«…я бачу, що ми як мінімум майстри спорту по боротьбі з COVID-19. Ми одні з найкращих згідно зі статистикою, бо вчасно все зробили і зробили правильно», — говорив у травні Володимир Зеленський. Того дня, 20 травня, в Україні діагностували 354 нових хворих на коронавірусну хворобу, шістнадцятеро померли. Країна поволі виходила з жорсткого локдауну, який розпочався 20 березня й передбачав, що всі українці повинні сидіти вдома («шашличники», заборона прогулянок у парках, полювання на мужика в трусах у Гідропарку — все з тих часів). 

Зараз щодня діагностують кілька тисяч нових хворих. Перехворіли або хворіють нібито більш ніж мільйон українців, хоча вже ніхто не вдає, що вірить в офіційну статистику (та й як повіриш після таких очевидних свідчень її неадекватності?).  Країна пережила так званий локдаун вихідного дня, який, за словами міністра охорони здоров’я Максима Степанова, не спрацював, спрацював, не спрацював… Тепер — черговий локдаун, який, імовірно, запам’ятається абсурдною вибірковістю заборон: дитсадочки й ковзанки працюють, школи й бібліотеки — ні; лижники катаються на Буковелі й фотографуються там із Зеленським, але шкарпетки й презервативи в супермаркетах не продаються. Сміховинні обмеження на продаж окремих товарів Степанов спершу назвав фейком, а потім пояснив «абсолютно очевидну» логіку, вже зафіксовану в численних фотожабах… А згодом для депутатів від «Слуги народу» придумали ще одне, зовсім інше пояснення. Далі буде?

І весь цей час мої колеги-медійники, роблячи фейспалм, повторюють: ну хто ж так комунікує? Чому вони не вміють комунікувати? Треба ж було нормально прокомунікувати всі ці заборони, зміни, скасування, локдауни…

Здається мені, нам час визнати, колеги: не в поганій комунікації проблеми. Й жодні генії комунікації (навіть геніальніші за Мендель, Раїмова і Подоляка) становище б не врятували.

Цієї весни «майстри спорту» мали унікальний шанс. Налякані й невротизовані громадяни, подивившись новини з Італії та повигрібавши в аптеці всі «антибіотики від коронавірусу», готові були послухатися владу й робити, що їм скажуть. Не стільки з довіри чи любові до конкретних політиків, скільки від нерозуміння, що відбувається, та через відсутність кращих варіантів. Коронавірус був дуже страшний — незнаний, недосліджений, заморський. Якраз той монстр, від якого громадянинові хочеться сховатись за широку, відрощену за наші податки, спину держави.

Але цей шанс був єдиний, і влада його благополучно змарнувала.

Їй удалося у дні, коли в Україні було лише кілька офіційно зареєстрованих хворих на коронавірусну хворобу, змусити мільйони громадян тижнями сидіти вдома. Справді сидіти. І навіть крутіше: судячи, принаймні, з дискурсу соцмереж, значна частина громадян повірила, що локдаун виправданий, а його порушники — поганці. Агресія проти «шашличників», які сміють гуляти в лісі, вірян, які ходять молитися до церкви, і  бігунів у парках звучала щиро, а білборди Віталія Кличка з гаслом «досить шастать» видавались адекватними. Люди повірили, що якщо вони просидять удома кілька тижнів, Україна переживе краще, ніж та Італія, коронавірусну епідемію, а якщо цього не станеться, то винні будуть ті, хто не дотримуються обмежень.

Тому комунікації весняного локдауну не були провальними — навпаки, вони були дуже ефективними, як і будь-яка комунікація, реципієнт якої прагне вірити, погоджуватись і підкорюватись. Громадяни допомагали державі як могли. Серед журналістів і авторитетних користувачів соцмереж було чимало «проповідників», які роз’яснювали аудиторії, що локдаун — це «як у Європі», а його головна мета — не допустити колапсу медичної системи, який станеться, якщо враз захворіє багато людей.

Не в комунікації була біда, а в реалізації.

Весняний локдаун не дав результатів, намацальних для пересічного українця. Не сумніваюся, що його організатори стверджуватимуть, що без війни з шашличниками та зупинки метрополітену Україна занурилась би в коронавірусну епідемію швидше й жертв було би більше. Але це гіпотеза. На практиці і до, і після локдауну коронавірусу «не було» — в тому сенсі, що більшість українців досі знала про нього тільки з новин і не стикалась із реальними хворими та померлими. Негативні наслідки в формі збанкрутілих бізнесів, недоотриманих доходів і пропалих авіаквитків — були.

У наступні місяці обмеження зійшли нанівець, причому значну їхню частину ніхто не скасовував — їх просто припинили виконувати. Готовність підкорюватись владі виявилась конечною, а розкручені в медіа та соцмережах «велюри» й «епіцентри» довершили десакралізацію урядових заборон. І річ тут не стільки в несправедливості, як на мене, скільки у відсутності зрозумілої суспільству логіки. Коли в лікарнях бракує кисню, лікарям не дають обіцяних доплат, але уряд зариває в будівництво доріг сотні мільярдів гривень із коронавірусного фонду — логіка в цьому, звісно, є, але це логіка обмеженості ресурсів та свободи дій, ускладненої взаємодії різних гілок і органів влади, логіка необхідності передвиборних маневрів. Логіка держави, яка погано працює. Куди її комунікувати?

За сім місяців, що минули з того дня, коли Зеленський назвав себе та Шмигаля «майстрами спорту з боротьби проти коронавірусу», в житті українського суспільства сталися великі зміни.

Коронавірус став реальним — тепер уже не тільки в новинах. Багато хто хворів сам. У більшості є близькі й знайомі, які перехворіли, хворіють або померли. Люди пересвідчились, що це серйозна, небезпечна хвороба, оцінили ризики. Багато з них вирішили для себе, що ризики ці не настільки великі, щоб заморочуватись обмежувальними заходами. Обурюючись, що люди ходять без масок або збираються на підпільні бенкети, не слід забувати, що три чверті водіїв не використовують ремені безпеки, бо їм ліньки пристібатися.

Тут також важливо, що страх перед хворобою став більш індивідуальним (навесні він був колективним) і формується під впливом особистого досвіду та різних (дез)інформаційних каналів. Кожна людина отримує як достовірну та якісну, так і неправдиву інформацію про епідемію, хворобу, її небезпеку та наслідки, лікування та запобіжні заходи. Наративи влади, які були панівними навесні, тепер конкурують із масою інших, і там, де вони суперечать особистим враженням чи переконанням людини, ними нехтують.

А ще люди зрозуміли, що на коронавірусну хворобу можна перехворіти тихенько. Не ізолюватись, не робити тести, не зголошуватись лікарям, якщо симптоми неважкі, не повідомляти про контакти, якими ніхто особливо й не цікавиться. Страх перед коронавірусом на початку пандемії був значною мірою страхом «покарання»: негативних соціальних і адміністративних наслідків. Якщо захворієш, тебе будуть ізолювати, контролювати, тестувати, дезінфікувати, а якщо вийдеш із хати — штрафувати. За час епідемії стало зрозумілим, що ані на тотальний, ані на хоч трохи системний контроль дотримання обмежень держава не спромоглася. Вибіркові покарання — показові штрафи для людей без масок або порушників режиму самоізоляції, наприклад, — не тільки не мотивують громадян дотримуватись правил, а навпаки, сигналізують, що «все як завжди». Усі водії не пристібаються, а якщо когось зупинили й оштрафували, це не пов’язано з порушенням правил — йому просто не пощастило, попався. 

Ще одне відкриття, яке допомогло українцям пов’язати коронавірус із звичною для них реальністю, описується радянською цитатою «спасение утопающих — дело рук самих утопающих». Якщо ти або хтось із твоїх близьких захворів, покладатися варто лише на себе. Там, де система не працює, людей рятують особисті контакти, чорний ринок, побутова корупція. Якщо ліки в аптеці тільки за рецептом, потрібна знайома медсестра, яка добуде рецепт. Будь-який сімейний лікар не підійде — потрібен лікар-спритник зі зв’язками, який знайде місце з киснем у лікарні й домовиться про госпіталізацію. Треба знати людей, які знають місця, де можна взяти концентратор. Знати, кому і скільки забашляти, щоб не поклали в коридорі. І так далі. Знайомі всім українцям механізми, які зайвий раз засвідчують імпотенцію влади. Нема сенсу комунікувати суспільству, що кисню вистачає на всіх, якщо мама сусідки співробітниці ледь не померла без кисню.

Тим часом виникла інфраструктура, що забезпечує всі легальні чи тіньові потреби людей під час епідемії та карантину: від масок у кожній крамниці чи кіоску до фальшивих результатів тестів на коронавірус, які продаються в інтернеті. Маски — найпоказовіший приклад. Одноразова хірургічна маска, яка до епідемії коштувала кількадесят копійок, продається в аптеці по п’ять гривень.  Звісно, її заношуватимуть до дірок, і жодні попередження МОЗ і ВООЗ, що одноразову маску слід викидати за дві години використання, не подіють. Не тому, що п’ять гривень — це великі гроші, а тому, що люди ясно бачать: на них намагаються нажитися.

Те саме з лабораторними тестами: на результати «державного» безкоштовного треба чекати чортзна-скільки, а якщо хочете швидко дізнатися, є у вас COVID-19 чи немає, приватні лабораторії тепер є мало не в кожному будинку — але заплатіть тисячу гривень. Зрозуміло, що люди уникатимуть тестування завжди, коли це можливо. І врешті-решт робитимуть тести лише тоді, коли їх вимагатимуть — наприклад, для в’їзду в Туреччину. Те саме, вангую, буде з вакцинами: поки держава телиться, люди вакцинуватимуться за гроші в приватних клініках не заради імунітету від коронавірусу, а заради довідки, без якої кудись не пускатимуть.

Спостерігаючи всі ці реалії та беручи в них участь, люди закономірно припиняють звертати увагу на офіційну статистику, бо в ній самій та в її динаміці немає ні логіки, ні зв’язку з видимою реальністю. Найочевидніше пояснення цих невідповідностей — що МОЗ малює цифри від балди або регулює «захворюваність» кількістю тестів. Підрахунки це підтверджують.

Безглузді карантинні обмеження — «вихідного дня», «після свят» і так далі — є для громадян лише черговим підтвердженням, що влада діє не в їхніх інтересах, а в своїх. І коли зайшлося про вакцинацію, швидко з’ясувалося, що вакцини в Китаї закуповують так, аби заробив друг Богатирьової — а ми й не дивуємось. Досвід виживання в умовах азаровської податкової, аваковської поліції, пожежників, санепідемстанції, контролерів у трамваях та інших загроз українці мають чималенький. А тепер вчаться протистояти ляшковсько-степановській епідеміології.

Тобто ви зрозуміли: в уявленні пересічного українця держава не допомагає виживати в умовах епідемії, а заважає. Але в цьому нема нічого нового, бо люди звикли, що держава — проти них.

То що в цій ситуації комунікувати, колеги? Що все не так, як видається? Що держава діє раціонально, просто постійно щось десь не спрацьовує? Що ідіотські заборони — це частина великого мудрого задуму? Що кисень є, просто не тут? Вакцини будуть, просто невідомо коли, які, для кого і за які гроші? Що не виплачувати обіцяні компенсації родинам медиків, померлих від коронавірусної хвороби, — це ощадливість? Що десь за кордоном іще гірше, ніж у нас?

Проблеми — не з комунікацією. Коли людям, які приймають рішення, бракує компетентності, чесності, розуму та сміливості виправляти свої помилки, тут уже комунікуй, не комунікуй…

Фото: Liga.net