На жаль, принаймні зараз, у тяжкому становищі перебувають троє з широковідомих і найбільш оплачуваних зірок американського інформаційного небосхилу: ведучі інформаційних передач телемереж. Їхні нічні шоу в 1981 загалом збирали біля екранів 84% аудиторії, а зараз близько 43%. Молодь нині вважає пристаркуватими тих американців, хто налаштовує телевізори на ці передачі – середній вік аудиторії від 56 років (данні Ен-Бі-Сі) до 60 років (данні Сі-Бі-Ес). Безвідносно яка передача – “Нічні новини” Ен-Бі-Сі (Nightly News), “Вечірні новини” Сі-Бі-Ес (Evening News) чи “Міжнародні новини сьогодні увечері” Ей-Бі-сі (World News Tonight) – рекламні блоки на них являють собою віртуальний тур по аптеці з Плавіксом, Пепсідом, Нексіумом, Дітропаном, Калтрейтом, Віагрою для пристаркуватих, знесилених, імпотентів і тих, хто при старечому розумі. Самі ж ведучі, більшість з яких сидять на тронах з початку 80-тих, можуть виглядати надзвичайно гарно збереженими, хоча ближче стоять до могили , ніж їхній середньостатистичний глядач: Дену Разеру 70 років, Пітеру Дженнігзу – 63 і Тому Брокау - 62. Їм доводиться витримувати отруйні випади з боку молодих, хто перетворив змагання за їхні крісла у справжній спорт. Барабанний бій перед поєдинком чути гучніше, як ніколи, особливо після спроби корпорації “Дісней” замінити ще одного представника цієї школи 62-річного Теда Коппела. Наша газета “Нью-Йорк таймс”, як і інші, писала про “занепад вечірніх новин, що наближається”. Колонки про національне телебачення були сповнені спекуляціями щодо того, що Дженнінгзу, контракт якого має бути подовжений, скоротять зарплатню (найбільш ймовірно); що новий контракт Разера демонструє, що він згодом залишить крісло ведучого Сі-Бі-Ес і перейде на інші ролі (можливо, але далеко не обов”язково); і що Брокау, котрий наразі веде переговори про подальшу роботу на Ен-Бі-Сі, формалізує перехід повноважень відчайдушному наступнику Браяну Вільямсу (можливо, але добре поінформовані джерела на мережі кажуть, що Брокау лишиться аж до виборів 2004 року). Коли б хто не пішов, але кліше №1 в американській телевізійній критиці нині таке: ми спостерігаємо останні крики “Ура!” мережевих інформаційних ведучих, котрих знаємо майже півстоліття. Або як менш делікатно сказав імпресаріо “Фокс ньюз” Роджер Ейлс про роль, що відіграють Том, Пітер і Ден: ''Вони динозаври! І коли вони підуть – усе зникне!”. Як могли інститути американських телеведучих і вечірніх новин потрапити у глухий кут і перетворитися на таку запліснявілість? Стандартний аналіз виявляє наступні фактори: роздрібненість телевізійної аудиторії серед 500 телеканалів кабельно-супутникової ери; жорстоке змагання між кабельними новинами, де лідирує імпресаріо Ейлс з “Фоксом”; постмодерністські звички молоді, яка цікавиться такими антиінституціональними джерелами новин, як Інтернет і комедійним “Щоденним шоу” (Daily Show) Джона Стюарта; революції в американському способі життя, що змусили перенести головний новинний слот для сучасного сімейства набагато раніше (з 17:30 на деяких ринках); встановлені останнім часом імперативи щодо наповнення програм провідними корпоративними власниками телеканалів; зрештою зміна змісту і природи телебачення, як такого.

Відріжте рекламу і промо-ролики і лишається близько 20 хвилин на випуск новин. У перенасиченому новинами світі багато хто встигає переглянути заголовки у Інтернеті під час робочого дня, а дорогоцінний вечір присвячує відпочинку і розвагам. ''Вечірні новини мусять лишатися новинами”, - сказав Уолтер Кронкайт, якому нині 85 років, коли я розмовляв із ним під час ланчу в ресторані готелю “Чотири сезони”. Кронкайт все ще носить на рукавах застібки з “оком” Сі-Бі-Ес, але він менш ніж задоволений тим, що його возвели в статус журналістської ікони. ''Життєві репортажі на кшталт “Погляд на Америку”, де такі теми як “ваша кухня і моя”, “ваш під’їзд і мій”, “ваш смітник і мій” - не така вже й кепська річ. Але, заради Бога, НЕ в національних теленовинах! НЕ на першому місці! Вони відбирають час у головних новин, про які треба повідомляти”. Між іншим імідж американського ведучого – огрядна батьківська постать, що мовить з трибуни ''саме так усе й було” – став реліктовим в телевізійній ієрархії, що скоро піде за вітром. ''Споживач тепер король,'' каже колишній менеджер “Сі-Бі-Ес ньюз” сер Говард Стрінгер, який нині очолює американське крило корпорації “Sony”. ''Глядач обирає спосіб, як діставати інформацію, новини і розваги. Це така собі форма делегування повноважень: “Я одержу свої новини самостійно. Дякую!”

При цьому багато хто не вважає, що наявним ведучим знайдеться заміна, навіть за умов збереження усіх елементів передач. “Якщо ви згадуєте Кронкайта, то уявляєте його повзаючим з друкарською машинкою по полях Другої світової війни,'' розмірковує Ейлс, пригадуючи легендарну ранню кар’єру ведучого Сі-Бі-Ес у якості військового кореспондента агентства “Ю-Пі-Ай”. - ''Ден Разер запам’ятався роботою в день убивства Кеннеді. Дженнінгз був міжнародником. Я довіряю усім цим людям. Вони були на місцях подій”. Їх ймовірні наступники у переважній більшості не можуть похвалитися таким авторитетом. Зниження напруги в подіях і репортажах після падіння Берлінської Стіни, як і скорочення бюджетів служб новин і закордонних бюро, законсервували той збиральний конвейєр, який колись виробляв зірок. Коли Кронкайт збирався лишити прямий ефір, на його місце претендували принаймні троє гідних наступників: Разер, Роджер Мудд і Чарльз Карольт. Нинішній тоталізатор на трьох мережах схуд до 43-річного Вільямса на Ен-Бі-Сі і 45-річного Джона Робертса на Сі-Бі-Ес. На Ей-Бі-Сі принциповим наступником, крім Дженнігза, є 59-річний Чарльз Гібсон, котрий нині опановує “Доброго ранку, Америко!”. Хоч вони й працювали за кордоном, мало хто вважає їх загартованими в боях. ''Мені здається Браян Вільямсон придатний для роботи тільки на провінційному каналі Нью-Джерсі,'' розмірковує Ейлс. – “Він чудовий диктор новин, гарний хлопець, досить шикарний. Але ви не можете відчути вагомість!'' Гадаючи, що вечірні новини в Америці ''помруть раптовою смертю'' через відхід старих ведучих, Ейлс малює картину стрімкого розконсервування жанру. ''Вони (продюсери) дадуть Джонові Робертсу 13 тижнів,'' - каже він з характерною театральною гіперболою, - ''і якщо він не збере біля екранів потрібну вікову аудиторію, не завоює високі рейтинги чи більше рекламних надходжень, вони викинуть його з ефіру і пристрелять. І він скінчить життя ведучим десь у Детройті''. Однак все ж таки в Америці є кілька тверезомислячих професіоналів на закаті ери ортодоксальних стариків, які недвозначно спростовують чутки про загибель обох інституцій – телеведучих і вечірніх новин. ''Якщо ви слухаєте Роджера Ейлса, що робить заяви епатажно і дуже часто, вам це може здатися ймовірним,'' каже президент “Ей-Бі-Сі ньюз” Девід Вестін. – “Але коли ви поглянете на криву рейтингів прайм-тайму і розважальних передач на мережах, то побачите, що зниження уваги там відбувається набагато крутіше, ніж на новинах, включно з урахуванням вікового показника. Але ж ніхто не волає, що розважальні передачі повинні забратися геть із прайм-тайму!” “Поглянемо на цифри!”, - пропонує Вестін. – “Консолідована аудиторія вечірніх і нічних передач на трьох мережах грубо кажучи є більшою, ніж аудиторія розважальних програм в прайм-тайм - 30 мільйонів глядачів щовечора проти 24 мільйонів для найпопулярнішої мильної опери “Друзі” (що не так вже й погано для ефіру о 18:30!). Попри весь гавкіт, консолідована аудиторія прайм-тайму на трьох суто новинних кабельних мережах коливається біля 3 мільйонів – або 1/10 всіх глядачів вечірніх новин на наших мережах, не кажучи вже про відсутність у них молодих глядачів (середній вік глядачів Сі-Ен-Ен 58 років; новин “Фокс” - 56). Звідки взялися ці розмови про кінець новинної ери?” “Це - божевільний злий умисел з боку газетних репортерів і кабельних телевізійників, які перебільшують ситуацію навколо невдалого звільнення Теда Коппела,'' - заявив президент “Сі-Бі-Ес ньюз” Ендрю Хейвард. - Кабельникам хочеться вірити, що майбутнє буде саме таким і ми відійдемо в минуле. Газетярі хочуть вірити, що ми дріб’язкові, глухі й незаслужено заможні.'' Він також звернув увагу на наступне: патякаючи про нас, кабельники більше задовільняються саморекламою, ніж розширенням аудиторії. Деякі газетярі ображаються на відомість і заможність зірок теленовин, яких вони розцінюють, як вправних акторів, що читають сценарії рівня шкільних читанок. Практично кожен, хто пророкує занепад вечірніх новин, має в цьому свій зиск. Якщо розсіється аудиторія трьох передач, чи може бути інша альтернатива, крім кабельних новинних мереж і щоденних газет? Не виключено. Але одне бажання нічого не важить. В середині статті про “кінець теленовин у їхньому нинішньому вигляді” поговоримо про самих ведучих. Вони безперечно посідають дивне місце в американській системі статусів. Не зовсім кінозірки, не зовсім політики, але вони більш знамениті, ніж кінозірки і більшість політиків. Вони мають свій ідіосинкразійний імідж. Хоч вони мають непретенціозне походження – Брокау і Разер є вихідцями з маленьких міст і робочого класу; Дженнігз не закінчив ВУЗ – у передачах вони виглядають капітанами індустрії: вишукані костюми, сорочки з модними комірами й дорогі краватки. Вони вдягаються ''за призначенням'' – Разер у френчі для передачі про Близький Схід, Брокау в шкірянці на міху для зимової Олімпіади. В уяві багатьох американців ведучі надають новинам серйозності просто завдяки власній присутності, навіть якщо в основі такого ставлення іноді більше смакових характеристик, ніж журналістського професіоналізму. Щоб ніхто не думав, що телеведучі менші інтелектуали, ніж газетярі, вони самі пишуть книжки, або стають їхніми співавторами. Через літературну працю телевізійників (найбільш показова серія книжок Брокау ''Велике покоління”), яка народжує бестселлери, справжні, але маловідомі літератори змушені заливати свої амбіції гірким вином. Кожен з трійці має свій зірковий імідж. Наприклад, Разер - простолюдин, дуже ранимий, трохи сам собі на умі із симпатіями до республіканських адміністрацій. Дженнінгз – інтелекуал-перфекціоніст, внутрішньо слабкий, маніакально контролюючий кожну критику на свою адресу. Порівняно невимушений, врівноважений Брокау багатьом здається найбільш нормальним у цьому тріо. Хоча ті, хто його не полюбляє, вважають його поверховим. В уяві прихильників Разер і Брокау є суто американськими телеведучими. Канадієць Дженнінгз уявляється фанатам богемним інтелектуалом. Вони поводяться по-бойовому, як гладіатори, хоч різниця в кількості аудиторії упродовж вечірніх інформаційних передач дуже незначна. Цього сезону Ен-Бі-Сі в середньому мала 10,9 мільйонів глядачів, Ей-Бі-Сі – 10,4 і Сі-Бі-Ес – 9,2 мільйона. Перед початком передачі Дженнінгз вмикає монітори, щоб подивитися, з яких тем починають свої передачі два конкуренти. Цей момент є таємницею для тих, хто поза межами телеіндустрії. Коли я писав цю статтю, співробітники телемереж мали можливість упевнитися, що я поінформований про те, що Разер пішов у тижневу відпустку в час, коли двоє його конкурентів поїхали до Бейрута висвітлювати арабський самміт. Але наступного тижня, коли Брокау і Дженнінгз повернулися на Манхеттен, Разер з”явився на Близькому Сході якраз в момент посилення сутичок між ізраїльтянами й палестинцями. Коли згодом Разер з”явився на шоу Ларі Кінга на Сі-Ен-Ен з розповіддю про те, що йому поталанило не стати жертвою терактів палестинських камікадзе (“Небезпека – мій бізнес” вкотре заявив він) рейтинги Ен-Бі-Сі й Ей-Бі-Сі покотилися униз, показуючи зацікавленість у Разері. Через кілька днів його конкурент Дженнінгз також розмовляв із Ларі Кінгом, але тут Брокау вдалося виграти в рейтингах, адже він опинився у Багдаді. Чи звіряють ці троє гравців свої плани в елітному тріо? Чи настільки вони сильно конкурують? ''Буває, що ми спілкуємося,'' – каже Разер – “Зазвичай, коли погоджуємо спільну присутність на благодійних і громадських акціях”. Бувають випадкові поздоровні дзвінки і в рідких випадках обмін думками про якість тих чи інших страв у ресторанах. ''Одного разу, я точно не пригадую дату, ми снідали разом. Але ми бачимося не більше, ніж раз на рік”, - додав Разер. До популярності ведучі ставляться з гумором. Коли я запитав Разера, як йому пощастило утриматися у кріслі після змін, що сталися в глядацьких пріоритетах внаслідок терактів 11 вересня, листів зі спорами сибірки, він витримав справжню акторську паузу, посміхнувся і сказав: “відкинувши істерику”. Зі свого боку Дженнінгз заявив: ''Я не бачу жодного заперечення щодо того, чому б нам не бути об”єктами сатири чи гумору, іноді й висміювання! Серед газетярів про нас ходять анекдоти, ми теж сміємося з них. Чи я сиджу в студії, чи перебуваю в епіцентрі урагану, завжди кажу навколишнім: “Придивіться, єдине, що лишається непорушним у ведучого – це зачіска!” Дженнінгз – єдиний з трійці, хто свого часу розлучився з дружиною й одружився вдруге. І йому довелося пройти через справжнє горнило висміювань бульварною пресою. Який зиск він із цього отримав? ''Єдина річ, що збентежила - мені стало просто замовляти столик у ресторанах,'' – зізнався він, відкинувши мої сподівання почути відповідь про вільний доступ до світових лідерів і метрдотелів. Кожен із ведучих наголошує на тому, що він ніколи не прагнув стати саме ведучим, а хотів бути репортером. Однак Брокау згадує 50-ті роки, часи зростаючого впливу ведучих. ''Я казав собі – хлопче, здається ця робота може бути великою. Частково це був феномен, новий статус в Америці. Робота була цікава і гарно оплачувалася. Я пам”ятаю, що читав, як один з перших телеведучих Девід Брінклі з дружиною захотіли провести вікенд у Майямі й їм вдалося легко зняти готель. Я був тоді справжній політичний наркоман і подумав: “Так, це чудово. Ведучий може бути впливовим”. “Робота ведучого може виявитися жорсткою” – каже Дженнінгз. – “але я, Бог відає, здобув неймовірну винагороду”. Є данні, що він перебуває на самому вершечку списку найоплачуваніших ведучих, що отримують від 7 до 10 мільйонів доларів на рік. Перші ведучі післявоєнної ери 40-вих років Дуглас Едвардз на Сі-Бі-Ес і Джон Камерун Свейз на Ен-Бі-Сі були навряд чи привабливими, а їхні появи на фоні великих бутафорських глобусів були примітивними. “Свейз працював наче на електричному стільці”, - згадує Мартін Год, тогочасний продюсер Ен-Бі-Сі у документальній стрічці “Ящик” Джефа Кисельова, аудіо історії раннього американського телебачення. – “Він витрачав значно більше часу на свій парик, ніж на роботу з журналістською командою”. Хоча Свейз, на думку Хода, і не був приємною людиною, глядачі думали інакше. “Ніхто з нас не розумів, що його обличчя і контакт з аудиторією можуть бути так само важливі, як і те, що він читає”. Американський термін “ведучий-якір” (anchor) з’явився в ужитку у 1952 році, коли його придумав хтось із наступних людей: перший президент “Сі-Бі-Ес ньюз” Сіг Міклзон, менеджер “Сі-Бі-Ес ньюз” Пол Левітан чи молодий продюсер Дон Хьюіт, який згодом створив легендарний журнал “60 хвилин”. Розуміння того, що ведучий може бути більшим, ніж просто читач новин, було головним чинником у роботі телевізійників Чета Хантлі і Девіда Брінклі на Ен-Бі-Сі у 1956. Останній додав у репертуар ведучих складні прийоми, а бас Хантлі став взірцем голосу, що означає моральну поміркованість. ''У нього була велика левова голова і голос, схожий на легендарного Мюррея,'' – згадує у стрічці Кисельова екс-продюсер їхнього шоу Рейвен Франк. - ''Немає сумнівів, що такий імідж чесності і відвертості є оманливим, але люди хочуть у це вірити”. Ведучі новин у нинішньому вигляді з”явилися у 1963 році: чоловік (досі переважно чоловік), котрий є водночас авторитетним репортером, чудовим оратором і знає національну історію. Усі ці елементи були в Уолтера Кронкайта, котрий змінив Едвардза у кріслі ведучого. Інформаційна передача Кронкайта була першою, яка тривала не 15 хвилин, а півгодини; перша, де ведучий здобув право бути одним із редакційних менеджерів; перша ньюзрум-студія, де ведучий сидів на фоні кімнати, в якій трудяться репортери і редактори. (Ця ідея належить Дону Хьюіту). Вбивство Кеннеді зробило решту популярності. Уперше телевізійні новини упродовж чотирьох діб висвітлювали окрему подію з ведучим, в очах якого було помітно все переживання країни. Момент, коли Кронкайт після оголошення про смерть президента США зняв окуляри і впустив їх долу, стали емоційною кульмінацією для мільйонів глядачів. Провівши країну через шок і скорботу завдяки своїм журналістським якостям “ведучий-якір” Кронкайт, за висловом Гаррісона Солсбері з “Таймс” став “постаттю батька країни, яка, здається, шукала такого”. Соціологічні опитування виявили, що Кронкайт став у країні “людиною, якій найбільше довіряють”. Він проніс цю стійку довіру через суспільні пароксизми В”єтнамської війни і Уотергейту. Коли, після битви під Тет у 1968, ведучий повернувся з В”єтнаму, щоб оголосити, що “у цій війні немає переможців”, глава держави Ліндон Джонсон сказав своїм помічникам знамениту фразу: ''Якщо я втрачу Кронкайта, я втрачу середній клас Америки”. У ті дні, як каже Говард Стрінгер, який прийшов на Сі-Бі-Ес у 1968 році, ''ми були провідними новинами. Ми могли запхнути за пояс впливову “Таймс” і продукувати новини перших шпальт. Під час В’єтнамської війни і Уотергейту вечірні новини були настільки впливовими, що могли успішно задавати інтерпретацію подій. Якщо Уолтер Кронкайт сказав, що війна скінчилася, війна скінчилася”. Навіть за цих умов ведучі не були тоді високоплачуваними. Коли я запитав у Кронкайта, чи жалкує він за втратою великих заробітків, він потупив очі і сказав по-театральному тихо: “Так, жалкую. Я часто обзивав себе дешевим Міккі Маусом теленовин”. Ера великих заробітків розпочалася якраз після складання Кронкайтом своїх повноважень. Коли продюсер Рун Арледж, який зробив революцію у спортивних новинах Ей-Бі-Сі, перейшов на головні новини, він вирішив перетворити їх на видовище. Тактика шоу вимагала й зарплат шоуменів. У 1981 він зробив безпрецедентну пропозицію Разеру у вигляді 2 мільйонів доларів на рік, щоб замінити Кронкайта, і це викликало автоматичне підвищення зарплат на інших мережах. Рівень винагород для “зірок” продовжував сягати стратосферних висот навіть після того, як новим власникам мереж довелося скоротити сотні співробітників інформаційних служб, а глядацька аудиторія скорочувалася й старіла. Ось пояснення того, чому вечірні новини втратили свій статус, а справжніх “зірок-якорів” тепер можна знайти у вранішніх шоу з молодшою аудиторією, яка приносить більші прибутки. ''Усі в інформаційній службі Ей-Бі-Сі переймаються тим, чи “Доброго ранку, Америко!” побило рейтинги шоу “Сьогодні”, - каже один з керівників служби, що побажав лишитися невідомим. – «Ось де тепер сила”. Станом на сьогодні найоплачуванішою ведучою в Америці є Кеті Курік на Ен-Бі-Сі. Подейкують, що вона заробляє від 13 до 15 мільйонів доларів на рік у шоу “Сьогодні” – робота, якою 20 років тому займався Брокау до того, як став вести “Вечірні новини”. Хоч трійця стариків і не приятелюють, вони погоджуються з багатьма думками один одного. Їхні відповіді на запитання різнилися не більше, ніж їхні вечірні телепередачі. Вони, як один, кажуть, що глядачі неадекватно уявляють їхню роботу. ''На мою думку, глядачі гадають, що ми тільки накладаємо грим і голосно читаємо, – сміється Брокау. – Навіть серед моїх друзів є багато тих, хто так думає”. Відповідаючи на запитання про свій типовий робочий день Дженнінгз розповів про рутинну працю нарівні з колегами: ''Більшу частину дня я працюю, як редактор. Частину дня я - коректор. Ще одну частину дня я - репортер або продюсер. Якусь частку дня я є частиною менеджерської групи, яка тренує нових кореспондентів. На додачу частку дня, сумно казати, я є співробітником піар-відділу телекомпанії. Ой, зовсім забув, а наприкінці дня я півгодини читаю новини!”. Mоя ідея поспостерігати частину процесу складання передач виявила нові риси у Дженнінгзі і Брокау. Мені дозволили послухати, як перший розмовляє по телефону з кореспондентом на Близькому Сході, щоб той підшукав кращі джерела інформації. Я спостерігав, як Брокау по обіді бере інтерв’ю у Джорджа Мітчела для вечірнього ефіру. А Разер був цілком відкритий у наданні мені можливості побачити на власні очі свій робочий день на 57-мій авеню. Він не переймався тим, що я був першим, кого він заспаний вранці бачив на роботі. Навіть якби він хотів показати надзвичайну активність, він би мене не обдурив: це була повільна рутинна робота зі збору новин. Єдина значна новина надійшла в той день з Сенату про завершення кампанії з фінансової реформи. Оскільки кампанія тяглася довго й була темою учорашньої передачі, журналістам було важко вирішити розпочати з неї і сьогоднішній ефір. ''Як телевізійна історія, вона видовищно вмерла,'' – сказав Разер на полуденній літучці. Головним чинником у рішенні, що ця тема не піде в передачі першою, була позиція репортера Боба Шифера, який не наполягав. Газетяреві, який відвідує телебачення, одразу впадає в око те, наскільки невеликі приміщення займають телевізійні ньюзруми на відміну від газетних редакцій. На трьох мережах я не бачив там більше двох десятків людей. Ключова фігура телекомпанії Разер мав набагато менший кабінет, ніж апартаменти рівних за статусом газетних редакторів. Крім накладання гриму і перевдягання він витрачає день на біганину по сходах з поверху, де розташований кабінет, на поверх нижче до ньюзруму. Єдиними вікнами в світ слугують монітори, де йдуть передачі конкурентів. Переговори Разера з персоналом переплітаються з іншими обов’язками: кинути око на репортажі у “60 хвилинах” і “48 годинах'', послухати деякі радіокоментарі, пробігти очима кілька газетних сторінок. Є також короткий прямий ефір по обіді “Сі-Бі-Ес ньюзбрейк”, де він анонсує теми вечірньої передачі. Згодом він записує окремі репліки для передачі слова поіменно кожному з ведучих місцевих станцій, які підхоплюють естафету в регіонах Америки після його передачі. У Разера граціозна манера і гарна дикція, що нагадує вимову голлівудських акторів, і яку він виплекав у рідному місті Вартон, штат Техас. Подобається вам його стиль чи ні, але Разер – один зі найпрацьовитіших кореспондентів в історії американських електронних ЗМІ! Неймовірно бачити його у 70 років увесь день інтенсивно бігаючим між поверхами, готуючим новини, які зовсім не такі масшабні, якими були у 60-тих, 70-тих роках. Причому він розуміє, що найбільше, на що може претендувати – останнє місце в рейтингах свого старечого тріо. Разер, Дженнінгз і Брокау пройшли через систему, де право вести передачі було найбільшою винагородою за заслуги. Зараз правила гри на телебаченні змінюються, молодь з’являється в ефірі, не обтяжуючи себе журналістською працею, а вони продовжують грати за старими правилами. Коли я сів поговорити з Разером про інший бік професії – управління тривалим прямим ефіром – у мене склалося ще одне враження. Ішлося про теракти 11 вересня і Разер пожвавився. Цей день, на його думку, продемонстрував, що більшість американської аудиторії повернулася до спостереження за прямим ефіром на трьох провідних мережах, облишивши кабельних хлопчиків і дівчаток, і, поновивши довіру до новинних ведучих, які під час кризи були на своєму місці. ''У нашому тісному світі, навіть у цьому будинку, багато людей вважають, що кабельники і їхнє телебачення є “лавкою жахів”, куди аудиторія навряд чи зайде. Я не кажу, що це не може бути способом розвитку телебачення, просто я ніколи не мав сумнівів, що так не слід робити. У глядача повинне бути відчуття, що ведучий достатньо бачив життя, достатньо подій, що він знає, що таке шторм, інформація, дезинформація, інтерв’ю, новина тощо. В мить значної світової події ведучому нічим приховати непрофесійність. І тут на перший план виходить досвід”, - сказав Разер. “У найвіповідальніші моменти ми виконуємо роль елемента консолідації країни, надаємо країні відчуття поширення досвіду. Я ніколи не любив метафор, але коли дуже важко підібрати потрібні слова, люди очікують чогось від тебе чогось саме такого. І якщо ведучий чи ведуча працює на найвищому рівні, аудиторія має можливість отримати заспокоєння. У мене пішло багато часу на те, щоб зрозуміти символічні аспекти роботи в кадрі. Подобається вам це чи ні, а люди можуть вимкнути телевізор. Якщо на підсвідомому рівні ви відчуваєте себе об’єктом довіри, не якимось надмірним чи хвалькуватим, а дуже скромним чином, тими якостями, що люди зовсім не пов’язують з телеведучими, я гадаю це передається глядачам крізь екрани. В цьому і полягає сутність телеведучого”, - розмірковує Разер. Згодом я переговорив з Елом Ортізом, продюсером новин Сі-Бі-Ес, чий голос Разер чув упродовж 17 годин безперервного прямого ефіру після нападу на Всесвітній торговельний центр. На його думку, робота Разера в той день, як і робота Кронкайта 22 листопада 1963, була сповнена небезпек; першорядним було, щоб ведучий не розпалював істерії, повідомляючи будь-які чутки чи погані новини для вже знервованої, шокованої нації. ''Він був найкращим,'' – зізнався Ортіз. - ''Усі вони були найкращими, і вони так сказали б один про одного''. Справді, вони були такими. І багато хто з глядачів не мав бажання 11 вересня перемкнути телевізори на кабельні канали подивитися мильні опери і шоу, як зазвичай. Трійця новинників після десятиліття захоплення розважальним телебаченням знову з’явилася на медіа обрії. Дженнінгз, чия праця в ефірі 11 вересня допомогла Ей-Бі-Сі здобути премію Peabody, каже: ''Першого дня я провів в ефірі 17 годин. Якщо концентрація зникає на кілька секунд, ризикуєш щось пропустити. Робота ведучого – сидіти перед камерою і поєднувати розрізнені новини, змальовувати їхню важливість і контексти; знати, про що запитати; знати, кого запросити до коментарів; знати, коли розпочинати і припиняти інтерв’ю; не перетворювати ефір у порожню балаканину”. Якщо теракти 11 вересня підтвердили вагомість новинних ведучих для суспільної культури, то чи вдасться утримати цю вагомість і надалі? Жоден з потенційних наступників трійці на це не здатен. ''Я завжди уявляв ведучих, як ланцюгових псів,'' – каже Говард Стрінгер, який працював на Сі-Бі-Ес із Кронкайтом і Разером. - ''Вони були активними журналістами, подорожували по світу, входили в будь-які двері. Небезпека наступних поколінь полягає в тому, що вони переважним чином не хочуть працювати “в полі”. Усе більше журналістів гадають, що класно сидіти у студії перед підкажчиком і робити поважний вигляд. Я пригадую, що після нападу на Кувейт першими добровольцями для поїздки в Багдад на Сі-Бі-Ес були Ден Разер, Майк Уоллес і Ед Бредлі''. Стрінгер і Кронкайт розказали, що під час відвідин Шкіл журналістики вони можуть одразу побачити, хто хоче стати ведучими – чоловіки типу кукли Кен і блондинки. ''Я дивлюся на студентів і бачу, що вони хочуть бути ведучими, а не журналістами. Мало студентів цікавить висвітлення новин. Більшість запитує: “Як мені стати ведучим? Як представити свої рекомендації?'' З цим висновком погоджується і Роджер Ейлс: ''Є ведучі новин, а є актори новин!” Для прикладу він згадує про Ешлі Банфілд, ведучу на кабельному каналі MSNBC. ''Якщо ви вимкнете звук, то це схоже на голлівудський фільм. Все крутиться довкола неї. Вона актриса новин і це жахливо! Це подібно до театрального акторства і ви розумієте, що вона не в контексті подій''. Ведучі не повинні бути на п’єдесталі і дивитися на людей згори”, - вважає Девід Вестін з Ей-Бі-Сі. З ним погоджується Хейвард з Сі-Бі-Ес: ''Ми живемо у менш ієрархічно-роздрібненому суспільстві. Воно менш формальне; це – менш відлякуюча модель, де стіна між ведучим і глядачем не відчутна або відсутня''. Можливо, кращим аргументом на користь вечірніх новин в Америці може стати суспільний, а не журналістський. ''Я не вірю, коли чую рекламні слогани, що о 18 годині ви дізнаєтеся про всі новини на кабельному каналі,'' – каже визнаний цар теленовин Рон Арледж, який, за його власним твердженням, переглянув купу каналів і передач, коли був прикутим до ліжка в останні роки. ''У світі кабельного телебачення є дуже багато людей, котрі волають про себе, щоб привернути увагу''. Коли все більше американців обиратимуть новини на власний розсуд за допомогою новітніх технологій, масова аудиторія розіб’єтся на мільйони індивідуальних аудиторій. ''Це – зовсім інша модель. Як тоді ми збережемо таке явище, як національний діалог, який є грунтом рішень в демократії?” - запитує Арледж. Сподівання таких телеканалів, як Сі-Бі-Ес, в тому, що американці у своїй массі повернуться до жанру телевізійних новин, як вони вже зробили 11 вересня. ''Можливо, вагомість вогнища вечірніх новин зростатиме,'' – розмірковує Хейвард. - ''Людям притаманно збиратися біля вогнища – так було завжди''. Але ідея полягає не тільки в тому, щоб новини були тривалим зігріваючим вогнищем, одним з форматів масової культури Америки. Такий жанр, як оповідання, не змінилося з 19 століття. Телевізійні комедії положень до 2002 року дуже структурувалися, порівняно з часом їхнього виникнення в середині століття, як зрештою структуризувалися й нічні розмовні шоу, ігри і прайм-таймові драми. Хейвард наголошує, що навіть після того як канал Ем-Ті-Ві винайшов формат телевізійної музики, формат новин лишився стандартним: ''У нас ведучі й надалі представляють репортажі''. Така форма подачі настільки потужна, що навіть повна заміна ведучих не має значення. Хоч ефірні телемережі Америки й експериментували впродовж десятиліть з аналітичними годинними випусками новин, але вони не закріпилися, ймовірно через інстинктивне відчуття, що масовий глядач хоче все ж таки бачити увечері півгодинні вечірні новини – ні більше, ні менше. Меншість, яка хоче впродовж години чи більше дивитися новини може прикути увагу до публічного каналу Пі-Бі-Ес чи Ен-Пі-Ер. Ті, хто хоче тривалої, захоплюючої розповіді про гарячі новини, може ввімкнути Сі-Ен-Ен чи можливо MSNBC (коли і якщо, останній дотримується своїх програмних принципів). Ті ж, хто прагне дивитися дуже самовпевнені щогодинні новини, може обрати “Фокс”. Якщо хтось бажає комічного погляду на заголовки новин, може покласти око на “Комеді централ”. А ті, кому до вподоби глибина газетних статей, читатимуть саме газети, Інтернет-видання, або ввімкнуть телетекст на кабельному каналі (публікації газети “Уол стріт джорнел” доступні у телетексті на кабельному каналі CNBC, а «Таймс” на каналі “Дискавері”). Незабаром американське суспільство отримає тисячі ніш, в кожній з яких, навіть в найпопулярнішій, може перебувати не так вже й багато мільйонів споживачів. Так, аудиторія ефірних телемереж стара, але вона з ними впродовж останніх 25 років, і постійно поповнюється з рядів колишньої молоді. Ця аудиторія буде лояльною до зникнення ведучих чи окремих журналістів; головне, щоб лишалися просто інтелігентні розповідачі, які щовечора в той самий час з’являтимуться на екранах. Врешті-решт комфортно усвідомлювати, що цей складний світ може бути просіяний у компактний і надійний щоденний випуск новин, який так само легко сприймається і засвоюється, як вітамінна пілюля. Ввімкніть новини на якомусь кабельному каналі в Америці і вам скажуть, що світ котиться у прірву щовечора знову і знову. Вечірні новини у своєму тріумфі форми над змістом все ж таки вимагають півгодинного і драматургічно роздрібненого стандарту. Разом з тим у нашому новому, інформаційно насиченому столітті потреба у вечірніх новинах зменшуватимуться. Однак зараз у цю мить ринок, що потребує цієї ілюзії миру і спокою, є найбільшим.