Зранку 12 березня я була в Запоріжжі. Мала на меті дістатися до Маріуполя, щоб зробити матеріал. Я вважала, що маю розповісти правду із заблокованого міста. Це була моя ініціатива.

Я дізналася, що йде гуманітарна колона на Маріуполь. Поїхала на місце збору, але колона вже вирушила. Зателефонувала до військово-цивільної адміністрації та запитала, чи зможу її наздогнати. Мені сказали, що можна спробувати. Приватного водія не знайшла, тож вирушила вже з іншою колоною, що прямувала на Пологи. Біля Василівки ми наздогнали маріупольську, і я пересіла.

Там же, у Василівці, був перший блокпост окупантів. Мене ретельно перевірили російські військові. Вони змусили розстібнути куртку, відкрили сумку, побачили фотоапарат і запитали, чи я журналістка. Я підтвердила. Вони сказали, що мені немає чого робити в Маріуполі і я повинна повертатися у Запоріжжя. Оглянули телефон, фотоапарат, нічого не знайшли. Я попросила дозволити мені їхати далі з колоною. Окупанти не заперечували. У Бердянську ми зупинилися на ночівлю. 

Зранку вирушили далі, але нас знову зупинили біля виїзду з міста і сказали чекати команди. На роздоріжжі, звідки йдуть дороги на Мангуш, Енергодар і Василівку, ми стояли години дві-три. Почали ходити чутки, що нас не пропустять. 

Повз проїжджали машини, і жінка з Маріуполя, яка також була в колоні, сказала, що знайшла авто місцевих, котрі можуть підвезти до Маріуполя. Та коли ми пішли до погодженого місця, автівки там уже не було. російські військові сказали чекати — мовляв, якщо будуть іще якісь машини, вони нас підсадять. Почали з нами розмовляти. 

Я відійшла вбік. Уже думала повертатися до колони, але в цей час до мене наблизився російський військовий і попросив показати телефон. Він повідомив, що має команду згори мене перевірити. Запитав, чи я журналістка. Брехати не стала, бо думала, що може бути ще гірше. Він попросив показати WhatsApp — і побачив там контакт «СБУ Запоріжжя». Там було повідомлення з проханням опублікувати відео якогось російського військового, котрий перейшов на бік України. 

Вони почали мене водити ще до кількох військових. Потім поговорили з митрополитом Лукою. Він разом з іншим духовенством супроводжував гуманітарний конвой. Коли повернулися, сказали, що я маю проїхати з ними. Мене посадили в автозак і в супроводі чотирьох «кадирівців» відвезли до будівлі Бердянської райадміністрації.

Там мене зустріли чоловіки у темному цивільному одязі й чорних балаклавах. Вони мені здались дуже молодими — років до 30. Почали допитувати, обшукували, оглядали документи й телефон. Казали, що я не журналістка, а пропагандистка і шпигунка. Намагалися схилити до співпраці — знімати матеріали про гуманітарку і російських військових. Я заперечувала. Тривало це орієнтовно годину. Потім один із них сказав: «Все понятно с тобой». Як я потім зрозуміла, то були представники фсб росії. 

Чоловік у балаклаві привів іще одного — старшого. Коли я запитала, хто він, зазначив: «Я — мужчина. У тебя два варианта: или женская тюрьма, или база дагестанцев». Я питала, що це означає. Вони не пояснили. Цей чоловік пішов, а двоє молодиків схопили мене, почали надягати шарф на очі й виводити. Я кричала, що я журналістка і мене будуть шукати, що це неправильно і їм це не зійде з рук. Як я потім з'ясувала, вони привезли мене в будівлю управління СБУ. 

Зустріли нас чеченці й дагестанці. Помістили мене в невеличку кімнату. Там був стіл, стілець, вікно. Його згодом зачинили й заборонили до нього підходити. Принесли ковдру, на якій я спала на підлозі. Там було світло і тепло. Виводили мене лише до туалету. Майже всі мої речі забрали. Коли я питала, коли мене відпустять, казали: «Когда Киев возьмем». І додавали: «Лука в колонне главный, и он от тебя отказался».

Час від часу російські окупанти приходили з допитами.

«У нас нет совести, законы для нас не писаны», — заявляли фсбшники. «Украины больше нет», — щодня наголошували вони.

«Если тебя где-то здесь зарыть, никто никогда не узнает и никто никогда не найдет», — постійно підкреслювали окупанти. Страху я не відчувала — розуміла, що це їхні типові методи тиску. Був тільки відчай через невідомість і даремно витрачений час, неможливість виконувати свою роботу.

«Нам пох*й, что ты журналист, что ты девушка», — кричали вони, але я чітко розуміла, що це не так. Те, що я журналістка, їх стримувало. 

До щоденного морального тиску фсбшників підключались і чеченці. Вони мене контролювали і також переконували піти на співпрацю: «Ребята серьезные и не отпустят просто. Иди на их условия, ты ведь такая молодая. Иначе будешь сидеть здесь вечность». І додавали: «Мы здесь — сила, а они — голова».

Вони приносили їжу, але я відмовлялася від неї. У перші дні їла свої невеликі запаси, які везла з собою із Запоріжжя. Коли їх не стало, пила солодкий чай. Відчувала, як мене полишають сили. Навіть звестися на ноги було складно. Під час передостаннього візиту фсб я майже не могла встати. А втім, постійно вимагала звільнення. Коли сильно кричала, один із чеченців ударив мене і сказав, що я тут «не у себя дома и должна следить за тоном». 

Однак серед них було декілька людяних чоловіків, які приходили й питали, чи все зі мною добре. Пропонували поїсти і не вбивати себе.

Я просила дозволити мені подзвонити. Вони забороняли. Згодом фсбшники сказали, що запишуть зі мною «нейтральне інтерв'ю» і після цього відпустять. Я наголосила, що нічого не буду вигадувати — вони погодились. Через деякий час приїхали з камерою, написали текст і стали вимагати, щоб я його прочитала. Я не була згодна з формулюванням про «високу долю ймовірності врятованого життя». Але відео записати погодилась. Там уже не було вимог, які вони ставили раніше — про пряму підтримку росії та звинувачення України. 

Після запису відео мене повезли в інше місце. Дорогою кричали, що везуть у тюрму. Це була Бердянська колонія. Віддали тільки документи. Телефон і фотоапарат назвали «інструментами пропагандистської діяльності» та відмовились повертати. 

Ночувала я в кімнаті російського військового. Він нібито мав мене стерегти. Уночі вимкнули світло і стало неймовірно холодно, оскільки обігрівач теж перестав працювати. Зі своїм увімкненим ліхтариком я рахувала години до ранку. Той солдат розповів, що люди, які мене допитували — фсбшники. І сам боявся, «чтобы не убила его ночью». Запитував: «Ты нас считаешь оккупантами?» Потім поставив переді мною українські герб та прапор і сказав: «Это чтоб тебе спокойнее было. Видишь — мы не сломали».

Зранку мені знову надягли на голову шарф, вивели за територію колонії та вказали напрямок руху. Дійшовши до найближчої зупинки, я поїхала до місця базування евакуаційної колони. Наступного дня з нею вирушила на підконтрольну Україні територію.

Хочу щиро подякувати всім, хто турбувався й докладав зусилля, щоб мене розшукати.