15 березня, коли в українському сегменті світових соцмереж активно обговорювався плакат редакторки російського телеканалу, одна колега-киянка написала: «Пишуть сусіди, що на Березняках в магазині шестеро покупців (чоловіки в цивільному) в супермаркеті стояли втикали – перераховували ціни в рублі. І не знали, як скористатися вагами самообслуговування». На думку колеги, це яскраво свідчило про приналежність «покупців у цивільному» до російської диверсійної групи. Хоча, наприклад, авторові цієї колонки, за всієї його бурхливої фантазії, важко уявити диверсантів, як так примітивно «спаляться».

І параноєю це не назвеш. Адже параноя – це щось, що ніким не розділене. Тоді як думка Катерини досить багатьом читачам (із тих, хто взагалі з цією думкою ознайомився) видалася цілком раціональною. Оригінальний допис відкритий тільки для друзів, але можна поглянути й на коментарі під його переказом.

Між історією російської редакторки Овсяннікової та підозрілими шанувальниками рублів наче й нема нічого спільного. Але спільне є в реакціях українців на ці та багато інших подібних ситуацій.

Адже в Овсянніковій теж багато хто угледів диверсантку – точніше, учасницю інформаційно-психологічної спецоперації. Величезної популярності набули озвучені Сергієм Дідковським «13 пунктів» на користь постановочної версії події. Завважмо, що загалом ці дуже різні за рівнем аргументації пункти зводяться до того, що операцію провели російські опозиціонери. Точніше, умовні «ліберали» у спілці персонально з керівником «Первого канала» Константином Ернстом, який, мовляв, хоче відбілити на Заході свій імідж.

Проте вітчизняна публіка радо прийняла спрощену версію: операція дійсно була, але задумана вона ніякими не «лібералами», а рашистським режимом. Для відвертання уваги від його злочинів в Україні, а то й зняття санкцій.

Насправді акції-одноденки навіть в очах далекого від війни західного споживача не можуть скасувати самого факту війни. Ба більше, вони його тільки підкреслюють. Не кажучи вже про те, що подібний хід подій категорично розходиться з усіма наративами рашистської пропаганди про «єдність» і «силу» сучасної росії та всенародну підтримку агресії проти України. Як і з постійними погрозами на адресу Заходу, що їх ці наративи й покликані підкріплювати.

Саме з огляду на останній пункт для українського «інформаційного війська» логічнішим було б розкрутити цю тему як свідчення, навпаки, слабкості рашистської пропагандистської машини та перших тріщинок у тамтешньому репресивному апараті. Такі заклики від топ-блогерів теж були, й зібрали чимало вподобайок – та все ж таки менше, ніж конспірологічні теорії. 

Зате почали набирати популярність «аналітичні» дописи що спроба зобразити в російському ефірі «хороших русскіх» нібито вже стає причиною пом’якшення позиції світового бізнесу. Хоча насправді західні компанії вчиняють ті чи інші дії в контексті санкцій буквально щодня, і серед цих дій завжди можна знайти й «пом’якшення», але загальний тренд наразі однозначний. А головне — якщо виходити з того, що «після» означає «внаслідок», то доводиться визнати, що виступ Овсяннікової привів лише до посилення виходу з росії світового бізнесу! (І санкційного тиску на вже згаданого Ернста, між іншим).

Недовіра до окремо взятого «шоу Овсяннікової», ясна річ, є частиною значно ширшої недовіри до всього, що виходить з російського боку екрану/монітора. Ще на другому тижні війни патріотична спільнота піддала нищівній критиці участь у Єдиному телемарафоні тих самих «ліберальних русскіх» (Латиніної, Акуніна тощо). І це стало знаковим виявом описаної Андрієм Кокотюхою дегуманізації ворога як невід’ємного, подобається це нам чи ні, елементу масового спротиву агресії.

Проте тисячі людино-годин, відданих українськими завсідниками соцмереж беззавітній боротьбі з абсолютно незначущим для нас у ситуації війни твітом тієї ж Юлії Латиніної про Київ як столицю майбутньої «Русі» (після того, як його репостнув радник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко), викликає певний подив. Напевне, цей час можна було б використати на щось важливіше.

І тут ми приходимо до другого феномену, який і поєднує не завжди адекватну реакцію на ті чи інші російські наративи з вірою в диверсантів, здатних уголос рахувати рублі посеред Києва. Цей феномен називається дуже просто – втомою. А коли хочете, й нервовим виснаженням.

Війна не закінчується. Гірше того, шальки терезів завмерли на цілі тижні. Це природно викликає розгубленість і нервовість, за яку, власне, й не випадає когось критикувати – такою є людська природа. Розгубленість і нервовість викликають підсвідомий пошук простих відповідей на будь-які запитання. І неймовірну жагу співпричетності, яку навіть об’єктивно не завжди вдається реалізувати волонтерством чи, тим паче, участю в боях.

Психіка вимагає заповнити виниклу всередині тривожну порожнечу. Так починається боротьба з віртуальними проблемами: твітами російських журналісток, «спецопераціями» з плакатами, «диверсантами» на Березняках. І ось уже лавреатка Шевченківської премії на повному серйозі пише, що не так давно призначена міністерка публічно наводить ворожий вогонь на українські дитбудинки – і з нею згодні понад тисячу читачів.  

Причому ситуація ускладнюється тим, що військові та уряд і справді просять не «світити» можливих цілей (як і результатів ударів). Що, крім суто оборонних міркувань секретності, безумовно викликано й бажанням знизити градус психологічної напруги в суспільстві. Але суспільство саме знаходить, чим цю напругу підтримати, і вишукує Зраду та «коригування вогню» й там, де їх бути не може за визначенням. Ще один тому приклад – обурення репортажем опозиційної до рашизму «Медузи», де названо розташування одного з батальйонів тероборони Києва. Очевидно, тут є великі питання до балакучості українських захисників. Але так само очевидно, що цей репортаж не міг задумуватися засобом коригування ворожого вогню. Вже хоч би із тих же причин, із яких справжні диверсанти не обговорюють гривневі ціни в рублях.

Перераховані тут ситуації самі по собі є дрібницями. Але вони відображають той стан знервованого суспільства, коли потреба виплеснути емоції тотально переважає необхідність подумати а) чи є для цього вагомі об’єктивні підстави, б) яким буде результат. Результатом же стають емоційні хвилі на загальноважливі теми – як от ті ж пошуки Зради на переговорах з росіянами. Не те що там нема чого побоюватися: проблема в тому, що прагнення простих відповідей, помножене на згадану вище потребу в співпричетності й загальну тривожність, штовхає громаду до тунельного бачення «за» і «проти», унеможливлюючи зважений аналіз ситуації (для якого й так не всі ми маємо потрібні навички, не кажучи вже про знання ситуації зсередини).

В підсумку трапляються парадоксальні речі, коли ті ж самі люди, які вважають спецоперацією казус Овсяннікової чи твіт Латиніної, схильні вірити кремлівському фашисту Мединському, який натякає на нібито готовність Києва до капітуляції у війні.

На індивідуальному рівні нервове виснаження не відразу веде до депресії й безсилля. Спочатку воно викликає невмотивовану агресію і взагалі надмірно емоційні реакції на все навколо. Напевне, більшості з нас знайоме те відчуття «на нервах», коли ми здатні, наприклад, накричати на близьку людину, водночас гостро відчуваючи свою неправоту. На рівні суспільства, до певної міри, буває те саме.

Напевне, єдине, що можна тут порадити – це всіляко заощаджувати нервову енергію (авжеж, термін ненауковий, але, гадаю, всім зрозуміло, про що йдеться). Як уже сказано, війна далеко не скінчилася. Нам ще довго будуть потрібні всі сили, які у нас є.