Після публікації свого тексту про бажане інформаційне наповнення телеканалу «Дом» побачив у коментарях гнівне: «То ви за пропаганду! Пропаганду пропонуєте влаштувати!»

Тож добре це чи погано — наповнення мовлення на окуповані території матеріалами, які можуть видатися пропагандистськими? Чи не буде це зрада не лише ідеалів, а й професійних стандартів?

Коротка відповідь: ні, не буде. Бо слово «пропаганда» є багатозначним, і все залежить від того, що ми називатимемо пропагандою і вважатимемо за таку.

Зі шкільних років запам'ятався матеріал із західнонімецького журналу «Гутен таг» — цей журнал західні німці видавали російською мовою спеціально для поширення в СРСР (поширення це було дуже обмеженим, але було).

Нібито нічого особливого — всього лише репортаж про те, як школярі однієї із західнонімецьких шкіл роблять журнал. Але за впливом це був нокаут. Бо кожна деталь, кожний аспект просто волали: от як живуть однолітки з того боку залізної завіси! Школярі випускають журнал, справжній журнал, а не якусь стінгазету. Випускають добровільно, із захопленням, а не за наказом чи «комсомольським дорученням». Тексти в журналі — не мантри про досягнення рідної школи та рідної партії й не аматорські віршики про те саме, як це було в радянських шкільних стінгазетах, а про реальні проблеми школярів та шкіл. На фотографіях до статті — кілька школярів за столом разом із учителькою-керівницею. На столі — тексти, фотографії, ножиці, клей — масових комп'ютерів тоді не було навіть у Західній Німеччині. Головне ж — самі школярі та вчителька. Керівниця — молода, модно вдягнена, усміхнена — жодною мірою не нагадувала типову радянську «училку» aka прапорщика у спідниці. Учні — старшокласники — у футболках та джинсах, жодного натяку на радянську шкільну форму, створену мало не за взірцем тюремної роби. У хлопців — досить довге волосся — не як у рок-зірок, але й дуже далеко не за радянськими вимогами до учнів «волосся на два пальці вище від комірця», бо в іншому разі відправлять з уроків стригтися — вже згодом я дізнався, що ті самі «два пальці від комірця» були стандартом для солдатів-строковиків у радянській армії.

Сидять учителька та учні колом, тримаються на рівних. І родзинка: один із учнів та вчителька — із сигаретою в руці. Так, шкідливо — але уявити такі стосунки між учителькою та учнями в радянській школі?!

Цей невеликий і зовсім не політичний матеріал майже до болю змусив відчути радянську задуху й радянську відірваність від усього світу, ненормальність стосунків, що в СРСР вважалися за норму. Він не залишав навіть тіні сумнівів, де краще.

А тепер погляньмо на цей матеріал із погляду класичних журналістських стандартів. І розчаруймося: це були типові вісті з полів. Тобто репортаж про абсолютно буденні, рядові, звичайні й загальнопоширені дії — такі, яких сотні, та рядових, звичайних людей — таких, яких тисячі. Бо, радше за все, такий шкільний журнал був у західній Німеччині не єдиним — принаймні, про це не було сказано. Радше за все, це було правило, а не виняток — подія, яка по суті нічим не виокремлювалася, була звичайною й звичною для тодішньої ФРН. От просто за принципом лотереї на сторінки «Гутен таг» потрапила саме ця школа й саме ці школярі.

Як для західнонімецьких читачів, у цьому не було жодної новини, не було ніякої інформації. «Вкусные обеды готовит жена прапорщика N», — матеріал із таким заголовком я колись читав в одній радянській гарнізонній газеті (прізвище дружини прапорщика й справді було неназваним) — отут було нібито те саме.

Але як для радянських читачів, для яких і виходив «Гутен таг»? А для них це була ціла злива інформації. На цьому звичайному, буденному прикладі вони бачили, яким може бути звичайне, буденне — але нормальне й гідне — життя.

Отут ми й підходимо до першого висновку: те, що є нульовою інформацією для однієї цільової аудиторії — те саме для іншої цільової аудиторії може бути сенсацією, що ламає звичний погляд на речі.

Та ж ідея іншими словами: те, що для нас є звичним, таким, на що ми й уваги не звертаємо — для жителів окупованих територій, загіпнотизованих російською пропагандою, може ставати одкровенням, відкриттям.

І побіжний висновок: здавалося б, суто буденні, побутові подробиці, а зовсім не інформація зі сфери високої політики — саме вони нерідко можуть стати точкою руйнації стереотипів і перегляду ставлення до країни. Й коли наприкінці 1980-х років тодішні студенти масово підтримували ідеї незалежності України, відмови від комуністичних догм та єднання зі світом — для них був важливий не так рівень життя на заході, виражений у кількості автомобілів та якості шляхів, як оцей дух свободи, що проявлявся в повсякденних стосунках.

Перш ніж вести далі, зауважмо: «контрпропаганда» — це теж пропаганда, тільки «контр». І, вважаючи за неприпустиму будь-яку пропаганду, ми, як виходить, відкидаємо з порога й контрпропаганду?

Слово «пропаганда» багатозначне. І, перш ніж погоджуватися з необхідністю пропаганди або відкидати її, варто не підмінювати — хай навіть неусвідомлено — цілковито різні поняття.

Лише одне зі значень слова «пропаганда» несе в собі негативний зміст — це коли пропагандою називають упереджену, неправдиву псевдоінформацію, яку поширюють із метою досягнення якихось нешляхетних, нечесних цілей. Коли аудиторію свідомо намагаються дезінформувати, а не інформувати.

Усі інші значення слова «пропаганда» не несуть у собі жодного змісту, вартого осуду. Так само в юриспруденції є поняття «позитивна відповідальність», тобто свідоме уникання скоєння незаконних дій просто через те, що вони є незаконними — тож слово «відповідальність» далеко не завжди означає ув'язнення, штрафи чи відшкодування збитків. Точнісінько так само й зі словом «пропаганда» — існує позитивна пропаганда. Пропаганда здорового способу життя, уникання давання хабарів — так, це теж пропаганда. Пропаганда масок та дотримання дистанції — так, теж пропаганда. Пропаганда успіхів та досягнень — чом би й ні, коли це реальні, а не вигадані успіхи?

То коли ми, мовлячи на окуповані території, пропагуватимемо реальні переваги України над окупаційними «республіками» — чи буде в цьому порушення якихось стандартів? Ні, не буде, зовсім не буде. Це буде інформація, інформування — те, що абсолютно підпадатиме під ці визначення. Розповідання про реалії України, про які жителі окупованих територій не знають, і ключовим тут буде слово «реалії».

Що ж до журналістських стандартів — то для різних ситуацій, для різних сфер мовлення вони є різними. Ніхто ж не застосовує формули із прискоренням g до тіла, що плаває у воді, правда ж? Отак і тут: інформація для внутрішньої аудиторії та для окупованих земель має різні стандарти. Точніше, одну й ту саму ідею тих стандартів, один і той самий дух — тільки різні способи втілення. Ми не мусимо й не можемо мовити на окуповані території так само, як на внутрішньоукраїнську аудиторію — виходячи бодай із того факту, що обсяг знань про ситуацію в Україні там і там є цілковито різним.

І принагідне запитання: чи багато журналістів знають стандарти, як подавати позитивну інформацію — так, щоби це не було піаром чи рекламою? Бо переважна більшість ЗМІ знаходить найлегший вихід — ніяк: їхні стандарти не передбачають подання позитивної інформації взагалі. От із наших ЗМІ й складається враження, що нібито в Україні майже нічого позитивного геть узагалі ніколи не відбувається; немає позитивного, й усе тут. А в результаті виходить та сама пропаганда в найгіршому розумінні цього слова, причому аж ніяк не проукраїнська. Неправдива картина життя в Україні виходить.

Зрештою, всі журналістські стандарти мають одну мету й один-єдиний кінцевий критерій — правду. Правду й точність. І якщо те, що цілком підпадає під цей критерій, виглядає, як пропаганда — гаразд, хай тоді живе пропаганда!