І в цьому не було б нічого дивного: українські ЗМІ в цілому й справді далекі від взірців у демократичних країнах. От тільки президент — сам чи вустами своїх адміністраторів — докоряє їм зовсім не за те. А виступи його та його найближчого оточення зовсім не схожі на виступи медіаекспертів — радше, медіаненависників.

Каденція Зеленського почалася з висловлення ним несприйняття ЗМІ — буцімто непотрібних і застарілих, і відтоді ця тема триває от уже понад півтора роки.

Новина: Зеленський заявив, що «власниками всіх телевізійних груп є олігархи, держава повинна з ними боротися».

Коли прочитав заголовок, подумалося: нарешті в деолігархізації інфопростору щось зрушило з місця! Але… президент сказав це в інтерв'ю «Нью-Йорк Таймз». Тобто знову для зовнішньої аудиторії. Далеко не вперше Зеленський висловлюється про деолігархізацію, зокрема й медіа, для закордонної аудиторії. Для української таких виступів вочевидь бракує.

Наведу цитату (зі згаданого вище джерела): «Я вважаю, що в олігархів у цьому цивілізованому світі є два виходи: олігархи стають великим бізнесом, і тоді вони не мають впливу ні на політику, ні на засоби масової інформації. Тоді, якщо вони платять податки й забезпечують робочі місця, у держави з ними прекрасні робочі відносини. Якщо фінансові групи мають політичний вплив, постійно займаються лобізмом, мають ЗМІ, у яких вони не просто міноритарії, а контролюють інформаційну політику, вони з великих підприємців перетворюються на олігархів. І тоді держава повинна з ними боротися».

Дещо звеселила фраза про деолігархізацію «всього цивілізованого світу» — хотілося би про Україну. Але річ у тім, що олігархи — по суті феодали — ніколи не стануть успішними бізнесменами, за дуже поодинокими винятками. Бо політичний вплив, інформаційна політика у власних інтересах і паразитування на владі — ото й є їхній «бізнес». І захищатимуть вони його кігтями й зубами.

«Держава повинна з ними боротися». То чому ж не бореться? Чекає, поки стануть бізнесменами? Ну, чекаймо, поки виростуть дерева із золотими монетами замість листя. Сидімо й чекаймо. Але чи не можна докладати якихось зусиль, щоби вивести ЗМІ з-під впливу олігархів — не чекаючи, поки ті перевиховаються?

Взагалі ж, ці слова були би природними у вустах експерта-публіциста, а не президента. Й вони, ці самі, таки лунають у жерналістському середовищі на весь голос от уже років п'ятнадцять — як мінімум. Нічого нового й нічого такого, що відрізняло би президента від публіциста, Зеленський так і не сказав. Констатація давно відомого — й ані на йоту більше.

Перш ніж вести далі, варто зробити одне застереження. Припустімо навіть, що керівники Офісу президента висловлюють думки не Зеленського, а свої власні від його імені — навіть не погодивши це з ним. От тільки якби ці виступи суперечили позиції президента, він би це напевне оприлюднив. Якщо ж цього не відбувається, цілком можна вважати, що керівники Офісу висловлюють позицію самого Зеленського. Власне, це саме так навіть із юридичного боку: Офіс президента є технічною, допоміжною структурою при главі державі.

Отже, згідно з опитуванням, проведеним Центром Разумкова, понад 40 % українців вважають Володимира Зеленського «розчаруванням року». Ці результати прокоментував радник глави Офісу президента Михайло Подоляк.

Він, зокрема, заявив, що «суспільству хочеться швидких і ефективних рішень». І додав: «Вони є» , — так і не назвавши жодного конкретного.

А от далі була зовсім цікава заява: «Але одразу ж з’являються легендарні вчорашні „лідери“, олігархічні медіа, які не просто систематично — наполегливо розповідають, що усе не так і все дуже погано. Вони навмисне формують у суспільства відчуття програшу, відчуття безвиході». Врахуймо знову: Зеленський не дезавуював цю заяву. Та він і сам нерідко висловлювався про буцімто «шкідливу» роль ЗМІ.

То розбираймося.

«Хочуть швидких змін». А чи не сам Зеленський, ведучи передвиборну кампанію, та й уже на початку своєї каденції, переконував своїх виборців, що розв'яже найнагальніші проблеми помахом руки? Ба більше: чи лише здавалося, що він і сам у це щиро вірив? А як не вийшло здолати негаразди штурмом і турборежимом — скис і не знає, що робити далі, метушиться, й про ефективність рішень у такому стані можна взагалі забути? Саме таке враження залишають і висловлювання президента, й чимало його дій, які він не квапиться пояснити. Люди це, звісно, бачать і оцінюють.

Ми ніколи не почуємо щиру відповідь Зеленського: а сам для себе він не став розчаруванням року?

Але погляньмо на наступний пасаж Подоляка. Цей пасаж повторює тези, які є лейтмотивами публічних виступів самого президента. «Легендарні вчорашні лідери», «попередники». Мине ще триста років, а в усьому так і буде винний Порошенко, клятий і ненависний? Через півтора роки після інаугурації Зеленського звинувачувати й звинувачувати Порошенка, причому неконкретно, в усьому — не виключено, це й саме по собі розчаровує українців.

Ну, а «олігархічні ЗМІ»... А як щодо неолігархічних, незалежних — чому ж вони не співають осанну Зеленському? А чи таких узагалі немає? Зі слів Подоляка виглядає, що саме немає — всі олігархічні.

Тут треба зробити одне уточнення. ЗМІ, хайпуючи, цілком можуть з'їсти й президента, й кого завгодно. Пригадаймо полювання на того самого Порошенка: саме ЗМІ навіювали й, зрештою, навіяли, що на ньому тавра немає де ставити. Ще й цією своєю — назвімо  недалекоглядністю — ЗМІ створили суспільний попит на Зеленського. Усе це так. Але була одна не дуже помітна, але дуже важлива обставина: незалежні ЗМІ почали масовану атаку на Порошенка тоді й саме тоді, коли суспільство почало розчаровуватися в ньому. Спочатку розчарування, а вже потім стигматизація з боку ЗМІ. Тільки так: в іншому, зворотному порядку це не діє.

Але гаразд, олігархічні. А що робить Зеленський з його монобільшістю, щоби ЗМІ припинили бути олігархічними, га? А що робить для деолігархізації України? А геть нічогісінько, рівно навпаки — він повертає й повертає на високі посади діячів часів Януковича, які звикли керувати саме в умовах олігархату й для олігархату — що роблять і тепер. Хіба ж це не пан Зеленський розігнав команду реформаторів мало не з примхи й повів Україну «вперед у темне минуле»? Ні, не він? То, перепрошую, які й до кого претензії?

Й отут — найдивніша частина. Слова Подоляка підозріло перегукуються з виступами узурпаторів влади у сусідній країні — Лукашенка та його поплічників. Ну, один в один. За Лукашенком та його клікою, білоруси не можуть самі, з власної волі протестувати, їх неодмінно хтось нацьковує й організовує, хтось зловмисний. Точнісінько так каже й Подоляк: українці не можуть розчаруватися в Зеленському з власного розуму, їх неодмінно нацьковує хтось злокапосний.

Дуже хотілося б дізнатися: чи пан Зеленський теж вважає українців за дурників, за кретинчиків, які самі мислити не вміють, а, мов вівці, йдуть за чиїмись підлими вказівками? А якщо не вважає, чому не осадив свого підлеглого, який фактично дав українцям публічного ляпаса?

А на початку місяця президент висловився вже сам. І до його слів, окрім подиву з негативного ставлення до ЗМІ, виникли й інші запитання.

Отакі слова: «Вчора я зробив велику дурницю: вирішив перед сном почитати новини в інтернеті. Ні, я чудово знаю, що відбувається, але хотів подивитися, як саме про це пишуть деякі сайти». Читати ЗМІ — це дурниця. Не знаю, чи помітив Володимир Зеленський, що зізнався: читання ЗМІ не входить до його регулярних звичок — якщо сприймати його слова саме так, як він їх висловив. «Я чудово знаю, що відбувається», — тоді виникає запитання: а звідки, з яких джерел? Чи з респектабельних, гідних довіри? Чи з об'єктивних? А чи зі створених за принципом «кушать подано»? Адже саме звичка читати ЗМІ й лише вона може вберегти главу держави від перетворення на інформаційного заручника й інформаційного бранця. Від можливих недобросовісних або корисливих дій адміністрації.

І якщо пан президент каже про «деякі ЗМІ» — навіщо було читати саме їх, а не авторитетні? Чи вміє пан Зеленський відрізняти серйозні видання від жовтих і сміттєвих — гідні довіри від «одна бабка сказала»? Або простіше: чи знає президент провідні ЗМІ, що існують у країні, якою він керує?

«І вони нагадали мені двір, де я виріс, та лавочку біля мого під’їзду. Ну таку, знаєте, типову, в кожному дворі України така є. Там цілодобово сидять жіночки. У них, здається, немає імен, тільки по батькові». Кривий Ріг — досить русифіковане місто, й саме в тому конкретному дворі так цілком могло бути. Але чи знає президент, що в більшості українських дворів якраз навпаки: тітоньки називають одне одного за іменами, а по батькові й не знають? Що називати по батькові без імені — це суто російська комунікаційна особливість, але не українська?

Це було би дріб'язком, якби це не було далеко не перше висловлювання пана президента, після яких тільки й залишається, що гадати: а чи знає Зеленський, що Україна — не Росія не лише номінально? Що українські традиції, культура спілкування справді дуже відрізняються від російських? Зрештою, чи читав пан президент коли-небудь, наприклад, «Бояриню» Лесі Українки? Може, саме цим і пояснюються непоодинокі реверанси в бік типових проявів «русского міра»?

А чи це — все-таки роль — просто наш президент уявляє всіх нас такими от простуватими-недоумкуватими хохлами? І саме на такі типажі орієнтується у своїй політиці — й комунікаційній, і матеріальній?

Фото: Укрінформ