявлення коронавірусу.

А 94-річного ветерана Ахата Юлашева із Казані, перш ніж дозволити потиснути руку Путіну на останньому параді 9 травня, два тижні протримали у карантині. І так було з усіма, хто сидів з ним поруч на трибуні. Тобто кремлівській господар маніакально зациклений на своєму здоров’ї. 

Ця історія, з огляду на останню зустріч Путіна і Шойгу, цікава тим, що ще 26 червня останній нібито інспектував командні пункти російських військових в Україні.

Минув лише тиждень. Виходить, або карантин перед зустріччю з Путіним став коротшим, або Шойгу свою «інспекцію» проводив не 26 червня, або не в Україні, або це взагалі був не Шойгу, або ж його зустріч з Путіним стала черговим постановочним фейком.

У будь-якому разі, міністру оборони РФ, який прийшов гордо доповідати на телекамеру про «визволення ЛНР», вказали на його справжнє місце. І чи зробив це сам Путін чи російське телебачення (що зараз майже одне й теж), вже неважливо. І це все, що потрібно знати про 4 липня, 131 день війни Росії в Україні і «визволення ЛНР».