16:14
Понеділок, 3 Травня 2021

Аналіз стратегії інформаційної безпеки в порівнянні з чинною доктриною інфрмаційної безпеки

4 165
Аналіз стратегії інформаційної безпеки в порівнянні з чинною доктриною інфрмаційної безпеки
Аналіз стратегії інформаційної безпеки в порівнянні з чинною доктриною інфрмаційної безпеки

2 квітня 2021 року на офіційному сайті Міністерства культури та інформаційної політики з’явився проєкт рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про Стратегію інформаційної безпеки» (далі за текстом Стратегія). Текст Стратегії нібито пропонується для громадського обговорення, щоправда, термін громадського обговорення на момент оприлюднення вже закінчився – на сайті міністерства зазначено, що воно тривало воно з 15 по 30 березня 2021 року.

Інститут масової інформації проаналізував Стратегію, яка має визначати конкретні кроки держави в інформаційній сфері, та порівняв її з положеннями чинної Доктриною інформаційної безпеки України, затвердженою Указом Президента України  від  25 лютого 2017 року № 47/2017 (далі за текстом Доктрина).

Правовий характер Стратегії, так само як і чинної Доктрини, не передбачає норм прямої дії – посилаючись на Стратегію не можна притягувати до кримінальної відповідальності, поширювати права державних органів тощо. Для реальних правових наслідків мають бути прийняті спеціальні нормативні акти: нові закони, постанови Кабміну, рішення інших органів влади. Як Стратегія, так і Доктрина – визначають основні засади і принципи, на яких мають базуватися ці закони та інші рішення органів влади.

Стратегія визначає засади забезпечення інформаційної безпеки України, протидії загрозам національній безпеці в інформаційній сфері, захисту прав осіб на інформацію та захист  персональних даних. Тобто, даний документ передбачає загальні засади інформаційної безпеки, незалежно від джерела виникнення небезпеки. В цьому найсуттєвіша відмінність Стратегії від чинної Доктрини – бо Доктрина 2017 року визначає, що саме через застосування Російською Федерацією технологій гібридної війни проти України виникла необхідність запровадження додаткових заходів забезпечення інформаційної безпеки. Ця різниця відчувається й далі: якщо Доктрина є способом реагування саме на агресію з боку Російської Федерації, й вбачається як виняткова і тимчасова необхідність впровадження певних заходів додатково до чинного інформаційного законодавства, то Стратегія пропонує переформатування інформаційного середовища без прив’язки саме до агресії з боку Російської Федерації. Виходячи з положень, викладених в Стратегії, більшість її норм мають діяти в тому числі після закінчення агресії з боку Російської Федерації.

Зокрема, метою Стратегії визнано забезпечення інформаційної безпеки України,  спрямованої на захист життєво важливих інтересів громадянина, суспільства та  держави у протидії внутрішнім та зовнішнім загрозам, забезпечення захисту державного суверенітету і територіальної цілісності України, підтримка соціальної та політичної стабільності, забезпечення прав та свобод кожного  громадянина. Законодавство України не містить визначень щодо «життєво важливих інтересів громадянина, суспільства та держави», «політичної стабільності» тощо. Одним з прикладів «політичної стабільності» можна назвати владу Путіна в Російській Федерації. Натомість постійна зміна влади в Україні через виборчий процес має ознаки «політичної нестабільності».

Використання такої неоднозначної термінології у Стратегії створює обґрунтовані побоювання нечіткого визначення щодо підстав втручання держави в інформаційну діяльність та способів такого втручання. Для порівняння, метою чинної Доктрини є уточнення засад формування та реалізації державної інформаційної політики, насамперед щодо протидії руйнівному інформаційному впливу Російської Федерації в умовах розв'язаної нею гібридної війни. Тобто, Доктрина передбачає саме уточнення вже існуючих і діючих правових механізмів регулювання інформаційної діяльності, і тільки в окремому чітко визначеному сегменті – протидії руйнівному інформаційному впливу Російської Федерації. Доктрина не передбачає переформатування інформаційних відносин в суспільстві в цілому, а пропонує спиратись на чинне законодавство та існуючі правові механізми.

Зазначена відмінність між Стратегією та Доктриною особливо помітна при порівнянні найбільш суттєвих загроз інформаційній безпеці. Чинна Доктрина обмежує перелік основних загроз здійсненням з боку країни-агресора спеціальних інформаційних операцій, спрямованих на підрив обороноздатності України, підживлення панічних настроїв, загострення і дестабілізацію суспільно-політичної та соціально-економічної ситуації, розпалювання міжетнічних і міжконфесійних конфліктів в Україні, проведення державою-агресором спеціальних інформаційних операцій в інших державах з метою створення негативного іміджу України у світі тощо. 

Натомість Стратегія розглядає дії країни-агресора в інформаційній сфері проти України лише як одну з загроз. При цьому перелік загроз, а відтак і необхідність реагування держави, у Стратегії значно ширший і охоплює майже всі сфери інформаційної діяльності. Зокрема Стратегія, окрім політики Російської Федерації, відносить до загроз глобальні дезінформаційні компанії, здійснення соціальними мережами редакційного впливу на контент, що поширюється користувачами, вільне й неконтрольоване  переміщення інформаційного потоку у рамках глобального інформаційного  простору тощо.

Фактично Стратегія охоплює всі існуючі й можливі загрози, пов’язані з обігом інформації в суспільстві, без розділення ступеня їх небезпеки, рівня шкідливих наслідків для суспільства. Відсутність такої диференціації не дозволяє визначити пріоритетність цілей держави в реагуванні на загрози – що власне має бути метою прийняття такого документу, як Стратегія.

Змішування російських інформаційних спеціальних операцій, які мають на меті знищення демократичних практик в  країнах демократичного табору (і тягнуть за собою реальні жертви, загрозу війн і масових заворушень в усьому світі) - з такими загрозами як некритичне сприйняття інформації громадянами або зростання популярності конспірологічних теорій щодо сучасних технологій,  природи пандемій тощо (що також несе загрозу, однак має не такі руйнівні наслідки),  – заважає визначити першочергові та наступні цілі, призводить до неефективного використання обмеженого ресурсу.

Розбіжності між Стратегією та Доктриною, відповідно, вплинули на визначені в документах пріоритети держави. 

Доктрина передбачає пріоритети держави в забезпеченні інформаційної безпеки, захисту і розвитку інформаційного простору України, а також конституційного права громадян на інформацію, відкритості та прозорості держави перед громадянами, формування позитивного міжнародного іміджу України. Стратегія, залишаючи протидію дезінформації з боку Російської Федерації - також додає в пріоритети інформаційної безпеки суто культурні напрямки, наприклад забезпечення всебічного розвитку української  культури та формування загальнонаціональної ідентичності, розвиток інформаційного суспільства та  підвищення рівня культури діалогу тощо.

Також  рамках пріоритету з підвищення рівня медіакультури та медіаграмотності суспільства Стратегія пропонує удосконалити законодавства України у сфері реклами у бік лібералізації  в обмін на більш жорстку відповідальність за трансляцію прихованої реклами,  «джинси». Одним з пріоритетів Стратегія також вважає удосконалення законодавства України, що регулює питання правового статусу журналістів, провадження ними своєї професійної діяльності, відповідальності за правопорушення, вчинені проти журналістів, членів їх родин та майна, а також за перешкоджання їх професійній діяльності.

В частині механізмів реалізації поставлених завдань, на відміну від інших розділів, документи є дуже близькими. Сутність завдань, які ставляться перед відповідними органами влади, майже однакова в обох документах. При цьому в Доктрині, не зважаючи на вужчу сферу її застосування (в основному захист від агресії з боку Російської Федерації), завдання ставляться перед Радою національної безпеки і оборони України, Кабінетом Міністрів України, Міністерством інформаційної політики України, Міністерством закордонних справ України, Міністерством оборони України, Міністерством культури України, Державним агентством України з питань кіно, Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення, Державним комітетом телебачення і радіомовлення України, Службою безпеки України, розвідувальними органами України, Державною служба спеціального зв'язку та захисту інформації України, Національним інститутом стратегічних досліджень.

Стратегія, маючи на меті значно більш широку зміну в інформаційних взаємовідносинах в суспільстві, ставить задачі перед меншою кількістю органів влади: в тексті згадується Рада національної безпеки і оборони України, Кабінет Міністрів України, Служба безпеки України, розвідувальні органи України, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення. Стратегія зазначає, що її реалізація має здійснюватися органами виконавчої влади у взаємодії з органами місцевого самоврядування та інститутами громадянського суспільства згідно з планом заходів, який затверджується Кабінетом Міністрів України – тобто передбачає створення додаткового документу Кабміном.

В чинній Доктрині забезпечення її реалізації обумовлюється належною координацією заходів, здійснюваних усіма державними органами. При цьому ключові заходи відповідно до положень Доктрини визначатиме Рада національної безпеки і оборони України. Доктрина також передбачає, що суб'єкти реалізації державної інформаційної політики мають взаємодіяти з інститутами громадянського суспільства, а також за необхідності вносити обгрунтовані пропозиції щодо коригування її положень.

Підсумовуючи, можна сказати, що Доктрина і Стратегія є хоч і близькими за змістом, але відмінності між ними існують, і вони достатньо суттєві. Якщо Доктрина, в першу чергу, спрямована на відсіч агресії з боку Російської Федерації, то Стратегія є проєктом загального переформатування інформаційного простору України, стратегією розвитку інформаційних взаємовідносин в цілому. Протидія інформаційному впливу з боку держави-агресора в Стратегії є лише частиною запланованих дій і не виділена якимось особливим чином. При чому на відміну від Доктрини, термін дії Стратегії не обмежується надзвичайною ситуацією, пов’язаною з гібридною війною, і не передбачає припинення її виконання після закінчення агресії з боку Російської Федерації. При цьому Стратегія пропонується не як програма Кабінету Міністрів, наприклад, або документ Верховної Ради України, а саме у вигляді рішення РНБО. Відповідно до статті 1 Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони» цей орган відповідно до Конституції України є координаційним органом з питань саме національної безпеки і оборони при Президентові України. До його компетенції не відносяться завдання розвитку інформаційного і культурного простору України, регулювання реклами, зокрема прихованої реклами, та інші види діяльності, які згадуються в Стратегії.

Через такі особливості Стратегія, охоплюючи значно ширшу сферу інформаційних відносин,  несе в собі додаткові загрози. Зміщення вектору уваги з відсічі агресії з боку Російської Федерації на переформатування державою всіх інформаційних відносин саме в дуже узагальнену “безпеку” з дуже широкими повноваженнями саме “силових” органів - створює побоювання, що під приводом боротьби з «неправильною» інформацією буде відбуватися боротьба з поширенням критики дій особисто Президента. Непрозорий характер запропонованих в Стратегії процедур втручання і підстав для втручання в інформаційну діяльність, використання дуже загальних формулювань і термінів, розмивання пріоритетів і змішування найнебезпечніших факторів з іншими - створює небезпеку порушення свободи слова в Україні, порушення з боку України її міжнародних зобов’язань, зокрема статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Фіксуючи стан свободи слова в Україні через Барометр свободи слова, Інститут масової інформації відмічає, що основною проблемою в захисті суспільства від впливу шкідливої інформації є не стільки відсутність законодавчої бази, скільки невиконання чинного законодавства з боку посадових осіб органів влади, бездіяльність уповноважених органів, неналежне реагування або реагування в неправовий спосіб. Також проблемою є відсутність координації дій між різними органами влади, поставлення особистих амбіцій вище за загальну користь, непрофесійність і безвідповідальність посадових осіб при виконанні ними своїх обов’язків. Проблеми саботажу чи відсутності координації не можуть бути вирішені прийняттям будь-якого нового документу. Вони вирішуються системною і планомірною роботою вищих посадових осіб держави з провадження норм чинного законодавства. Відсутність такої роботи і заміна її прийняттям нових документів без належного контролю за їх виконанням - є імітацією діяльності, а не реальною діяльністю.  

Виходячи з вищенаведеного, фахівці Інституту масової інформації пропонують доопрацювати Стратегію, більш чітко визначивши формулювання, розділивши загрози в залежності від ступеню їх небезпеки та пріоритети держави в боротьбі з ними тощо. Також пропонується розглядати Стратегію не як проект рішення РНБО, а як основу програми Кабінету Міністрів України по розвитку інформаційного простору України. 



Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
4165
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2021 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду