Суперечка про зарплати топчиновників: непомічені маніпуляції
Намір чи ідея різкого підняття зарплат топчиновникам і державним топменеджерам спричинила досить гарячу дискусію й на телебаченні, й у текстових ЗМІ. Так і мало би бути — адже ЗМІ в даному разі виступають виразником суспільних інтересів.
От тільки дискусії, за великим рахунком, не виходить. Найперше, з тієї причини, що супротивники підвищення ведуть мову про етичний бік проблеми та про соціальну справедливість, тоді як прихильники — про ефективність і результативність реформ. Тобто не про одне й те саме. Й у підсумку виглядає так, ніби результативність реформ та соціальна справедливість є непримиренними антагоністами, й чимось із них неодмінно треба пожертвувати. Хоча важко тоді пояснити, навіщо потрібні реформи, якщо вони поглиблюють соціальну несправедливість.
Але учасники та модератори медійних дискусій не звертають уваги не лише на це. Річ у тім, що до самого фундаменту аргументації на користь різкого підвищення зарплат покладено чимало маніпуляцій, не завжди помітних. Ці маніпуляції є й у публічних виступах посадовців, й у публіцистичних матеріалах авторів, що обстоюють цю ідею. Опоненти, модератори дискусій та в підсумку суспільство цих маніпуляцій не усвідомлюють.
Маніпуляція перша. У процесі дискусій губиться очевидний бекграунд, повна історична аналогія: сорок років тому, обіцяючи побудувати комунізм для всіх коли-небудь у майбутньому, радянська найвища номенклатура організувала комунізм для себе вже зараз — у закритому режимі. Їхні діти-мажори у приватних розмовах тоді наводили аргументацію, напевне почуту вдома й практично тотожну нинішній: мовляв, висококласні, найкращі у країні фахівці — не можуть же вони торувати історичні звершення за копійки. Що вийшло в підсумку з «комунізмом для всіх», з історії добре відомо — недаремно ту епоху назвали застоєм.
Щоби підвищувати економічні показники країни, державні топчиновники мусять мати й особисту зацікавленість у тому — матеріальну. Їхні зарплати мусять залежати від загального рівня зарплат у країні.
На жаль, наші ЗМІ взагалі не полюбляють озиратися в минуле й шукати в ньому аналогії та уроки.
Маніпуляція друга. Аргумент, що дуже часто лунає: надвисокі зарплати є запобіжним засобом проти корупції. Але хто сказав, що, отримуючи надвисокі зарплати, чиновники припинять красти? Немає мільйонера, який не мріяв би стати мільярдером. Даруйте, це — просто інший варіант улюбленого аргументу кучмівської пропаганди: «Ці вже накралися».
Суми, які пропонуватимуть олігархи за просування їхніх інтересів, однаково будуть навіть не в рази, а на порядки вищими, ніж хай хоч які високі зарплати.
Маніпуляція третя. А хто сказав, що на посади топчиновників із топзарплатами потраплятимуть саме найкращі фахівці, а не родичі, друзі, знайомі, «потрібні люди», а ще ті, хто заплатив? І це за наших потужних традицій непотизму! А хто сказав, що це будуть зарплати саме за фаховість, а не за лояльність? Самі по собі надвисокі зарплати найвищих чиновників — це не лише потужний корупціогенний чинник, а ще й потужний засіб приручення.
Маніпуляція четверта. А чиновники нижчих рангів — хіба ж вони так само не мали б отримувати стільки ж, скільки отримували б у приватних фірмах? Чому ж тоді висловлені публічно ідеї стосуються лише найвищих чинів? «Генії, що керують неуками» — такою буде модель державного керування? Тобто виокремлення лише найвищих чиновників серед усіх створюватиме в державних відомствах феодально-станові відносини й провокуватиме перебирання топчиновниками диктаторських методів керування. Оцей фактичний поділ на стани є безпідставним, а винесення за дужки чиновників нижчих рангів є штучним звужуванням проблеми, замовчуванням її суттєвої частини.
Маніпуляція п'ята. Абсурдним є порівнювати розміри зарплат найвищих чиновників в Україні та в інших країнах. Бо для чиновників не існує вибору: мовляв, в Україні міністрам мало платять — поїду влаштуюся міністром в Ісландії. Нам як аргумент надають геть некоректну альтернативу, якої насправді не існує.
Маніпуляція шоста. Некоректним є саме порівнювання зарплат чиновників із зарплатами топменеджерів у приватному секторі. Бо державні підприємства докорінно відрізняються від приватних комерційних фірм за метою та характером діяльності. Державні інституції не є комерційними або виключно комерційними.
А відповідно, діяльність комерційного менеджера можна оцінити легко, протягом короткого часу й за обмеженим переліком критеріїв, тоді як щодо державних чиновників такої очевидної оцінки діяльності не існує. Простіше кажучи, кваліфікованість та ефективність діяльності чиновника є неочевидною. Коли йдеться про комерційні фірми, клієнти можуть «голосувати гаманцем», тоді як щодо державних та комунальних установ такого вибору громадяни не мають. Уже є чимало прикладів, коли керівники, що отримують надвисокі зарплати, підвищують рентабельність своїх установ у дідівський спосіб — накручуванням тарифів та звуженням асортименту й зниженням якості послуг. І вже є чимало прикладів, коли топменеджери отримують космічні зарплати, а рядові співробітники — жебрацькі.
І маніпуляція сьома. Геть некоректним є приведення зарплат чиновників до доларового або єврового еквіваленту. Втім, маніпуляція ця є дуже давньою й застосовуваною дуже часто й широко. А річ у тім, що більшість авторитетних аналітиків порівнює економічні показники різних країн не за курсами валют, а за їхнім паритетом купівельної спроможності. Не секрет: за 1 долар у США можна купити набагато менше, ніж в Україні за відповідну кількість гривень за курсом. За кількість гривень, що за курсом дорівнює 1 євро, в Україні можна купити набагато більше, ніж за 1 євро в будь-якій країні єврозони.
І коли нам кажуть, що зарплата топчиновника має становити, умовно, 5 тисяч євро, то перераховувати слід саме за паритетом купівельної спроможності, бо за курсом ці 5 тисяч євро в Україні — це набагато більше, ніж 5 тисяч євро де-небудь у Нідерландах.
І хотілося б, щоб і в телевізійних токшоу, й у матеріалах текстових ЗМІ цих маніпуляцій не було, а модератори або редактори їх виловлювали. В іншому разі суспільство буде введене в оману.