Премія імені Георгія Гонгадзе запустила новий сезон відеолекторію «Журналістика незалежної України: Історія від першої особи». Своїми спогадами діляться журналісти, які змінювали медіасередовище України. Прямі трансляції лекцій — щовівторка о 18:00 на сторінках Премії Гонгадзе, PEN, Kyiv-Mohyla Business School, Асоціації випускників Києво-Могилянської бізнес-школи, «Української правди», «Детектора медіа», Lviv Media Forum і видавництва «Човен». «Детектор медіа» публікуватиме текстові версії лекцій.

Раніше «Детектор медіа» публікував тексти лекцій першої частини проєкту — Зураба Аласанії, Вахтанга Кіпіані, Віталія Портникова, Наталії Лигачової, Ольги Герасим’юк, Севгіль Мусаєвої, Павла Казаріна та Андрія Куликова.

Із другої частини — тексти лекції Мирослави Гонгадзе, Євгена Глібовицького, Юрія Макарова, Юлії Мостової, Валентини Клименко, Олекси Шалайського, Інни Кузнецової, Єфрема Лукацького та Віталія Сича. Сьогодні — лекція журналістки-міжнародниці Наталі Гуменюк.

Мене звати Наталка Гуменюк, я — журналістка-міжнародниця, хоч і займалась величезною кількістю інших тем. Як журналістка-міжнародниця я працювала в понад шістдесяти країнах — на Близькому Сході, в Латинській Америці і, звісно, в Європі, для телебачення і для журналів. Я залишалась вірною міжнародній журналістиці, навіть коли мені пропонували займатись політичною тематикою. Останні роки працюю з конфліктом на Донбасі та ситуацією в окупованому Криму — багато змінилось, і в нас є багато роботи всередині країни. З іншого боку, здається, останнім часом ми стали розуміти, що світ ближчий, ніж ми думали раніше, а отже треба знати про нього більше.

Я завжди хотіла бути міжнародницею. 2001 року я вступила в університет — саме тоді сталися події 11 вересня. Я їхала з університету в трамваї, слухала радіо в навушниках, і мені хотілося кричати: «Люди, зупиніть трамвай! Щось таке відбувається! Світ змінюється!» — але було соромно. Тоді мені здавалося, що дуже важливо знати, що відбувається у світі. 

Важливо розуміти: ми не унікальні в тому, що міжнародна журналістика в нас ані найсильніша, ані найпопулярніша. Це завжди виклик для невеликих країн. Якщо є державна стратегія, геополітика, амбіції завойовувати світ, то в країнах на зразок Сполучених Штатів або Радянського Союзу є практика «ми розповідаємо про світ». В СРСР була програма «Міжнародна панорама»: показували, що відбувалося, наприклад, у Латинській Америці, яка була в зоні інтересів Союзу. Міжнародна журналістика, звісно, була в Москві — у Києві її не могло бути. Тому коли почали з’являтись незалежні українські медіа, вони, звісно не мали ресурсу кудись їздити — таких грошей у них не було. Інтернету тоді не було, й навіть телефонний дзвінок за кордон коштував шалених грошей. Були окремі проблиски — наприклад, у програмі «Обличчя світу» Олександр Ткаченко міг узяти інтерв’ю в дуже відомої людини, хоч би й у Далай-лами. Але це були винятки, й навіть за п’ятнадцять років про цю програму згадували як про приклад, що таке в нас можливо. 

У другій половині 90-х почали виникати українські канали — «1+1», «Інтер», ICTV, Новий канал. В них ще не було ані ресурсу, аби посилати кудись журналістів, ані розуміння, навіщо це робити. Україну в принципі нічого, крім, можливо, відносин із Європою, особливо не чіпало. Міжнародні відділи створювали на телеканалах, бо можна було купувати відео міжнародних агенцій і забивати ним етер. Тому міжнародники — це були люди, чиїм завданням було перекладати на українську це відео. Там якісь протести, там якась повінь. Ти сидиш у студії, ніколи не береш інтерв’ю, ніколи нікуди не їздиш. Туди потрапляли передусім ті, хто знав англійську і міг перекласти. Люди, які так працювали, були фанатами міжнародки. 

Відносини України з іншими державами все ж висвітлювали, але у президентський пул брали зазвичай «блатних» чи топових журналістів, а не фахових міжнародників. Послати в Париж чи Брюссель міжнародника нікому не спадало на думку. Наслідки цього відчуваються й зараз — коли, наприклад, вибухнув скандал за участі Трампа й Зеленського, міжнародники казали: «Чого ви нас питаєте? Це ж українська політика, ми на ній не знаємось». А політичні журналісти казали: «Ну, це англійська, ми англійською не читаємо».

У перші роки на телеканалах я навчилася писати короткі новини, але з погляду професійного зростання це багато не давало. У 2002—2003 роках, коли панувала цензура темників, я працювала на каналі ICTV. Наше завдання було таке: дивитися російський телеканал НТВ, красти звідти відео й просто перекладати українською, бо купувати — дорого. Робили ми й геть неприйнятні речі. Наприклад, якщо потрібно було повідомити про повінь, нам казали брати відео будь-якої повені й перекрити ним новину. Не дивно, що до середини двотисячних така міжнародна була вторинною й не давала рейтингів, які почали цікавити керівництво телеканалів. Були поодинокі матьорі люди — наприклад, Андрій Цаплієнко, який горів, їздив на війни на Близький Схід і в Африку. Але в цьому теж була свого роду бравада. Канал виглядає круто, коли має власного воєнного кореспондента. Але здебільшого міжнародка була нудною, нецікавою. 

Редактори казали: «Ну, Марґарет Тетчер, Рональд Рейґан — це ж були люди! А зараз — хто там знає того Обаму, хто він такий?» А проблема ж була в тому, що якщо ми стільки років не розповідали людям про події у світі, звісно, вони пам’ятають Тетчер і Рейґана, але не знають про темношкірого кандидата, який претендує на пост президента США. Думаю, це й призвело до того, що в нас зникла зацікавленість у подіях поза Україною. 

Друга складова проблеми: російські медіа далі писали про світ — і за інерцією, і через геополітичні амбіції, які Москва зберегла. Тому українські медіа довго переписували новини з російських ЗМІ, на той час уже не таких жахливих. Був час, коли в Україні були темники, а в Росії Путін ще не все взяв під контроль, коли російські медіа були вільнішими за українські. Запозиченню сприяло й те, що багато хто з українських журналістів не знав англійської. 

Коли 2008 року Росія напала на Грузію, це був перший випадок, коли ми розуміли, що російські ЗМІ ідеологічно заангажовані. Україна мала добрі відносини з Грузією, й нам ніщо не заважало зателефонувати туди, знайти тамтешні медіа, людей, із якими можна порозумітися російською, поїхати туди. Це не Близький Схід, не Латинська Америка. Я в той час — із 2007 по 2010 роки — працювала на телеканалі «Інтер» (там був якраз непоганий період для свободи і креативу). В «Інтера» була школа, він єдиний мав корпункти в Москві, Берліні та Вашингтоні, готувався до відкриття корпунктів у Парижі й Лондоні. І ось тоді почалася розмова між міжнародниками й рештою редакції. Нам стало зрозуміло, що не можна переказувати чужі новини, треба їхати самим, і на це варто витратити гроші. 

Крім «Інтера», який мав зарубіжні корпункти, посилати за кордон своїх журналістів тоді міг хіба що телеканал «1+1». Однак не все, що люди привозили, було, чесно кажучи, цікавим. Журналісти-міжнародники були кабінетними, вони не вміли знімати, тому за кордон посилали кореспондентів, які не знали ні мови, ні контексту. Й матеріали вони відпрацьовували за українською схемою, не пояснюючи, чому події, про які вони розповідають, важливі. 

З 2007 по 2010 рік я була керівницею міжнародного відділу «Інтера». Коли починала, мені було двадцять чотири. Для молодої дівчини бути керівницею на класичному телеканалі, де всі старші за тебе й досвідчені, а ти розпоряджаєшся бюджетами, — це було щось незвичне. Проте я горіла роботою, й ми намагалися, аби наші журналісти виїжджали і вчилися працювати в полі, а не просто бути перекладачами. Люди входили у смак, коли починали їздити. Пам’ятаю, 2009 року на виборах в Ірані було дуже мало журналістів, але ми там були. Або коли було захоплення українських моряків на судні «Фаїна», ми намагалися туди доїхати — нас пустили разом із французькими журналістами. Ми примудрялися пояснити редакторам, чому наші теми важливі, й пропихували міжнародку в етер. 

Була також проблема з експертизою. Журналісти часто не знали англійської мови — тому всі матеріали зі Сполучених Штатів, наприклад, на українському телебаченні робилися з героями-емігрантами з України чи колишнього СРСР. Але ж ми розуміємо, що про вибори в США не можна розповісти, взявши коментарі лише в емігрантів. Емігранти не є експертами; до того ж, наприклад, вихідці з СРСР у США часто схильні до расизму, й озвучували в своїх коментарях ці упередження. Та сама проблема з конфліктом Ізраїлю та Палестини. З семи мільйонів людей, які живуть в Ізраїлі, мільйон — іммігранти з пострадянського простору, в тому числі з України. Ці люди часто мали упередження до співгромадян арабського походження, й ці упередження разом із героями потрапляли до матеріалів українських ЗМІ. 

Ми пропустили важливий момент — розуміння, як світ розібрався з тим, що Сполучені Штати не мали рації під час вторгнення в Ірак. Що досьє, яке свідчило, що Саддам Хуссейн нібито виробляв зброю масового ураження, було підробленим. Після 2004 року була велика рефлексія, західна преса виходила з заголовками: «Ми помились, ми дали слово не тим людям». Було питання в’язниці Абу-Ґрейб та звинувачень на адресу американських військових у порушенні прав в’язнів. І все це припало на часи, коли якісної міжнародки в Україні не було, але й в Росії не було вільних ЗМІ, здатних фахово про це розповісти. Ці втрачені моменти призводили до того, що коли ми 2014 року заговорили про «тероризм», то не розуміли, чому поняття «війна проти тероризму» дискредитоване на Заході. Варто було доводити, що російські військові є на Донбасі. Але не наслідувати Путіна, який після 11 вересня 2001 року подзвонив американському президенту і сказав: «Ви воюєте з тероризмом — ми в Чечні теж воюємо з тероризмом». Переконувати Захід, що ми воюємо з терористами, було хибною стратегією. Як і заявляти, що ми хочемо бути як Ізраїль, у той час, коли Ізраїль критикували за злочини на палестинській території. Ми випали з історичного і правозахисного дискурсу, не розуміли, що 2004 року сталася трагедія: Саддам Хусейн, звісно, був злочинцем, але те, що зробили в Іраку, зруйнувало певну систему й дало Росії в майбутньому маніпулювати, вказуючи на те, що Захід теж порушує правила. 

2010 року, коли до влади прийшов Янукович, стало ще гірше. Телеканали стали не просто контрольованими олігархами та упередженими: вони зайнялися пропагандою. «Інтер», із якого я тоді звільнилася, почав у висвітленні міжнародних подій орієнтуватись на критику Європейського Союзу. Критику на адресу протестувальників «арабської весни» українські медіа теж підтримували, хоча вона від початку була притаманна російським ЗМІ — Кремль завжди проти протестів. 

Люди, які займалися міжнародною, завжди були в чомусь прогресивнішими. Коли 2004 року перед Помаранчевою революцією журналісти відмовились виконувати темники, серед них було багато міжнародників. Міжнародники в редакціях завжди були демократами, бо дивилися на світ. Водночас матеріали міжнародників часто перетворювали на «бантики». Коли відбувався суперскандал — наприклад, у Лондоні вбили колишнього російського агента, — а кореспондент робив матеріал про сто років Чарлі Чапліну… Резонансних тем уникали, намагалися пересидіти. 

2012 року я хотіла поїхати на вибори у США як фрилансерка. Інших варіантів майже не було, бо гроші на відрядження були у двох каналів — «Інтера» і «1+1», решта залишалися біднішими й не могли собі такого дозволити. В інших медіа таких грошей тим більше не було. Коли тоді я прийшла на один із найбільших телеканалів, головний редактор сказав мені: «А навіщо українцям знати, хто президент Сполучених Штатів і хто ним стане?» Я зрозуміла, що потрапила у замкнене коло. Але все одно поїхала і продовжила працювати. 

Працюючи як фрилансерка, я все одно стикалась з упередженнями. Наприклад, коли я приїжджала з Єгипту, мені пропонували писати текст у дусі «країна розділена на лібералів та ісламістів». Україну іноземні журналісти так довго затискали в дихотомію «російськомовні та україномовні», «прозахідні та проросійські», але ж історія складніша! Люди виходять на вулицю проти корупції, проти насильства поліції — чому все потрібно спрощувати? 

Потім відбувся Майдан. Ми почали розуміти, що нам важливо й цікаво знати, що говорить світ і чому він мовчить. Що таке ООН, як працює Брюссель, що значить Угода про асоціацію.Ми почали вивчати імена європейських депутатів, нам було важливо, як діє Генеральна асамблея ООН, що означає голосування за чи проти невизнання анексії Криму. Нам потрібно було, аби Захід про нас говорив — а для цього ми мали розуміти, як це працює. Коли Ангела Меркель щось робить, чому вона робить це так? Тепер нам доводилось пояснювати людям, що світ не обертається довкола України. Що навіть одночасно з війною в Україні розгорталась війна в Сирії та інші речі. 

Я досі вважаю, що Сполучені Штати недооцінили те, що зробила Росія з Кримом. Вони думали, що на пострадянському просторі все вже відбулося. Що майбутнє — це Китай і Близький Схід, а пострадянські країни — це історія з початку дев’яностих. Аналітичні центри, які займалися Східною Європою, закривались, бо престижними були інші регіони. Кореспондентів світових ЗМІ в Україні було мало, корпункти — в Москві або у Варшаві. В Україну приїжджали, спрощено розповідали про тутешні події, й нас це ображало. Але в той самий час наші медіа почали цікавитись світом, і ідея поїхати кудись закордон, щоб зробити репортаж, перестала бути нонсенсом. Люди почали розуміти, навіщо медіа посилає свого кореспондента в Брюссель. Що саме там він зможе поставити конкретне запитання західному політику. Почали розуміти, навіщо нам знати настрої у Сполучених Штатах. 

З’явились також нові інструменти. Мало хто розуміє, що десятихвилинна супутникова трансляція коштувала щонайменше тисячу доларів — у багатьох не було таких грошей. Телефонний зв’язок теж був дуже дорогим. Завдяки інтернету ми могли включати людей із протестів у Бангкоку. 

З’явилося розуміння, що нам не потрібно телефонувати у Москву, Варшаву чи Лондон, аби західний журналіст розповів, що відбувається в Палестині: ми можемо самі знайти палестинця. Ми почали збирати контакти, і виявилося, що з людьми, які приїжджали в Україну від західних медіа, теж можна спілкуватися. І вони можуть дати інсайд із Білого дому чи Конгресу, пояснити, що там в офісі Меркель. Для цього треба було спілкуватися, їздити, говорити. 

Виявилося, що світ більший. І я думаю, що ми це усвідомили. Мені здається, що українська міжнародна журналістика відбулася. 

В українців є навіть більша перевага. Приїжджаючи в будь-яку країну, ми маємо змогу зрозуміти її, а не дивитися крізь колоніальну призму. Ми можемо зрозуміти людей, які там живуть. Колись у Єгипті до мене підійшла дівчинка, яка стояла в нікабі в метро. Вона зрозуміла, що я іноземка, і сказала: «Ви ж можете там розповісти десь, що ми тут усі в Єгипті не терористи!» Вже потім я подумала, що інколи нам доводилось пояснювати, що ми тут в Україні не всі нацисти. В нас є унікальний шанс оминути століття упереджень, спілкуватись напряму, й через те, що ми знаємо всі ці проблеми, — зрозуміти цих людей. Розповідаючи про їхні проблеми, знайти місточок, який може допомогти українцям краще зрозуміти світ і людей, а не просто міряти все геополітикою.